общая псих экзамен



Тестологічний підхід до дослідження інтелекту

Види мовного висловлення та їх структура: комунікація події та комунікація відношень

Експериментально-психологічні теорії інтелекту

Экспериментально-психологические теории интеллекта, ориентированы на выявление механизмов интеллектуальной активности.

1.     Феноменологический подход (интеллект как особая форма содержания сознания).

2.     Генетический подход (интеллект как следствие усложняющейся адаптации к требованиям окружающей среды в естественных условиях взаимодействия человека с внешним миром).

3.     Социокулътурный подход (интеллект как результат процесса социализации, а также влияния культуры в целом).

4.     Процессуалъно-деятельностный подход (интеллект как особая форма человеческой деятельности).

5.     Образовательный подход (интеллект как продукт целенаправленного обучения).

6.     Информационный подход (интеллект как совокупность элементарных процессов переработки информации).

7.     Функционально-уровневый подход (интеллект как система разноуровневых познавательных процессов).

8.     Регуляционный подход (интеллект как фактор саморегуляции психической активности человека).

9.     Онтологический подход (интеллект как форма организации индивидуального ментального опыта).

Пропускна спроможність та вибірковість уваги

Особистість, перебуваючи у бадьорому стані, активно, по-дійовому ставиться до предметів та явищ навколишньої дійсності, до власних переживань: щось сприймає, запам’ятовує, пригадує, про щось думає. У таких випадках вона зосереджує свою свідомість на тому, що сприймає, запам’ятовує, переживає, тобто у цей час вона буває до чогось уважною. Увага — це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях. Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого(пропускна спроможність). Уважно вслуховуючись або вдивляючись у щось, людина не чує, що її кличуть, не помічає перешкод на дорозі. Вибірковість уваги пояснюється гальмівною дією значущих для особистості об’єктів і переживань стосовно менш значущих, які у цей час на неї діють. За такого стану об’єкти уваги яскравіше відображаються в нашій свідомості.

Увага необхідна в усіх різновидах сенсорної, інтелектуальної та рухової діяльності. В побуті є порівняння уваги з термометром, який дає можливість судити про переваги методів навчання та правильність його організації.

Увагу викликають не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю. Вона є характерологічною властивістю особистості, завдяки якій людина володіє власною увагою, а тому своєчасно й активно зосереджується, керує нею. Недостатній розвиток уважності виявляється в розсіяності та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу у процесі діяльності внутрішніми засобами.

Сутність уваги, її природу психологи пояснюють по-різному. Прибічники волюнтаристської теорії вбачають її сутність виключно у волі, хоча мимовільна увага не може бути пояснена вольовою діяльністю; інші вважають, що у проявах уваги провідну роль відіграють почуття, хоча довільна увага виявляється всупереч почуттям; шукали пояснення уваги також у зміні змісту самих уявлень, не враховуючи спрямованості особистості. Насправді увага значною мірою зумовлюється відносинами між спрямованістю діяльності, в яку включена людина, і спрямованістю її психічних процесів. Увага є там, де напрямок діяльності орієнтує напрямок думок, помислів.

Увага виражає специфічну особливість процесів, напрямок яких регулюється діяльністю, в яку вони включені. Оскільки в увазі виявляється ставлення особистості до об’єкта, на який спрямована свідомість, то значущість предметів, явищ для людини відіграє велику роль при зосередженні на них уваги. Саме цим пояснюється те, що людина, зосередившись на якомусь об’єкті, не звертає уваги навіть на сильні подразники, які не стосуються того, чим вона займається, або не мають для людини будь-якого значення. Усе, що переживає особистість як значуще для неї, стає предметом її уваги.

Природа уваги у психології розглядалася представниками різних психологічних напрямів і шкіл залежно від їхніх поглядів на психіку взагалі. Представники англійської асоціативної психології поняття «увага» не включали до системи психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.Представники інтроспективної психології (Д. Гербарт, В. Вундт, Е. Тітченер) в увазі вбачали лише внутрішній суб’єктивний бік. На їхній погляд, увага — це стан свідомості, що характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту чи процесів. В. Вундт, наприклад, виходячи з такого розуміння, обстоював апперцептивно-волюнтаристську теорію уваги , увага — це фіксаційна точка свідомості, найясніше її поле, зумовлене переходом змісту свідомості із зони перцепції до зони апперцепції, яка, на думку В. Вундта, являє собою особливу психологічну активність, що є проявом невідомої нам внутрішньої сили.

Американський психолог Е. Тітченер розумів увагу як сенсорну якість, яка визначає особливий стан відчуття у свідомості. Найяскравіше відчуття панує над іншими й набуває самостійності, виокремлюється серед них, підпорядковує собі менш яскраві відчуття. Е. Тітченер вважав, що яскравість відчуття зумовлюється особливостями нервової системи, але не розкривав, що являють собою ці її особливості.

Представник фізіологічного напряму у психології Т. Ціген пояснював увагу не суб’єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлюваних уявлень за фіксаційну точку свідомості. Уявлення, що перемагає, стає усвідомленим, домінуючим. Отже, увага — це стан усвідомлення уявлення. Зміна уявлень є перехід уваги з одного уявлення на інше. Акт зосередження виникає в результаті асоціативних імпульсів відчуттів, які залежать від інтенсивності, ясності, сили супровідного, емоційного тону.

Увага в житті та діяльності людини виконує багато різних функцій. Воно активізує потрібні і гальмує непотрібні в даний момент психологічні та фізіологічні процеси, сприяє організованому і цілеспрямованому відбору надходить в організм інформації відповідно до його актуальними потребами, забезпечує виборчу і тривалу зосередженість психічної активності на одному і тому ж об’єкті або виді діяльності. З увагою пов’язані спрямованість і вибірковість пізнавальних процесів. Їх налаштування безпосередньо залежить від того, що в даний час представляється важливим для організму, для реалізації інтересів особистості. Увагою визначається точність і деталізація сприйняття, міцність і вибірковість пам’яті, спрямованість і продуктивність розумової діяльності — словом, якість і результати функціонування всієї пізнавальної активності. Для перцептивних процесів увага є своєрідним підсилювачем, що дозволяє розрізняти деталі зображень. Для людської пам’яті увагу виступає як чинник, здатний утримувати потрібну інформацію в короткочасною і оперативної пам’яті, як обов’язкова умова перекладу запам’ятовується в сховища довгострокової пам’яті.

Етапи, стадії та організація процесу мислення

Синтаксичні засоби висловлення

Весь набор синтаксических средств (неодинаковый в разных языках) делает из языка объективную систему, позволяющую конструировать мысль и выражать любые сложнейшие связи и отношения, в которые вступают вещи друг с другом.Наличием только что упомянутых внешних синтаксических средств она не исчерпывается, однако эта система приемов создает из языка сложнейшую матрицу для формирования мысли.

Слово (основна одиниця мови) є головним засобом формування поняття. Однак ізольоване слово, що може позначити предмет чи оформити поняття, ще не може виразити подію чи відношення, сформулювати думку. Для того щоб передати думку, оформити висловлення, потрібний зв’язок декількох слів або синтагма, що створює цілі речення або висловлення.

У розвинутих мовах існують різноманітні засоби, що перетворюють сполучення слів на осмислені висловлення. Три основних: флексії, службові слова і розміщення слів у реченні.

Найбільш прості висловлення, що виражають найпростішу думку, складаються, як правило, зі сполучень іменника й дієслова або іменника й прикметника (будинок горить, слон добрий), варіанти флексій (горить, горів), а також префікси (згорів) деталізують форму дій, що позначаються дієсловом, додають слову характер, що виражає час і вид дії.

Більш складні висловлення включають декілька слів; неоднакові флексії уточнюють відношення, у яких знаходяться події.

Наявність складної диференційованої системи флексій дозволяє виразити будь-які відношення речей і скласти матрицю тих об’єктивних механізмів мови, що дозволяють формулювати будь-яку думку.

Другим синтаксичним засобом, що виражає будь-які відношення речей за допомогою мовних конструкцій, є службові слова. У сполученні з флексіями вони відбивають багатство як зовнішніх, так й внутрішніх відношень між предметами.

Коли в повідомленні осмислені поняття замінені безглуздими словами, у ньому залишається тільки інформація про їх відношення. Її носієм є службові слова (в. з, і, а також словозмінні морфеми). Вони утворюють у пам’яті основний каркас значеннєвого запису, характеризуючи загалом структуру події, що запам’ятовується, самі поняття запам’ятовуються лише за допомогою цього каркасу.

Різноманіття і багатозначність службових слів практично роблять мову системою кодів, що дають можливість формулювати будь-які відношення. Третім способом вираження складних відношень предметів за допомогою мови є місце слова в реченні (синтагма). В українській мові основна діюча особа (суб’єкт) розташована звичайно на першому місці сполучення слів, а об’єкт, на який спрямована дія, на другому, тому конструкції плаття зачепило весло або весло зачепило плаття мають різні значення, незважаючи на те, що обидва включених у речення іменники тут не мають флексій. Поряд з лексичними й морфологічними засобами мови застосовуються інтонаційні засоби, а в письмовій мові – пунктуація.

Загальна характеристика уваги як наскрізного психічного процесу

Теорії уваги

Існуючі теорії та концепції уваги можна об’єднати в кілька груп.

1. Увага як результат рухового пристосування.

М’язові рухи забезпечують пристосування органів чуття до умов найкращого сприймання.

2. Увага як результат обмеженості обсягу свідомості.

Більш інтенсивні уявлення в змозі витіснити або пригнітити менш інтенсивні.

3. Увага як результат емоції.

Залежність уваги від емоційного забарвлення уявлення.

4. Увага як результат аперцепції.

Увага є результатом життєвого досвіду індивіда.

5. Увага як особлива активна здатність духу.

Увага — це первинна і активна здатність, походження якої не можна пояснити.

6. Увага як підсилення нервової подразливості.

Увага зумовлена збільшенням місцевої подразливості центральної нервової системи.

7. Теорія нервового пригнічення.

Один фізіологічний нервовий процес затримує або пригнічує інші фізіологічні процеси, результатом чого є особлива концентрація свідомості.

8 Моторна теорія уваги (Рібо та Ланге).

Рух фізіологічно підтримує та посилює акт уваги. Якщо усунути рухи, то від уваги нічого не залишиться, тобто неможливою стане сама увага. Ефективність довільної уваги пов’язана зі здатністю керувати рухами.

9. Рефлекторна теорія уваги (Сєченов, Павлов, Ухтомський).

Пов’язує причини, що викликають увагу та її розвиток, із впливом середовища. Предмети та явища оточуючого світу, діючи через рецептори на мозок людини, викликають у неї орієнтувальні рефлекси та пристосувальні рухові реакції. Орієнтувальні реакції змінюють перебіг мозкових процесів у корі великих півкуль головного мозку, створюють оптимальний осередок збудження або домінанту. Виникнення домінанти викликає гальмування в сусідніх ділянках кори головного мозку, блокує інші реакції організму, підпорядковує собі побічні імпульси — подразнення, посилюючи завдяки їм увагу до основної діяльності. Інші дії в цей час можуть виконуватися переважно в автоматизованому режимі, обмежуючись менш активними ділянками кори мозку.

Образ світу

Психологічна концепція образу світу у вітчизняній психології була запропонована А. Н. Леонтьєвим і стала подальшою розробкою теорії свідомості , закладеної в працях Л. С. Виготського . Нейрофізіологічні і психологічні дослідження , аналізуючи світ , намагаються пояснити механізми , які супроводжують когнітивну діяльність людини ( А. Н. Леонтьєв , А. А. Леонтьєв , Д.А.Леонтьєв , В.П. Зінченко , С.Д. Смирнов , Б.М . Величковський ) .

Згідно концепції А.Н. Леонтьєва , світ набуває п’ятий квазівимір — свого роду перехід через чуттєвість , за межу цієї чуттєвості , через сенсорні модальності до амодального світу . Картина світу наповнюється знаннями , представленими невидимими властивостями предметів . Ці властивості поділяються на амодальние ( відкриваються експериментом , мисленням ) і надчуттєві ( якісь « функціональні » властивості , які в субстраті предмету не містяться , а представлені тільки в значеннях ) .

А. Н. Леонтьєв підкреслює , що « природа значення не тільки в тілі знака , але і не в формальних знакових операціях , не в операціях значення. Вона — в усій сукупності людської практики , яка у своїх ідеалізованих формах входить в картину світу »

Предметні значення як складові образів опосередковують їх існування в свідомості людини. При світосприйнятті в ситуативному фрагменті образу світу послідовно виділяються окремі предмети. Це безперервне перемикання свідомості з одного предмета на інший передбачає , як стверджує А.А. Леонтьєв , одночасно перехід предмета , тобто його зазначеного образу, з одного рівня усвідомленості на інший: у свідомості людини співіснує і те , що є об’єктом актуального усвідомлення , і те , що знаходиться на рівні свідомого контролю . Отже, рух свідомості в образі світу має не планіметричний , а стереометричних характер. Образ світу постає таким же багатовимірним , як і сам світ .

Реальний світ відображається у свідомості як образ світу у вигляді багаторівневої системи уявлень людини про світ, інших людей , себе та свою діяльність . Образ світу — це «універсальна форма організації знань , що визначає можливості пізнання та управління поведінкою . Він постає як « відображення у психіці людини предметного світу , опосередкованого предметними значеннями і відповідними когнітивними схемами , і піддається при цьому свідомій рефлексії » .

Образ світу , не будучи раціональною конструкцією , відображає практичну « залученість » людини у світ і пов’язаний з реальними умовами його суспільного і індивідуального життя . Він відображає конкретно- історичний ( екологічний , культурний , соціальний) фон , в рамках якого протікає вся психічна діяльність людини . Отже , «образ світу повинен бути тим постійним і ніколи не зникаючим фоном , який передує будь-яке чуттєве враження і на основі якого останнє тільки і може набути статусу складової чуттєвого образу зовнішнього об’єкта » .

А.А. Леонтьєв виділяє дві форми образу світу : 1 ) ситуативний (або фрагментарний ) — тобто образ світу , не включений до сприйняття світу , а повністю рефлексивний , віддалений від нашої дії в світі, зокрема , сприйняття. Як , наприклад , при роботі пам’яті або уяви ; 2 ) внеситуативний (або глобальний ) — тобто образ цілісного світу , свого роду схема (образ). Такий образ завжди рефлексивний , хоча глибина його осмислення , рівень рефлексії можуть бути різними .

Варіант образу світу — це індивідуально -особистісне «бачення» світу конкретною людиною через призму особистісних смислів , установок та інших компонентів структури особистості . Світ уявляється людині через систему предметних значень , як би накладених на сприйняття світу . Людина не « номінує » чуттєві образи предметів , оскільки предметні знання є компонентом цих образів , тим що їх цементує і що робить можливим саме існування цих образів.

Розвиток інтелекту

Швейцарський психолог Жан Піаже займався дослідженнями інтелекту з точки зору структурно-генетичного підходу. Жан Піаже створив найбільш глибоке вчення про інтелект. Свої дослідження він побудував на стику декількох психологічних напрямків: біхевіоризму (реакція була замінена операцією), гештальтпсихології і вчення П. Жане (уко-торого був запозичений принцип Інтер-різаціі). Інтелектуальний розвиток дитини, по Ж. Піаже, грунтувалося на розвитку унего мови і мислення. З цього був зроблений висновок, що до певного віку міркування дитини носять егоцентричний характер, в той час як дорослий мислить соціально. Ж. Піаже першим запропонував досліджувати не те, про що думає дитина, а те, як він думає. Інтелект здорового повноцінного людини не може зруйнуватися, просто перехід на більш високий рівень розвитку сприяє виникненню нових способів засвоєння та обробки інформації. На думку Ж. Піаже, більш зрілий інтелект має ускладнену схему розвитку. Ж. Піаже висунув версію про те, що егоцентризм, властивий дитині, долається в процесі її соціалізації. На основі цього можна говорити про інтеріоризації зовнішніх дій, тобто продумуванні своїх вчинків. Він виділяв 4 основних стадії розвитку інтелекту. I. Сенсомоторна стадія (від народження до 1,5-2 років). II. Дооперациональная стадія (від 2 до 7 років). III. Стадія конкретних операцій (з 7 до 11-12 років). IV. Стадія формальних операцій (з 12 років і до кінця життя). Кожна стадія має свою характеристику і особливості. I стадія — інформація надходить через органи чуття («на дотик»). II стадія відрізняється тим, що в міру дорослішання дитина починає говорити, основний символ тепер — слово, кожен предмет має свою ознаку (колір, форма), з’являється дитячий егоцентризм. III стадія — з’являється логічне мислення, з’являється здатність класифікації та узагальнення. IV стадія характеризується деяким минулим досвідом, на який людина спирається, прийняття рішення стає логічним, формування абстрактного мислення. Ж. Піаже вважав інтелект живий біологічної структурою, завдяки якій людина здатна сприймати певні знання на кожному етапі свого розвитку, це свого роду процес пристосування до зовнішнього світу. Розвиток людини багато в чому залежить від його активності. Ж. Піаже першим з учених відмовився від кількісного виміру інтелекту. Він порівнював структуру інтелекту з чотирирівневої бочкою, наповнити яку можна тільки до другого рівня (знання й уміння). Можна постійно наповнювати цю бочку, але в цьому випадку знання переллються, і залишаться вміння. Він вважав, що безглузде «нарощування» інтелекту, може призвести до зворотного процесу. 

Історія досліджень внутрішнього мовлення

У вітчизняній психології загальновизнаним є положення про те, що наші думки існують у мовній оболонці й тоді, коли ми думаємо мовчки, тобто не висловлюємо їх у голосному мовленні чи на письмі. Мовні засоби, за допомогою яких здійснюється внутрішня робота нашої думки, мають форму внутрішнього мовлення. Конструктивний підхід до проблеми внутрішнього мовлення вимагає насамперед визначеності самого поняття «внутрішнє мовлення»,визначеності того, що ми маємо на увазі, розглядаючи дане явище. Французькі психіатри і психологи, що перші зацікавилися внутрішнім мовленням, вбачали в ньому збереження акустичних, оптичних, моторних і синтетичних образів слів. Вони розходилися в тому, які з цих образів необхідні у внутрішньому мовленні, а які не є необхідними, проте всі обмежували проблему формою словесних уявлень, що зводить внутрішнє мовлення до вербальної пам’яті. Якщо внутрішнє мовлення – це зберігання різних мовних образів, то й вербальна пам’ять полягає саме в їх зберіганні. З’ясуванню природи і специфіки внутрішнього мовлення багато уваги приділив Л.С.Виготський. Концепція Л.С.Виготського не позбавлена суперечностей, вимагає доповнень і уточнень. Разом з тим Л.С.Виготський поклав (і в цьому його незаперечна заслуга)в основу аналізу зазначеного явища функціональний принцип. Внутрішнє мовлення, за Л.С.Виготським, це цілком особливе і своєрідне психологічне явище, що являє собою центральну ланку на шляху переходу думки у слово і слова у думку.

Дослідження уваги В.Вундта., У.Джемса та Е.Тітченера

Експеримент в психології став вирішальним фактором у перетворенні психологічних знань, він виділив психологію з філософії і перетворив її в самостійну науку. Різні види дослідження психіки за допомогою експериментальних методів це і є експериментальна психологія. З кінця 19 століття вчені впритул зайнялися вивченням елементарних психічних функцій — сенсорних систем людини. Спочатку це були перші боязкі кроки, які підвели фундамент під будівлю експериментальної психології, відокремивши її від філософії і фізіології. Особливо слід помітний Вільгельм Вундт (1832-1920), німецький психолог, фізіолог, філософ і мовознавець. Він створив першу в світі психологічну лабораторію (міжнародний центр). З цієї лабораторії, що отримала згодом статус інституту, вийшло ціле покоління фахівців з експериментальної психології. У перших своїх роботах В. Вундт висунув план розробки фізіологічної психології як особливої ​​науки, що використовує метод лабораторного експерименту для розчленування свідомості на елементи і з’ясування закономірного зв’язку між ними. Предметом психології Вундт вважав безпосередній досвід — доступні самоспостереженню явища або факти свідомості, а проте вищі психічні процеси (мова, мислення, воля), він вважав недоступними експерименту, і запропонував вивчати їх культурно-історичним методом. Спочатку головним об’єктом експериментальної психології вважалися внутрішні психічні процеси нормального дорослої людини, аналізовані за допомогою спеціально організованого самоспостереження (інтроспекції), а потім експерименти проводилися над тваринами (К. Ллойд-Морган, Е. Лі Торндайк), досліджувалися душевнохворі, діти. Передумовою виникнення диференціальної психології, що вивчає індивідуальні відмінності між людьми і групами, на рубежі 19 і 20 століть з’явилося введення в психологію експерименту, а також генетичних та математичних методів. В даний час методи експериментальної психології широко застосовуються в різних областях людської діяльності. Прогрес людського пізнання вже немислимий без методик експериментальної психології, тестуванняматематичної та статистичної обробки результатів досліджень. Успіхи експериментальної психології засновані на використанні методів різних наук: фізіології, біології, психології, математики. 

Е. Тітченер (1867-1927) розвивав в Америці вундтовская традиції і його розуміння психології як науки про безпосередній досвід. Свою науку він назвав структуралізмом і наполягав на протиставленні її активно розвивається в той час в Америці функціоналізму Брентано і Джеймса. Тітчінер висував наступні ідеї щодо дослідницького апарату психології (предмет, методи, завдання, цілі). 1. Предметом структурної психології є структура свідомості, що розуміється як сукупність окремих елементів, що мають елементарну природу і не піддаються подальшому аналізу. 2, Мета структурної психології — вивчення структури свідомості через вивчення цих елементарних частинок, тобто вивчення способів їх структурування та складених в результаті різних комбінацій, коли досліднику необхідно відповісти на питання про те, чому створюється саме така комбінація. 3, Висуваються такі завдання психології як науки: — Розкласти душевний стан на найпростіші складові частини; — Знайти закони з’єднання цих частин; — Привести ці закони в зв’язок з фізіологічної організацією. 4. Методом дослідження повинна бути інтроспекція, але суть її у Тітчінера полягає в тому, що випробуваному необхідно дійти до «чистого змісту свідомості» без втручання фізичних характеристик стимулу («помилка стимулу»), підміняють саме явище і ті безпосередні відчуття, які відчуває випробуваний. Цей метод називається аналітичної інтроспекцією. Структуралізм Тітчінера містить наступні ідеї. 1. Відчуття, образи і почуття є первинними елементами свідомості і основою для побудови будь-якої складної комбінації. 2. Відчуття і почуття мають якість, інтенсивністю, виразністю і тривалістю. 3. Образи виступають у свідомості як сліди колишніх відчуттів і мають більшу або меншу виразність. 4. Увага і мислення мають сенсорну природу і не містять нового елементарного процесу, тобто якоюсь третьою «внечувственное» одиниці, зумовлюючої характер протікання розумового процесу. 

Інтелект як форма організації ментального (розумового) досвіду

К. ЯсперсомИнтеллект – это человек в целом, рассматриваемый со стороны его способностей».

Л.Ф. Бурлачук: «Интеллект – это обобщенная способность к обучению, способность к отвлеченному, абстрактному мышлению; то, что обеспечивает эффективность адаптации, поведения в сложной среде и измеряется тестами.»

Ментальный – имеющий отношение к умственной сфере субъекта (в широком смысле); имеющий отношение к особенностям организации индивидуального умственного опыта (в узком смысле).

Ментальный опыт – система индивидуальных интеллектуальных ресурсов, обусловливающая особенности познавательного отношения субъекта к миру и характер воспроизведения действительности в индивидуальном сознании. Уровень организации ментального опыта определяется степенью сформированности и мерой интеграции когнитивных, метакогнитивных и интенциональных психических структур.

Теории интеллекта. Наиболее ранней, основанной на статистическом анализе результатов экспериментальных исследований, была двухфакторная теория интеллекта Ч. Спирмена (1904, 1927), согласно которой, существуют общий, так называемый генеральный, фактор интеллекта (g) и ряд специфических факторов (S1, S2, … Sn). Генеральный фактор интеллекта присущ всем его измерениям, он определяет положительные корреляции между различными тестами интеллекта, т.е. успешность выполнения этих тестов. Ч. Спирмен рассматривал фактор g в качестве своеобразной умственной энергии, связанной с постижением связей и отношений между предметами и явлениями действительности, возможностью воспроизведения этих отношений в соответствии с определенной закономерностью.

Наиболее целостной является теория интеллекта М.А. Холодной (1996). Автор рассматривает интеллект как форму организации индивидуального ментального (умственного) опыта. Особенности его состава и строения предопределяют конкретные свойства интеллекта, обнаруживающие себя как в характеристиках индивидуального склада ума и обыденного интеллектуального поведения, так и в показателях психологического тестирования и экспериментально–психологического исследования. Другими словами, человек умен в той мере, в какой «внутри» него наличествует ментальный опыт в тех формах организации, которые обусловливают возможность разумного отношения человека к происходящему .

Мислення як психічний процес

Мислення – це передусім психічний процес самостійного пошуку й відкриття суттєво нового, тобто процес опосередкування та узагальнення відображення дійсності під час її аналізу й синтезу, що виникає на основі практичної діяльності й досвіду.

Мислення починається з проблемної ситуації, для виходу з якої індивід повинен знайти і застосувати нові для себе знання чи дії. Вона включає в себе невідоме (шукане), індивідуальну потребу індивіда, його здібності та досвід

Найчастіше індивід вдається до мислення тоді, коли проблемна ситуація перетворюється на задачу – мету, яка дається в певних умовах і якої можна досягти за рахунок останніх.

Аналіз умов задачі є обов’язковим для розуміння того, як протікає і чим визначається процес мислення. Процес аналізу є взаємодією суб’єкта, з можливостями його мислення, і об’єкта – умов задачі. При цьому, змінюючись, об’єкт викликає новий процес мислення, що знову ж таки змінює об’єкт, тобто результат одного акту мислення включається у подальший його процес, пізнання об’єкта, відповідно, поглиблюється. І так триває доти, доки індивід не отримає бажаний результат. Загалом, процес розв’язання задачі є актом конкретизації – переходу від загального і вкрай нечіткого уявлення про майбутній результат до його конкретного образу.

Пошук невідомого в межах акту конкретизації здійснюється як безперервний процес прогнозування – створення образу очікуваного результату. Цей процес здійснюється шляхом мислительних дій та операцій. Це одні й ті самі структурні одиниці мислення, але з різним ступенем автоматизованості: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння.

Аналіз – розчленування об’єкта мислення як цілого на частини за допомогою зовнішніх або внутрішніх дій чи операцій.

Синтез – практичне або теоретичне об’єднання виділених у процесі аналізу частин у нове ціле.

Абстрагування – виділення одних властивостей об’єкта мислення серед інших.

Узагальнення – об’єднання важливих властивостей об’єкта мислення, отриманих у результаті аналізу, синтезу, абстрагування. Рівень узагальнення свідчить про ступінь продуктивності мислення, його адекватність.

Порівняння – мислительна операція, що дає змогу встановити подібні і відмітні ознаки аналізованих об’єктів.

Процес мислення має аналітико-синтетичний характер і здійснюється шляхом мислительних дій і операцій, що відтворюють невідому ланку задач.

Моделі вибіркової уваги (Д. Бродбент. А.Трейсман, У. Найссер, Д.Канеман)

Дослідження, які почалися наприкінці 1950-х pp., проблеми уваги в межах когнітивної психології, зумовили нагромадження багатьох фактів і створення значної кількості моделей процесів уваги. Упродовж 40 років дослідники розвивали концепції, коректуючи свої погляди. Нині можна говорити про моделі не лише ранньої або пізньої селекції, а й раннього й пізнього Д. Бродбента, Д. Нормана, Д. Канемана.

Моделі селекції. У 1958 р. було опубліковано книгу Д. Бродбента «Сприйняття і комунікація», де він порівнював функціонування уваги з роботою електромеханічного фільтра, який здійснює добір (селекцію) інформації й канал передачі, який охороняє, від перевантаження. Термін прижився в психології, в результаті з´явилася значна кількість моделей уваги. Усі такі моделі можна умовно розділити на моделі ранньої і пізньої селекції. Було запропоновано й різні компромісні варіанти. Моделі ранньої селекції припускають, що інформацію відбирає на основі сенсорних ознак «фільтр», який працює за принципом «усе або нічого». Відповідно до моделей пізньої селекції, усю інформацію, яка надходить, паралельно опрацьовують і впізнають, після чого відібране зберігається в пам´яті, а інше дуже швидко забувається.

Компромісну модифікацію моделі ранньої селекції запропонувала Е. Трейсман. Відповідно до цієї моделі, після аналізу всієї інформації, що надходить, на першій сенсорній стадії обидва повідомлення проходять через фільтр. Ґрунтуючись на певній фізичній ознаці, фільтр послаблює інтенсивність нерелевантних сигналів і вільно пропускає сигнали релевантного каналу.

Увага як передбачення. Моделі У. Найсера і Дж. Хохберга було запропоновано як альтернативу моделям селекції. Увагу в цих моделях розуміють як активне передбачення результатів сприйняття, яке веде до синтезу сенсорних даних на основі внутрішніх схем. Найсер поділяє всі пізнавальні процеси на два рівні: а) грубі швидкі рівнобіжні процеси передуважної обробки; б) докладні повільні послідовні процеси фокальної уваги. Він підкреслює циклічний характер, який розгортається в часі, пізнавальної активності. На його думку, безглуздо локалізувати «лійку» ближче до стимулу або до відповіді, тому що сприйняття активне і стимули нерозривно пов´язані з відповідями. Вибірковість — один з аспектів сприйняття, який забезпечується передбаченням необхідної інформації та безперервним настроюванням перцептивної схеми.

Розробивши разом з колегами методику вибіркового споглядання, Найсер продемонстрував, що увага пов´язана не так з фільтрацією ознак, як з циклічною організацією діяльності, зокрема дій спостереження.

Увага як зусилля. Моделі ресурсів. У 1973 р. Д. Канеман опублікував свою монографію, у якій виклав розуміння уваги як розумового зусилля. Це стало початком теорій уваги «другого покоління». Мабуть, головна ідея всіх таких теорій — поняття ресурсу. На думку Канемана, кількість ресурсів, які лімітують розумові зусилля, у кожен момент часу виявляється величиною постійною, хоча вона і може змінюватися в певних межах під впливом активації.

Розумове зусилля, яке є рівнозначним актові уваги, визначається не так бажаннями або свідомими інтенціями суб´єкта, як складністю завдання. В міру ускладнення завдань відбувається певне зростання активації, а також збільшення кількості ресурсів уваги, які виділено на розв´язання завдання. Але кількість виділених ресурсів поступово відстає від зростаючої складності завдання, що призводить до виникнення помилок. Ступінь зміни ресурсоємності основного завдання можна тестувати за допомогою простої рухової реакції на несподіваний сигнал іншої модальності. Канеман вважає, що існує єдиний ресурс уваги для будь-яких завдань, який інтерферує не лише завдання, задані в одній модальності або аналогічні за суттю, а й такі, які зовсім різні за діяльністю, як ходьба та рахування усно.

Уявлення про увагу як про обмежені ресурси розумового зусилля відповідають запитам психологів-практиків, які працюють у галузі інженерної психології. Тому ці моделі й далі активно створюють і розвивають. Д. Навон і Д. Гофер запропонували модель складних ресурсів переробки інформації. На відміну від Канемана, вони вважають, що існує кілька різних енергетичних ресурсів для розв´язання різнопланових завдань.

Зовнішня й внутрішня сторони мовлення

Природа внутрішнього мовлення

Французькі психіатри і психологи, що перші зацікавилися внутрішнім мовленням, вбачали в ньому збереження акустичних, оптичних, моторних і синтетичних образів слів. Вони розходилися в тому, які з цих образів необхідні у внутрішньому мовленні, а які не є необхідними, проте всі обмежували проблему формою словесних уявлень, що зводить внутрішнє мовлення до вербальної пам’яті. Якщо внутрішнє мовлення – це зберігання різних мовних образів, то й вербальна пам’ять полягає саме в їх зберіганні.

Форми зовнішнього мовлення

Зовнішнє мовлення існує у двох формах: усній та письмовій. У свою чергу усне мовлення може бути діалогічним і монологічним.

Основні види мовлення

Термін «мовлення» позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст — усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.

Зовнішнє мовлення має чотири види:1) говоріння;2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення);3) письмо;4) читання (письмове мовлення).

Мислення й мовлення

Внутрішнє мовлення в широкому розумінні — це розуміння зв’язків і навіть єдність мислення і мовлення. Однак існують відмінності:

1) на рівні функцій: мовлення (зовнішнє) служить спілкуванню; думка (мислення) цієї функції не виконує (забезпечує інколи таємницю);

2) мовлення може бути зафіксоване в кодах — графічному, акустичному, думка фіксується тільки у внутрішньому коді особистості;

3) мовлення — довільне, думка може бути і недовільною.

Усне ділове спілкування передбачає різні способи взаємодії з людьми. У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелектуальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, — правила ділового етикету.

Культура поведінки в діловому спілкуванні неможлива без дотримання правил словесного етикету, який зв’язаний з формами і манерами мови, словниковим запасом, тобто з усім стилем мови, прийнятим в спілкуванні даного кола ділових людей.В діловій розмові потрібно уміти дати відповідь на будь – яке запитання. Навіть на найпростіше, яке задають щоденно по декілька разів “Як справи?”, завжди потрібно пам’ятати про почуття міри.В словесному етикеті ділових людей велике значення мають компліменти – приємні слова, які передають схвалення, позитивну оцінку діяльності в бізнесі, підкреслюють смак в одязі, зовнішності, збалансованість вчинків партнера, тобто оцінку розуму ділового партнера. Під час ділового спілкування завжди є місце для компліментів. Вони надихають вашого ділового партнера, надають йому впевненості, підбадьорюють.

Отже, як ми бачимо, усне мовлення являє собою складний психологічний процес. Тому, навчаючи, необхідно приділити належну увагу важливим компонентам цієї системи, в першу чергу розвитку мислення, яке особливо істотну роль відіграє в оволодінні спілкуванням.

Довільна увага: особливості, умови виникнення, фізіологічна основа

Внимание способность индивида сознательно влиять на сосредоточение. Переход к высшей стадии функционирования на уровне действия — происходит тогда , когда (В) становится средством достижения цели.

Непроизвольное (В)обслуживает операции , а произвольное — действия. Только овладевая речью , ребенок сам начинает управлять своим вниманием. Свойства (в): концентрация , объем . переключение, распределение, устойчивость. Произвольное (В) — проявление воли. ФИЗИОЛОГИЧЕСКАЯ ОСНОВА. Ориентировочный рефлекс — обеспечение безопасности живого существа. Внимание обусловлено ретикуляционной формацией — распол. в стволе мозга, активизирует мозговую деятельность. Оптимальный очаг возбуждения — активация определ. участков мозга, мозговые центры анализаторов обеспечивает устойчивость и продуктивность психических процессов в данный момент. Доминирующий очаг позволяет понять, как сохраняется сосредоточение (В). Значение выработки динамических стереотипов — обьединение нескольких условных рефлексов в единую цепочку, она подкрепляется в конце, живое существо после первого действия, сигнала производит все остальное , активизируя при этом внимание. Произвольным вниманием управляют лобные доли мозга.

Произвольное внимание — это сознательно регулируемое внимание.

Произвольное внимание отличается особенностями: Целенаправленность , Организованный характер деятельности , Устойчивостью внимания

Мислення як процес

Процес мислення розгортається у певній послідовності такихоперацій:

—  Порівняння – зіставлення виділених ознак предметів і явищ з метою відшукання схожих і відмінних властивостей;

—   Аналіз – уявне розчленовування предмету або явища на частини, виділення певних його елементів, властивостей, зв’язків;

 Синтез – з’єднання різних частин, елементів предметів або явищ в єдине ціле;

—  Абстракція – уявне виділення суттєвих властивостей, ознак предметів або явищ при одночасному відволіканні від несуттєвих;

—  Узагальнення – уявне об’єднання предметів або явищ за їх загальними суттєвими ознаками;

 Конкретизація – уявний перехід від загального до одиничного, застосування виявлених закономірностей до конкретних випадків.

Форма мислення – це спосіб організації думки, спосіб її побудови та виразу. Форма мислення виражає дещо загальне, інваріантне в різних за змістом думках.

По формі думка може бути побудована правильно і неправильно. Формальна правильність розсудів і міркувань, висновків означає їх відповідність законам мислення.

Мислення оперує елементарними (образ, уявлення) і логічними формами мислення. До останніх відносять:

—                     Поняття – форма мислення, що відображає загальні, суттєві і відмінні властивості, зв’язки і відношення предметів або явищ через слово чи словосполучення;

—                     Судження – форма мислення, що містить ствердження або заперечення зв’язку предметів і явищ з їх властивостями або відношення між предметами і явищами (судження властивості, судження відношення);

—                     Умовивід – логічна форма, в якій відображається процес мислення; в умовиводі з одного, двох або кількох суджень, з’єднаних відношенням логічного слідування, виводиться судження, що містить нове значення.

Телеологічний підхід: Вюрцбурзька шкода мислення

Вюрцбургська школа. Представники цього напряму в психології (О. Кюльпе, Н. Ах, К. Марбе тощо), на противагу ассоцианистов, розглядали мислення як внутрішню дію. Вони висунули положення про те, що мислення має свій специфічний зміст, що не зводиться тільки до наочно-образного. Вюрцбургской школі також належить твердження про те, що мислення має предметну спрямованість.

Представники вюрцбургской школи почали перші експериментальні дослідження розумових процесів. Однак їхні експерименти обмежувалися лише методом систематичного самоспостереження, коли кваліфіковані психологи як піддослідних повинні були повідомляти про процеси власного мислення при виконанні завдань, що вимагають розумових дій. Це могли бути завдання щодо тлумачення складних текстів, виявлення співвідношень між об’єктами, встановленню причинно-наслідкових зв’язків і т. п.

Надалі Н. ахом була зроблена перша спроба створення об’єктивного методу дослідження мислення. Він створив методику утворення штучних понять.

Незважаючи на великий внесок вюрцбургской школи в дослідження мислення і подолання механістичного підходу ассоцианизма, її позиція була внутрішньо суперечлива. Висунувши принцип діяльності як основний у дослідженні мислення, представники даного напрямку трактували діяльність в чисто ідеалістичному плані. Позбувшись крайності «чистої чуттєвості» ассоцианистов, вони впали в крайність «чистого мислення».

Зв’язок мимовільної уваги з пізнавальною діяльністю

Проблема співвідношення мислення и мовлення

Значення слова

Основной единицей языка с полным основанием считается слово. Однако было бы большой ошибкой думать, что оно является элементарной, далее неделимой частицей, как это долгое время считали, простой связью (ассоциацией) условного звука с определенным представлением.

Современной лингвистической науке известно, что слово имеет сложное строение, и в нем можно выделить две основные составные части, которые принято обозначать терминами «предметная отнесенность» и «значение».

Каждое слово человеческого языка обозначает какой-либо предмет, указывает на него, вызывает у нас образ того или иного предмета. Говоря «стол», мы относим это слово к определенному предмету — столу, говоря «сосна», мы имеем в виду другой предмет, говоря «собака», — третий предмет, говоря «пожар», «погода», «город», мы каждый раз обозначаем тот или иной предмет, то или иное явление. Этим язык человека отличается от «языка» животных, который, как мы видели выше, лишь выражает в звуках определенное аффективное состояние, но никогда не обозначает звуками определенных предметов. Эта первая основная функция слова и называется предметной отнесенностью или, как говорят некоторые лингвисты, предоставляющей функцию слова (нем. ОагзсеИепа’е РипШоп).

Слово имеет и другую, более сложную функцию: оно дает возможность анализировать предметы, выделять в них существенные свойства, относить предметы к определенной категории. Оно является средством абстракции и обобщения, отражает глубокие связи и отношения, которые стоят за предметами внешнего мира. Эта вторая функция слова обычно обозначается термином «значение слова».

Разберем подробно значение какого-нибудь слова, например, слова «чернильница». С первого взгляда может показаться, что оно просто обозначает определенный предмет и вызывает образ стоящей на столе чернильницы. Однако это далеко не так, и простое вызывание образа предмета не исчерпывает функций этого слова. Внимательно присмотревшись к этому слову, легко обнаружить, что оно имеет сложное строение и состоит из целого ряда частей, входящих в его состав.

Первая часть слова «чернильница» — «черн» указывает на то, что обозначаемый им предмет имеет какое-то отношение к краскам; оно выделяет признак цвета, который сам по себе связан с другими цветами (черный, красный, синий и т. д.).

Второй частью этого слова является суффикс «ил»: в русском языке он обозначает качество орудийности, иначе говоря, данный предмет может быть использован как средство в какой-нибудь работе («чернИЛа», «белИЛа», «мотовИЛо», «грузИЛо»).

Третьей составной частью слова «чернильница» является суффикс «ниц»; в русском языке он обозначает, что данный предмет служит вместилищем чего-либо, и объединяет его с такими словами, как «сахарша», «перечница», «горчичница» и т. д.

Таким образом, казалось бы, совсем простое слово раскрывается как сложный аппарат, анализирующий функцию данной вещи и указывающий на то, что перед нами находится предмет, который имеет дело с краской («черн»), служащий каким-то средством («ил»), имеющий качество вместилища («ниц»). Детальный разбор строения (морфологии) слова раскрывает всю сложность его функций. Он показывает, что перед нами сложная система кодов, которая сложилась в истории человечества и передает отдельному человеку, пользующемуся этим словом, сложную информацию о тех свойствах, которые существенны для данного предмета, о его основных функциях и о тех связях с другими предметами соответствующих категорий, которые этот предмет объективно имеет.

Слово «стол» — (корень «стл», постилать, настилать) указывает на существенное качество стола — наличие «настила»; слово «часы» (корень «час») указывает на то, что основной функцией часов является указание времени (славянское «часа»); слово «сутки» (корень «стк» — стыкать) говорит о том, что это слово обозначает стык дня и ночи, слово «корова» (от латинского согпи — рог) указывает, что мы имеем дело с рогатым животным.

В относительно более новых, недавно появившихся словах эта функция выделения (отвлечения) существенных признаков видна еще яснее: «паровоз» указывает на дна признака: «пар» и «возить»; «телефон» — тоже на два признака («теле» — расстояние и «фон» — голос); «телевизор» — на аналогичные два признака («теле» — расстояние и «видео» — видеть); в таких словах, как «дымоход», «пылесос», «лесовоз», выделение основных признаков предмета выступает настолько отчетливо, что не нуждается в специальном анализе.

Слово «часы» обозначает одинаково любые часы независимо от их формы или размера; слово «стол» — столы любой формы, любого вида; слово «собака» — собак любой породы. Каждое, даже конкретное слово всегда обозначает не единичный предмет, а целую категорию предметов и может возбудить у людей, пользующихся этим словом, любые индивидуальные образы, но только образы предметов, относящихся к данной категории. Существенно, что это в равной степени относится как к конкретным словам («стол», «часы», «собака»), так и к словам, обозначающим общие понятия («страна», «город», «развитие», «вещество»).

Наконец, в развитых языках существуют специальные «служебные слова» (предлоги, союзы), которые вообще не имеют предметного значения и выражают не конкретные предметы, а отношения между ними («под», «над», «к», «от», «вместе», «вследствие»), хотя и эти слова раньше имели предметное значение, которого они лишились только на самых поздних этапах развития (слово «под» произошло от славянского «под» — пол, нижняя часть; «вместе» от «в месте», «вследствие» — от «в следствие» и т. д.).

Таким образом, каждое слово имеет сложное значение, составленное как из наглядно-образных, так и из отвлеченных и обобщающих компонентов, и именно это позволяет человеку, пользующемуся словами, выбирать одно из возможных значений и в одних случаях употреблять данное слово в его

Так, слово «уголь» может обозначать кусок черного древесного угля, каменный уголь, принадлежность художника, рисующего углем, минерал «С» и т. д. Поэтому в каждой ситуаций человек практически выбирает из всех возможных значений этого слова то, которое больше всего подходит к данной ситуации. Естественно, что для художника «уголь» значит средство для того, чтобы делать наброски, для домохозяйки — то, чем разводят самовар, для химика — элемент «С», для девушки, испачкавшей свое платье, — причина ее неприятностей.

Легко видеть, что за разным применением этого слова стоят и разные психические процессы:

• в одних случаях слово «уголь» вызывает конкретный образ (того, чем разводят самовар, того, чем делают наброски);

• в других — отвлеченные системы логических связей (уголь как элемент «С»);

• в третьих — эмоциональные переживания (уголь, испачкавший платье).

Реальное употребление слова поэтому всегда является процессом выбора нужного значения из всплывающих альтернатив, с выделением одних, нужных, систем связей и торможением других, не соответствующих данной задаче, систем связей.

Эта выделенная из многих возможных значений соответствующая ситуации система связей называется в психологии смыслом слова.

Смысл слова, зависящий от той конкретной задачи, которая стоит перед субъектом, и от той конкретной ситуации, в которой слово употребляется, может быть совершенно различным, хотя внешне оно остается одним и тем же.

Например, слово «пятерка» в устах человека, ожидающего автобус, имеет совершенно другой смысл, чем в устах школьника, сдавшего экзамен; оно имеет неодинаковый смысл и для человека, который ожидает автобус № 3, а видит подходящий автобус № 5, и для человека, который убеждается в том, что к остановке подходит действительна тот автобус, которого он долго ждал.

Розвиток мови в онтогенезі

Швейцарський психолог Жан Піаже (1896-1980) вивчав закономірності розвитку мислення у дитини і прийшов до висновку, що когнітивний розвиток є результатом послідовних стадій розвитку особистості. Розвиток інтелекту дитини відбувається у постійних пошуках рівноваги між тим, що дитина знає і що прагне зрозуміти. Всі діти проходять ці стадії в однаковій послідовності під впливом таких факторів, як дозрівання нервової системи, накопичення досвіду, розвиток мовлення і виховання. Когнітивний розвиток дитини може блокуватись на певному етапі, якщо один із перерахованих факторів недостатньо представлений.

Згідно з теорією Піаже, в розвитку інтелекту людини можна виділити чотири головні періоди: сенсомоторна стадія (від народження до 2 років), доопераційна стадія (від 2 до 7 років), стадія конкретних операцій (від 7 до 11 років) і стадія формальних операцій (від 11 до 15 років).

Сенсомоторний інтелект — стадія розвитку інтелекту (від народження до двох років), яка розгортається до періоду інтенсивного опанування мови. На цій стадії досягається координація сприйняття та моторики, дитина взаємодіє з об’єктами, їхніми перцептивними та моторними сигналами, однак не зі знаками, символами, що репрезентують об’єкт.

Дооперацій не мислення — стадія розвитку інтелекту дитини від двох до семи років, що характеризується формуванням символічної функції, яка забезпечує розрізнення означуваного та означення і є основою розвитку уявлень. На цій стадії розвитку дитина орієнтується тільки на перцептивні співвідношення. Дитяче мислення на цій стадії відзначається егоцентризмом.

Стадія конкретних операцій — форма мислення, що здійснюється на основі логічних операцій, в яких використовуються зовнішні наочні дані. Ця стадія розвитку властива дітям віком від 7-8 до 11-12 років. На цій стадії формується понятійне відображення середовища, дитина опановує прості операції класифікації, формуються поняття числа, часу, руху тощо. На цій стадії операції мислення ще не цілком розвинуті, вони не формалізовані, залежні від конкретного змісту, в різних предметних областях розвиваються нерівномірно, не об’єднані в цілісну систему.

Стадія формальних операцій — стадія розвитку інтелекту, характерна для дитини віком від 11-12 до 14-15 років. Це система, надбудована над конкретними операціями. Опанувавши формальні операції, дитина може будувати власні гіпотетико-дедуктивні висновки, які ґрунтуються на самостійному висуванні гіпотез і перевірці їхніх наслідків. Гіпотетичне та абстрактне мислення дозволяє виходити в гіпотетичні світи, досліджувати та встановлювати суттєві закономірності.

Розвиток операційного мислення, за теорією Піаже, знаменує завершення інтелектуального розвитку, однак не всі люди досягають стадії формальних операцій. Це властиво лише високорозвинутим в інтелектуальному плані індивідам.

Вагомим вкладом у психологію були експерименти Піаже по дослідженню егоцентризму. Так, Піаже ставив дітям прості питання, де потрібно було розглянути ситуацію з точки зору іншої людини. Наприклад, він запитував дитину, скільки у неї братів і, почувши відповідь: «У мене два брати» — задавав дитині наступне питання: «А скільки братів у твого старшого брата?» Як правило, діти не могли правильно відповісти на це питання і відповідали, що у старшого брата лише один брат, забуваючи при цьому себе.

Складнішим був наступний експеримент, у якому дітям пропонувався макет з трьома горами, на вершинах яких були розташовані різні предмети — млин, будинок, дерево. Дітям показували декілька фотографій макету і просили вибрати ту з них, на якій усі три гори розташовані так, як їх бачить дитина. Це завдання виконували навіть маленькі, 3-4*річні діти. Після цього, з іншого боку макету ставили ляльку, і експериментатор просив дитину вибрати ту фотографію, яка відповідає точці зору ляльки. З цим завданням діти вже не могли впоратися, причому, як правило, навіть 6-7-річні діти знову вибирали ту фотографію, яка відображала їх позицію перед макетом, але не позицію ляльки або іншої людини. Ці експерименти дозволили Піаже зробити висновок про те, що дітям дошкільного віку важко стати на чужу точку зору, тобто вони егоцентричні.

Головне досягнення Ж.Піаже в тому, що він першим зрозумів, досліджував і виявив специфіку та якісну своєрідність дитячого мислення, показав, що мислення дитини відрізняється від мислення дорослої людини. Розроблені ним методи дослідження рівня розвитку інтелекту широко використовуються у сучасній практичній психології.

Проблема розуміння (декодування) повідомлення

Декодування — переклад символів повідомлення в думці одержувача.Особливо слід підкреслити: обмін інформацією слід вважати ефективним, якщо одержувач продемонстрував розуміння ідеї, здійснивши дії, які чекав від нього відправник. З ряду причин одержувач може додати інший, чим припускав відправник, сенс повідомленню.

Поцесс розуміння повідомлення не можна вважати простим процесом засвоєння значення слів, це завжди декодування загального змісту, що міститься за сприйманим повідомленням, перетворення розгорнутої системи повідомлення в приховану за ним думку. Цей процес непростий і може зупинитися на різних етапах: він може закінчитися сприйманням значення окремих слів, тоді зміст повідомлення залишиться зовсім незрозумілим; може дійти до декодування значення окремих фраз; може відбити загальну думку повідомлення й передати її в короткій формі, однак цього буває досить для розуміння наукового, “пояснювального” тексту, але навряд чи цим вичерпується справжнє розуміння художнього твору; нарешті, людина, що сприймає повідомлення (чи читає художній твір), може зрозуміти сенс, що укладений у “підтексті”, мотиви, що лежать в основі вчинків діючих осіб, і ставлення автора до діючої особи, яке й було його мотивом при написанні даного твору.

Процес розуміння може бути глибоко різним залежно від форми інформації, тих способів, за допомогою яких подається повідомлення, і від змісту повідомлення, ступеня знайомства з ним.

Розуміння усного висловлення має іншу психологічну структуру, ніж розуміння письмового. У першому випадку розуміння базується не тільки на декодуванні логіко-граматичних структур мови, а й на урахуванні всіх позамовних засобів спілкування, у другому випадку потрібна особливо ретельна розшифровка граматичних структур.

Розуміння описового, оповідального, пояснювального й художнього текстів ставить перед сприймаючим зовсім різні завдання й вимагає різної глибини аналізу: для сприймання описового мовлення цілком достатньо розуміння наочного значення фраз; в оповідальному мовленні незрівнянно важливіше засвоєння загального контексту; у пояснювальному (науковому) тексті розуміння загального контексту є тільки початковим етапом, що повинний перейти в зіставлення окремих компонентів, співвіднесення їх один з одним і декодування загальної думки або загального закону, аргументацією чи ілюстрацією якого є факти, що наводяться в повідомленні. Нарешті, розуміння художнього тексту припускає найбільш складний процес декодування з послідовним переходом від тексту до підтексту, від зовнішнього змісту й загальної думки до глибокого аналізу змісту й мотивів, що іноді повинні спиратися не лише на простий процес логічного декодування, а й на чинники емоційної розшифровки, інтуїтивне пізнання.

Проте загальною проблемою, яка білатерально випливає на базі феноменологічного і семіотичного підходів, є проблема діахронії розуміння та саморозуміння. Імплікаційною проблемою є конвенційність як фактор розуміння. Однак, торкаючись питань, пов’язаних із розумінням. доцільно звернутися до обставин та ситуації, поза якими розуміння не може існувати. Йдеться про комунікацію як контекст та процес, за якого відбувається інформаційний метаболізм. Дескрипція комунікації може здійснюватися з точки зору діахронії, себто вихідною настановою опису виступатиме комунікація як стан, а також з точки зору синхронії, за якої вихідною настановою виступатиме комунікація як процес.

Співрозмовники, особливо у випадку неочікуваної комунікації, спершу отримують вихідну інформацію один про одного, яка включає в себе визначення мови, себто домінантного соціокоду можливого подальшого спілкування, початкова оцінка, типування особи тощо. Важливо те, що одним з найосновніших факторів активізації настанови на розуміння є впізнання, а відтак визначення мови. Для прикладу, розглянемо ситуацію, коли у побутовому середовищі відбувається непрогнозована комунікація між україномовним та російськомовним мовцем у містах східної України, зокрема Донецьку, Києві, Харкові та ін., де домінуючою є російська мова. У переважній більшості випадків російськомовний комунікатор, визначивши мову, якою пропонує спілкуватись україномовний співбесідник, майже на рівні рефлексу повідомляє, що не розуміє мови, хоча здебільшого мовне значення є зрозумілим, і тим самим ставить свого співрозмовника у ситуацію вимушеного переходу на російську мову для спілкування. З’являється нібито необхідність продемонструвати повагу україномовного мовця до російської мови, а отже, і до мовця, внаслідок чого комунікація здійснюється, як правило, саме російською мовою. Цікавим є те, що у соціальній сфері, де домінує російська, феномен необхідності продемонструвати повагу, толерантність, тощо очікується, власне, від україномовного мовця. Подібна ситуація відображає закон витіснення домінантним соціокодом всіх периферійних, з погляду останнього, соціокодів. Мовець, який використовує домінантний код, вже заздалегідь налаштовує себе на «нерозуміння» іншого, за умови використання іншим периферійного чи слабкого коду. Така ситуація і є, власне, болючим мовним сьогоденням в Україні. Якщо перенести проблему взаєморозуміння на значно ширший соціокультурний контекст, то можна зробити висновок про відсутність взаємності, яка експлікується із феномену взаєморозуміння. Образно висловлюючись, можна вести мову про «розуміння» без «взаємо», яке відбувається на семіотичному рівні з низьким семантичним наповненням. Відсутність взаємності як інтерсуб’єктивного феномену логічно детермінує формування настанов на нерозуміння, а іноді навіть на вороже ставлення. А відсутність взаємності як інтерсуб’єктивної інтенції зумовлює також низький показник взаємодоповнюваності та високий рівень сепаратизованості, відчуженості та дизадаптації в суспільстві. Сьогодні, коли мова заходить про можливість існування громадянського суспільства в Україні, ці проблеми набувають особливої гостроти.

Декодування — процес зворотного перетворення коду (вчиняється одержувачем) до форми вихідної символічної системи (задається відправником), для отримання вихідного повідомлення. Декодування — включає сприйняття (факт отримання) послання одержувачем, його інтерпретацію (як зрозумів) і оцінку (що і як прийняв). Якщо символи відправника мають точно таке ж значення для одержувача, останній буде знати, що саме мав на увазі відправник, формулюючи ідею. Якщо реакції на ідею не потрібно, процес обміну інформації на цьому має завершитися. Якщо ж у процесі декодування відбулися: втрата, неправильне розуміння або інтерпретація отриманої інформації, то одержувач може неправильно сприйняти суть інформації, переданої йому відправником. Стало бути, на стадії кодування інформації необхідно підібрати такі слова і структурувати повідомлення таким чином, щоб одержувач сприйняв всі точно.Важно дотримуватися оптимальний рівень деталізації — часто під величезною кількістю подробиць пропадає головна суть послання.

Методи вивчення й розвитку уяви

Воображение является специфически человеческой формой психической деятельности, возникшей на основе практического преобразования действительности.

В современной психологии ведущее место в изучении воображения занимает когнитивная психология

Методы изучения воображения

— метод «поперечных срезов» (используют конкретную методику; изучается определенный аспект развития, в данном случае — воображение);

— сравнительный метод (работают с разновозрастными группами детей либо с детьми одного возраста, но обучающихся по разным учебным программам;

— лонгитюдный метод («продольное» исследование): прослеживается развитие какого-либо психического аспекта одного и того же ребёнка в течении длительного времени;

— эксперимент (констатирующий, формирующий, лабораторный, естественный): каждое направление эксперимента предполагает свой набор более конкретных методов;

— анализ продуктов деятельности;

— экспериментально — генетический метод.

Развитие воображения:

Психологи выделяют 3 основных этапа развития воображения у детей:



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | Вперед → | Последняя | Весь текст




sitemap
sitemap