непрості текст



А хто не прочитає сей есей, тому чи тій буде непросто у житті, оскільки їх Непрості оминуть своїми явними сюжетами, ба навіть вимкнуть звук і світло.

Ярослав Довган

© Прохасько Т., 2002

© Видавництво «Лілея-НВ», 2002

НепрОсті

Шістдесят вісім випадкових перших речень

1. Восени 1951 року було би не дивно рушити на захід — тоді навіть схід почав повільно переміщатися у тому керунку. Однак Себастян з Анною у листопаді п’ятдесят першого пішли з Мокрої на схід, якого все ж тоді було більше. Точніше — на східний південь або ж південно-східно.

2. Ця подорож відкладалася стільки років не через війну — війна надто мало могла щось змінити у їхньому житті. Себастян сам наважився порушити традицію сім’ї, за якою дітям показувалося місця, пов’язані з родинною історією у п’ятнадцяти¬річному віці. Бо тоді, коли Анні було п’ятнадцять, Себастян усвідомив, що все повторюється і Анна стала для нього єдиною можливою жінкою на цілий світ. Що він не тільки може бути лишень біля неї, але і не може вже бути без неї. Тим часом у Ялівці — тому родинному місці, куди слід було повезти Анну— на неї чекали Непрості. І Себастян знав, що вони дуже легко переконають доньку залишитися з ними.

Зрештою те, що Анна теж стане непростою, було передбачено ними ще тоді, коли та народжувалася.

3. У квітні п’ятдесят першого Анна відчула, що тато Себастян— її єдиний можливий чоловік, і вони почали кохатися.

Тієї весни багато хто ходив нечуваними маршрутами і пере¬носив неймовірні чутки. Так Себастян довідався, що Непрості зникли з Ялівця. Відтоді про них ніхто нічого не чув.

Ціле літо Себастян з Анною безпробудно любилися, і попри них пройшло кілька різних армій. Ніщо не перешкоджало йти ні на схід, ні на південь, ні на південний схід. Коли стало по-справжньому холодно і дороги щільніше втиснулися у свої лінії, вони нарешті вийшли з Мокрої і за кілька днів мали би бути в Ялівці. Подорож відкладалася три роки. Але Себастян нічого не боявся — у нього знову була справжня жінка. Тієї ж породи, що завжди.

4. Він не міг собі уявити, як зможе показати доньці всі місця у горах від Мокрої до Ялівця насправді. Замість чотирьох днів потрібно, щоб подорож тривала чотири сезони. Тільки так, а ще вдень, вночі, вранці і ввечір Анна могла би побачити, як разом по-різному виглядає ця дорога. Він дивився на карту, читав назви вголос і ставав щасливим вже від цього.

Його навіть не засмучувало, що карта нічого не промовляла до Анни.

Щоправда, трохи непокоїли дерева, яких не бачив стільки років — їх ріст є найчастішою причиною того, що робить місця несподівано невпізнаваними. І найповажнішим доказом необхід¬ності ніколи не полишати близьких дерев напризволяще.

Щодо самого переходу, то жодна подорож і так не знає, що з нею може статися, не може знати своїх справжніх причин і наслідків.

5. Колись Франц казав Себастянові, що на світі є речі набагато важливіші від того, що називається долею. Франц мав на увазі передовсім місце. Є місце — є історія (якщо ж снується історія, значить, мусить бути відповідне місце). Знайти місце — запо¬чаткувати історію. Придумати місце — знайти сюжет. А сюжети, зрештою, теж важливіші, ніж долі. Є місця, в яких неможливо вже нічого розказати, а іноді варто заговорити самими назвами у правильній послідовності, щоб назавжди оволодіти найцікаві¬шою історією, яка триматиме сильніше, ніж біографія. Топоніміка здатна запровадити у блуд, але нею можна цілком обійтися.

6. Із Себастяном сталося щось подібне. Він знайшов собі Ялівець, вигаданий Францом. Його захопила лінґвістика. Топоніміка захопила його, а не просто він захопився її нуртами.

Плеска, Опреса, Темпа, Апеска, Підпула, Себастян. Шеса, Шешул, Менчул, Білин, Думень, Петрос, Себастян.

Коли ще не існувало ніяких гір, назви були вже приготовлені. Так само, як і з його жінками — їх ще не було на світі, коли його кров почала мішатися з тою, яка мала стати їхньою.

Відтоді йому йшлося лише про те, щоб триматися цієї обмеженої топоніміки і цієї скороченої генетики.

7. Франциск зустрів Себастяна на скелі за Ялівцем. Себастян вертався з Африки і стріляв у птахів. Снайперська рушниця не давала відчути вбивства. Через оптику видно лиш певне кіно. Постріл не те що обриває фільм, а вносить у сценарій якусь нову сцену. Тож він настріляв досить багато різних дрібних пташок, які летіли понад Ялівцем якраз до Африки.

Незабаром мала статися зима. Зима мусить щось змінити. Зима дає мету — це її основна властивість. Вона закриває відкритість літа, і вже це повинно у щось вилитися.

Франциск шукав щось, з чого можна було зробити наступний анімаційний фільм. І раптом — перед зимою, скеля над містом, всередині міста, зграя птахів над горою, які летять до Африки, Малої Азії, туди, де поля з шафраном, алое і гібіскусом між гігантською шипшиною недалеко перед довгим Нілом, кілька убитих в око різнокольорових птиць, поскладаних одна на одну, від чого різні кольори ще більше різняться, у кожному правому оці відблиск міжконтинентального Маршруту, у кожному лівому — червона пляма, і жодне пір’ячко не подерте, і легенький вітер нагортає пух з одного невагомого тільця на примарний пух іншого, і око стрільця у зворотному заломленні оптики. І стрілець. Червоний білий африканець.

8. Себастян змерз у руки. Він відморозив їх у нічній Сахарі. Відтоді руки не терпіли рукавиць. Себастян сказав Францові — а що мають робити піаністи, коли стає так зимно.

Вони дивилися у всі боки, і всюди було гарно. Бо була осінь, і осінь перелазила у зиму. Франц називав різні гори, навіть не показуючи — де яка. Потім він запросив його до себе. У нього вже давно не було гостей — давно не зустрічав на скелях когось незнайомого. Мабуть, тоді вони вперше пили каву з ґрейпфрутовим соком. Коли Анна принесла їм збанок на зашклену ґалерію, де у мідній пічці палилося пообрізуваним галуззям винограду, то Себастян попросив, щоб вона трохи затрималася і показала — що видно через це вікно. Анна переповіла — Плеску, Опресу, Темпу, Підпулу, Шесу, Шешул, Менчул, Білин, Думень, Петрос.

Була пізня осінь 1913 року. Франц сказав, що є речі, набагато важливіші від того, що називається долею. І запропонував Себастянові спробувати пожити у Ялівці. Темніло, і Анна перед тим, як принести другий збанок — майже сам сік, кави кілька крапель — пішла постелити йому ліжко, бо ще не зуміла би зробити це напомацки.

Хронологічно

1. Себастян залишився у Ялівці восени 1913 року. Тоді йому було двадцять років. Він народився з іншого боку Карпат — на Боржаві — у 1893 році. В 1909 цілий місяць мешкав з батьками у Трієсті, а через рік поїхав воювати до Африки. Додому вертався через Чорне море і Констанцу, далі Роднянські гори, Гринява і Піп Іван. Пройшов Чорногору, пройшов під Говерлою і Петросом. Була пізня осінь 1913.

2. Ялівець з’явився двадцять п’ять років перед тим.

Це місце вигадав Франциск, якого частіше називали Францом. Двадцять років Франциск жив у містах — Львові, Станіславі, Вижниці, Мукачевому. Він вчився рисувати лише в одного графіка (той працював колись з Бремом, а потім робив і підробляв печатки) і мусив, і хотів, і міг переїжджати за ним з місця на місце. Якось йому показали фотоапарат, і він перестав рисувати. Однак трохи пізніше відразу за Моршином помер ілюстратор, що супроводжував краківського професора ботаніки — вони їхали в Чорногору описувати рослини Гуцульщини. У Станіславі професор надибав Франца, і через кілька днів той побачив місце, де почувся на місці — сродно і щасливо. Через рік Франциск вернувся туди і почав будувати містечко.

А ще через п’ять років Ялівець був найхимернішим і досить модним курортом Центральної Європи.

3. Анна, через яку Себастян залишився у Ялівці, спочатку називалася Стефанією. Справжньою Анною була її мама — жінка Франциска. Вона лікувалася від страху висоти, бо була альпіністкою. Приїхала на курорт разом зі своїм приятелем — спелеологом. Вони робили одне і те ж найкраще у світі. Лиш вона лізла догори, а він — вниз, але обом найбільше бракувало простору. Коли Анна завагітніла від Франциска, то вирішила народити дитину тут, у Ялівці. А коли народилася Стефанія, то Анна вже нікуди не хотіла вертатися.

Вона загинула на дуелі, на яку була викликана своїм чоловіком. Франциск відразу переінакшив Стефанію на Анну. Він сам виховував доньку аж до того дня, коли запросив до їхнього дому Себастяна, який вертався з Африки на Боржаву. Тоді Франциск побачив, що відтепер вона буде або слухатися іншого чоловіка, або не зважатиме ні на кого.

Листи до і від Беди

1. Єдиною людиною, яка знала їх всіх упродовж кількох десятиліть, був старий Беда. Казали, що він з Непростих. В кожному разі Беда знався і з ними. Коли Франц навчив Анну читати і писати — довший час він не хотів, щоб вона вміла, бо розумів, що Анна буде не писати, а записувати, і не читати, а перечитувати, а це здавалося Францові непотрібним — вона захотіла довідатися більше про початок Ялівця, про маму. Таке міг знати лише старий Беда, і вона писала йому листи із запитаннями. Відповіді приходили або дуже скоро, або йшли так довго, що здавалося, ніби цього разу була вказана неправильна адреса (за якою не мешкав навіть хтось такий, хто б міг відписати, що Беди там не може бути ніколи).

Якраз тоді Беда почав жити у панцернику, переїжджаючи з місця на місце, але не переходячи межі певного кола, центром якого був Ялівець. Колись Беда розповів одну історію.

2. Коли він перший рік прожив у своєму панцернику, то думав, що не зможе забути жодної його дрібної деталі до кінця життя. Потому панцерник наїхав на міну, забуту італій¬цями, які будували тунель на Яблуницькому перевалі. Беда мало не помер. Його забрали якісь гуцули. Тіло було цілком зранене, і не так, як ножем, шаблею чи сокирою, а так, ніби повідкри¬валися щілини у землі. Його запхали у бочку з медом і поїли козячим молоком, звурдженим у перегрітому вині. А панцерник взялися ремонтувати циганські скрипалі. Через дев’ять місяців Беда виліз з меду. Панцерник стояв у саду, і діти, стоячи на ньому, струшували з дерева осінні яблука. Здається, сніжний кальвін. Тож Беда думав, що запам’ятав свого воза назавжди. Він видряпався, швидко слабнучи, по драбинці до люка і зрозумів, що не пам’ятає, як цею драбиною лізлося дев’ять місяців тому. Заплющив очі і не зміг собі уявити, де що є там, де все було таким знаним. Заспокоював себе тим, що стала іншою шкіра. Або тим, що під час ремонту скрипалі відкинули якісь деталі. І не зміг себе заспокоїти. Так писав старий Беда.

Анна слала йому листи із запитаннями про свою родину. Він відписував, відповідаючи на запитання, і завжди дописував ще щось про себе, хоч вона того не просила, але читала з цікавістю.

3. Деякі листи Анни виглядали якось так. …я не прошу, щоб ти розказував усьо…

…я тобі також хочу багато всякого сказати про Ялівець, Франциска, маму, Непростих. Ти ж єдиний на цілий світ, хто знав їх всіх…

…я сама не знаю — пощо мені це, але я їх відчуваю без голосів. Я відчуваю своє тіло, я починаю думати так, як воно. Раптом розумію, що я не самостійна. Я залежу від них усіх, бо ними теж думає моє тіло…

…мені не зле від такої залежності, але хочу знати —- що в мені чиє: що Францове, що мамине, що Непростих, що від Ялівця, а що моє…

…вагання — це щось більше, ніж помилка…

…кажи ще щось…

…розказуй далі…

…як давно виглядав Ялівець…

…я так кажу: я так тебе дуже люблю, є і є…

…я знаю, що мама з’явилася вже тоді, коли Ялівець став модним. Таких курортів більше в світі не було…

…про всіх наших попередніх тато завжди говорив через слово мабуть…

4. Старий Беда відписував (Якби я пам’ятав усе, що вони казали, що ми говорили. Навіть без того, що оповідав я. І якби вони розказували тоді мені все те, що вони говорили без мене. Але ж вони теж мало що пам’ятали, крім кількох фраз. Коли ж ти не пам’ятаєш, як казав, як тобі казали, то нікого нема. Ти не почуєш голосів. Треба чути голос. Голос живий і голос оживлює. Голос сильніший від образу. Франц казав мені, що є речі, значно важливіші від долі. Скажімо, інтонації, синтаксис. Коли хочеш залишитися самим собою — ніколи не відкидай власних інтонацій. Він цілу війну говорив тим самим голосом, що завжди. Я не можу говорити з тобою другий раз лиш про це. Я не можу розказати тобі всього того, що ти хочеш почути. Я можу говорити. І тоді ти можеш почути те, що хочеш. А навпаки — ні. Але і ти всього не запам’ятаєш. Сказане минає. Нам добре тепер, бо нам гарно говориться. Мені подобається слухати себе до тебе. У вас у родині ніхто не визнавав загальновизнаного синтаксису. Знаєш, які ваші фамільні фрази — є і є, треба і треба, безвідповідальна послідов¬ність щільна, я так тебе дуже люблю… Вагання — це більше, ніж помилка, або менше. Але надовше. Кажуть, що твій дідо — мамин тато, він не тутешній, десь з Шарішу — мав маленький сад. Він мріяв там пожити на старості. Лежати на своїх лежаках з мушель слимаків, курити опіум і штурхати босою ногою шкляні кулі. Він обмурував невеличкий кавальчик землі, засіяв його добірною дрібною однорідною травою. Посередині закопав стра¬шенно височезний стовп і пустив по ньому плющ, фасолю і дикий виноград. Поруч викопав яму і засипав її цілу черепашками слимаків. Казали, що щось таке він колись побачив за високим муром на Градчанах, коли заблудився там і поліз на черешню видивитися, куди далі йти. На тому лежаку він лежав, коли курив. Голову клав на великий плаский камінь, на якому росли самі лишайники. Він ходив у Білі Татри, визбирував якісь спори і заражував чи запліднював ними камінь. Ще сам повидував шкляні кулі, всередині яких були живі цикламени. Кулі можна було штовхати, вони котилися, цикламени переверталися і через якийсь час починали викручуватися, скеровуючись низом до землі, а верхом — до сонця. Сад знищили, коли мама була ще мала і дідо втік з нею і всіма дітьми в гори. Франц також не місцевий. Ніхто не скаже тобі, звідки він прийшов, звідки ви родом. Він захотів жити у Ялівці, бо сподівався, що там не буде ніяких вражень, не відбуватиметься жодних історій. Він хотів, щоб довкола не ставалося нічого, за чим не встигаєш. Нічого, що треба би було запам’ятовувати. Був ще дуже молодий. Не знав, що так не буває — це перше — життя вирує всюди, хай по-дрібному, одноманітно, але нестримно, неповторно і нескін¬ченно. А друге — нічого і так не мусиш запам’ятовувати, лапати насильно. Те, що має залишитися, приходить назустріч і проростає. Така собі ботанічна географія — вичерпність радості проростання. Я знаю, що перша Анна з’явилася вже тоді, коли Ялівець став модним. Звідусіль з’їжджалися пацієнти, щоб пити джин. Містечко виглядало вже так, як тепер, лиш не було твоїх придумок. Були збудовані маленькі готелі, пансіонати з барами. Там можна було пити самому у номері, на пару, у товариствах, три рази денно, натще і на ніч, або цілу ніч, або могли збудити в якійсь годині вночі і подати порцію до ліжка. Можна було лишатися спати там, де пив, або випивати з лікарем чи психотерапевтом. Я любив напиватися на гойданці. Анна дуже добре лазила по скелях. Вона відчувала вагу кожного фраґменту власної площі й уміла розкласти її на вертикальній стіні. Там нічого не треба бачити масштабно. І головне — ти завжди зі шнурком. Вона думала, що їй все байдуже, а насправді почала боятися. Почала приїжджати в Ялівець після того, як сильно побилася. Бо знову могла добре лазити, але власне боялася. Не могла добре пояснити, бо майже не вміла говорити, хоч і думала кожним міліметром тіла. Франц тоді був удвоє більший, ніж тепер — можеш собі уявити, що вони відчували. Франц ніколи нікому такого не оповідав. Але я знаю, що найкраще їм було тоді, коли Анна завагітніла. І це — не через мабуть. Чомусь заведено вважати, що закінченням певного сюжету є смерть. Насправді ж сюжети закінчуються якраз тоді, коли хтось народжується. Не ображайся, але коли ти народилася, закінчи¬лася історія Франца і твоєї мами…).

Анні дуже подобалося, що писав Беда на обгортках, які ще пахли різними фруктовими чаями.

Генетично

1. Франциск вважав себе людиною поверхневою. Любив поверхні. Почувався на них впевнено. Не знав, чи є сенс залазити глибше, ніж бачить око. Хоч завжди прислуховувався до того, що звучало за будь-якими перетинками. І принюхувався до стру¬менів, що виривалися з пор. Дивився на кожен рух, але, дивлячись на когось, не намагався уявити — що хто думає. Не міг проаналі¬зувати сутності, бо переповненість зовнішніх деталей давала достатньо відповідей. Він не раз зауважував, що цілком задоволь¬няється тими поясненнями різних явищ, які даються побачити, не потребуючи доступу до знання про глибинні зв’язки між речами. Найчастіше він користувався найпростішою фігурою мислення — аналогією. Переважно думав про те, що на що подібне. Точніше — що нагадує що. Тут він перемішував форми зі смаками, звуки із запахами, риси з доторками, відчуття внутрішніх органів з теплом і холодом.

2. Але одне філософське питання цікавило його по-справжньому.

Франц роздумував про редукцію. Він зважував, як величезне людське життя, нескінченність наповнених нескінченністю секунд поступово можуть редукуватися до кількох слів, якими, наприклад, сказано все про цю людину в енциклопедії (з усіх книг Франц визнавав лише енциклопедичний словник Ляруса, і його бібліотека складалася з кільканадцятьох доступних лярусівських перевидань).

Однією з його розваг було постійне придумування статей із кількох слів чи речень у стилі Ляруса — про всіх, кого він знав чи зустрічав. Статті про себе він навіть записував. За роки їх набралося кілька сотень. І хоча кожна містила щось, що відрізняло її від інших, все ж його — хай ще не закінчене життя — вміщалося у кількадесят добре впорядкованих слів. Це захоплю¬вало Франца і, не перестаючи дивувати, давало надію на те, що жити так, як він — цілком добре.

3. Ще одним доказом його власної поверхневості було те, що Франциск нічого не знав про свій рід. Навіть про тата і маму знав лише бачене у дитинстві. Вони чомусь ні разу не говорили з ним про минуле, а він ніколи не додумався хоч про щось запитати. Ціле дитинство лиш малював на самоті все, на що дивився. Батьки померли без нього, він тоді вже мав свого учителя в іншому місті. Зрештою, якось Франциск зрозумів, що жодного разу, навіть у перші роки життя, не намалював ні маму, ні тата. їхня редукція була майже абсолютною.

Мабуть, саме страх продовження такої пустки змусив його розказувати доньці якнайбільше всілякого про себе. Навіть про будову світу він намагався викласти так, щоб Анна завжди пам’ятала, що про те чи інше їй вперше сказав тато.

Хоча про її маму — його Анну — він теж знав лиш те, що пережив разом з нею — трохи більше, ніж два роки. Але цього було досить, щоб дівчинка знала про маму все, що належиться.

А за ціле своє життя — крім останніх кількох місяців -— Анна жодного дня не прожила без тата. Навіть після того, як стала жінкою Себастяна.

4. У вересні 1914 року вона добровільно пішла до війська і після кількох тижнів вишколу потрапила на фронт у Східній Галичині. Себастян з Франциском залишилися самі у будинку недалеко від головної вулички Ялівця. З фронту не було жодних вістей. Аж весною 1915 до міста прийшов кур’єр і передав Себас-тянові (Францові відрубали голову день перед тим, і завтра мав відбутися похорон) немовля — доньку героїчної самохотниці Анни Ялівцівської. Себастян так і не довідався, коли точно народилася дитина і що робила вагітна Анна у найстрашніших битвах світової війни. Але точно знав — це його донька. Назвав її Анною, точніше другою Анною (то вже після її смерті він часто говорив про неї просто — друга).

5. Друга Анна щораз більше ставала подібною на першу. Чи то насправді вони обоє були подібними на найпершу — це міг знати лише старий Беда. Щодо Себастяна, то він привчився щоденно порівнювати себе і Франциска.

Він сам виховував свою Анну, не допускаючи до неї ніяких жінок. Врешті сталося так, що вісімнадцятирічна Анна самос¬тійно вибрала собі чоловіка. Ним був, звичайно, Себастян.

6. Цього разу не було такого, чого б він не знав про вагітність своєї жінки. Зрештою, лише він був присутній при народженні їхньої дочки і — одночасно — рідної внучки. І Себастян бачив, як народження стало кінцем історії. Бо на початку наступної його найрідніша друга Анна померла хвилину перед тим, як третя опинилася в нього на руках.

Десь у своїх гірких глибинах Себастян відчув шалене скручу¬вання і розправляння підземних вод, замальовування і стирання світів, перетворення двадцяти попередніх років на насінину. Він подумав, що не треба ніяких непростих, аби вгадати, що таке вже колись з ним було, а з щойнонародженою жінкою він доживе до подібного закінчення. Що справа не у дивовижній крові жінок цієї родини, а у його нестримній силі бути влитим в неї. Що не вони мусять помирати молодими, а він не має права бачити їх більше, ніж по одній.

7. Себастян вийшов на веранду. Непрості, мабуть, прийшли вже давніше, але тихо сиділи на лавках, дочікуючись поки закінчаться пологи.

На вечерю Себастян настріляв мало не сто дроздів, які щойно об’їли всі ягоди на молодій чорній горобині. Він спік їх цілими — лише повискубував пір’я і натер шафраном.

Дві жінки — віжлунка і гадєрниця — обмили Анну і загорнули її в кольорові ліжники.

Чоловіки тим часом якось погодували дитину і казали, що нічого не треба їй сказати — бо сама непроста. А ще сказали, що казав Франц, що є речі значно важливіші від долі. Здається, він мав на увазі спадковість.

Після вечері Себастян ніяк не міг заснути. Він згадував — чи не говорила колись Анна про місце, де хотіла би бути похованою, і як нагодувати завтра дитину. Потім почав думати про досліди пастора Менделя з горохом і вирішив, що ця дитина буде щасливою. Спробував уявити себе через сімнадцять років — в 1951 році — і відразу заснув.

Перша стара фотографія — єдина недатована

1. Невисокий мур складений з пласких кам’яних плит непра¬вильної форми. Крім того, плити дуже відрізняються розмірами

— є тонкі і маленькі, як долоня з підігнутими пальцями, а трапля¬ються такі довгі, що на них можна вигідно лежати. Вони ж — найгрубші, але саме серед цих нема жодної відколеної рівно по всій довжині. Однак переважають все ж таки середні. Якби тримати таку плиту перед собою, впершись підборіддям в один край, то другий ледве сягав би пояса. Мур має дивну особливість: хоч виглядає дуже цілісно і здається, що ніколи не закінчується

— саме так мали би виглядати всі позначені межі — незамащені шпари між поскладаним лежачи камінням викликають бажання або поперемінювати плити місцями, або робити з кожним окремо ще щось інше.

2. Важливо, що всі камені цілком чисті. На цілому мурі не росте жодного моху, жодного малесенького деревця чи бодай стебла. Якщо навіть якесь листя і попадало на нього з кількох буків (мур достатньо широкий, а листя вже жовтіє і де-не-де обривається сухим вітром, як то буває в кінці серпня — це зрозу¬міло навіть з чорно-білої фотографії), то його хтось ретельно позмітав з нагрітого пообіднім сонцем каміння.

Між деревами за муром — теж кам’яна кубічна будівля. Камені бездоганно відшліфовані, здається, що весь будинок — моноліт без жодного вікна. Рельєф на фронтоні імітує чотири шуфляди, тож куб виглядає як величезна комода. Будинок зроблено так, ніби верхня шуфляда трохи висунена. На порівняно малій металічній емальованій таблиці простим грубим і низьким шрифтом написано Yuniperus .

3. А перед муром — фраґмент викладеної вже річковими кругляками дороги. Дорога починається знизу посередині картки, веде в лівий верхній кут, огинаючи високу похилу кедрову сосну, і зникає знову ближче до середини — звичайно, зверху. При кінці дорога піднімається під таким кутом, що служить одночасно тлом знимки. Весь час мур справа, а зліва — вузький канал з порожніми бетонними берегами. Ще лівіше, вже за каналом, вмістився лиш кусочок високого дощаного настилу, на якому стоять кілька пляжних лежаків і бочівок зі стрункими ялівцями.

4. Франциск у білому полотняному плащі з великими ґудзиками стоїть на самому краї каналу, на березі, ближчому до дороги. Через руку в нього перекинута одежа. Вона такого самого кольору, як і плащ, але можна розрізнити, що там лише сорочка і штани. В другій руці — чорні черевики. З постави видно, що він щойно відвернувся від поверхні води. А там — голова людини, котра пливе каналом за течією.

5. Лице розрізнити неможливо, але Себастян знає, що то він. Так бувало не раз: вони прогулювалися містом — Себастян повільно плив каналами, а Франц йшов поруч берегом.

Канали супроводжували кожну з вуличок Ялівця. В такий спосіб вода з багатьох потічків, що стікала схилом над містом, збиралася у басейн на його нижній межі. Себастян міг годинами плавати у гірській воді, і вони безперервно розмовляли. Судячи зі всього, фотографія мала бути зробленою наприкінці літа 1914 року. Адже лише один раз з ними ходив молодий інструктор мистецтва виживання, якого запросили до одного пансіонату — починаючи з вересня, викладати на платних курсах. Крім нього, тоді приїхали ще вчитель есперанто і власник гектографа. Але на прогулянку містом попросився тільки інструктор.

6. Відразу після купелі і фотографування інструктор запропо¬нував зайти кудись на джин, але Себастянові з Францом хотілося легкого свіжого вина з волохатого аґрусу і вони повели інструктора до Беди, до панценика, що стояв між двома плямами-островами жерепа. Беда ціле літо збирав різні ягоди і тепер усередині пан¬церника стояло кілька десятилітрових бутлів, в яких ферменту¬вали різнокольорові ягоди, нагріті металічними стінами воза.

Вони спочатку пробували потрошки кожного вина, а потім випили все аґрестове. Інструктор страшенно розбалакався і почав перевіряти, як Себастян вміє розв’язувати легенькі задачки з теорії виживання. Виявилося, що той майже нічого не знає і зможе дуже легко померти у найневиннішій ситуації. Хоч Себастян уявляв собі, що таке саме виживання. Уявляв так добре, що врешті перестав про нього дбати. І все ж виживав.

7. В Африці він мав багато нагод загинути, але вижити було важливіше, бо цікаво, що Африка. Нарешті він, дивлячись на будь-який кусник землі — навіть пісяючи вранці, — бачив, що перебуває на іншому континенті, на незнаній тверді. Так він переконався, що Африка існує. Бо перед тим перелік місцевостей, довгий ряд відмінностей в архітектурі, розміщенні зірок, будові черепів і звичаях стирався принциповою незмінністю квадратиків ґрунту і трави на ньому.

8. А про виживання він вперше довідався тоді, коли ця трава почала горіти довкола нього. Вітер, який переважно приносив лише психічні розлади, розганяв вогонь в чотири боки від того місця, куди впав на висушену землю. А потім, випередивши вогонь (можливо, він забіг власне туди, звідки його розганяв у чотири боки вітер), Себастян втрапив усередину дощу, що назбирувався цілий рік і потім тік затверділим червоним ґрун¬том багатьма паралельними потоками, для яких людина важить так мало, як найменша піскова черепашка, і так багато, як міль¬йони, міріади спраглих течії насінин, скинутих відмерлим бадиллям упродовж багатьох місяців без жодної краплі.

Інструктор був уражений неуцтвом Себастяна. Він не вірив, що хтось дозволяє собі спокійно жити, нічого не знаючи, як уникнути щоденної небезпеки. Тож Себастян вирішив, що більше не скаже про виживання жодного слова.

9, Отже, єдина недатована знимка була зроблена 28 червня 1914 року. Треба буде надписати цю дату на звороті хоча би твердим олівцем.

Якби напис навіть і стерся, — а написане олівцем обов’язково стирається, переважно вже тоді, коли уточнити хоч щось вже нікому, — то від твердого олівця мусить залишитися рельєфний слід, витиснений у попореному гострим ґрафітом найверхнішому шарі паперу.

Фізіологічно

1. Кожен чоловік потребує вчителя. Чоловікам взагалі необхідно вчитися.

Особливі чоловіки вирізняються не тільки здатністю вчитися і навчитися, але й тим, що завжди знають і пам’ятають — чого саме від кого вони навчилися, навіть випадково. І якщо у жінок пам’ять про вчителів є проявом доброзичливості, то для чоловіків

— найнеобхіднішою складовою самого вивченого. Найвидатніші чоловіки не просто вчаться ціле життя (вчитися — усвідомлювати те, що відбувається), а й дуже скоро стають чиїмись вчителями, наполягаючи на усвідомленні прожитого. Власне, так твориться неперервність школи, яка поруч з генеало¬гічним деревом забезпечує максимальну ймовірність того, що впродовж твого життя світ не мав би змінитися настільки, щоб лише через це цілковито втратити охоту жити.

(Згодом і Франциск, і Себастян побачили, як багато деякі жінки знають без вчителів, як мудрі жінки стають наймудрішими, коли навчаться вчитися, а коли наймудріші пам’ятають тих, від кого перебирали досвід, невимушено роблячи його своїм, то перетво¬рюються на щось таке, чого ніколи не зможе сягнути жоден чоловік. Хоча б тому, що у таких жінок нічого, окрім того, що щось таке може існувати, жодному чоловікові навчитися не вдається).

2. Графік, котрий вчив Франца, вчився у Брема. Брем вчився у звірів. Роками графік переповідав Францові різні історії про Бремових вчителів. Роками Франц дивився на звірів і рисував їхні звички. Пізніше саме ця адаптована зоологія стала основою виховання його доньки. Зрозуміло, що цього ж навчив він і Себастяна, коли той назавжди лишився у Ялівці і почав жити в його домі. Тому і Себастянові діти знали ці історії так само добре.

3. Другою Анною Непрості зацікавилися власне тому, що вона так уміла розуміти тварин, що могла ставати такою, як вони, і жити з тим чи іншим звіром, не викликаючи в нього неспокійного відчуття іншості. Щодо Себастяна, то йому подобалося, як кожного ранку, для тонусу, Анна на кілька хвилин перетворювалася на кітку чи лемура. А за спільні ночі він ніби переспав навіть з такими дрібними істотами, як павуки і короїди.

4. Франциск досить скоро зауважив, що має дещо продовжену фізіологію. Ясно, що фізіологія кожної істоти залежить від середовища, але у випадку Франца ця залежність виявилася перебільшеною. Він безсумнівно відчував, як частина того, що мало би відбуватися в його тілі, виноситься далеко за оболонки. І навпаки — щоб статися, деякі зовнішні речі мусили частково користуватися його фізіологічними механізмами.

Франц думав, що чимось нагадує гриби, переплутані з деревом, чи павуків, чиє травлення відбувається у тілі вбитої жертви, або молюска із зовнішнім кістяком — мушлею, риб, випущена сперма яких вільно плаває у воді, аж поки щось не запліднить.

Він бачив, як тим чи іншим думкам бракує місця в голові і вони розміщуються на фраґментах краєвиду. Бо досить було подивитися на якусь ділянку, щоб відчитати осілу там думку. А для того, аби щось згадати, мусив уявно перейтися знайомими місцями, переглядаючи і визбируючи потрібні спогади.

А кохаючись з Анною, точно знав, як вона виглядає всередині, бо був переконаний, що цілий проходив її внутрішньою дорогою.

5. Непокоїти власна фізіологія перестала його відразу після того, як вчитель розповів йому, що Брем оповідав, ніби у псів нюх в мільйон разів кращий, ніж у людей. Це було незбагненно, жодна уява не могла навіть близько підійти до такого поняття. Але Франц, зменшивши порядок принаймні до десяти, перей¬нявся тим, як все, що відбувається назовні, побільшено відо¬бражається у псячих головах, які протяги носяться коридора¬ми їхнього мозку (Це він також розповів Себастянові, і той намагався вважати з різкими запахами, щоб псів не подраз¬нювало те, від чого неможливо втекти. Себастян мало не плакав, коли — ідучи на снайперські позиції — мусив намащувати черевики тютюновим розчином, щоб пси, раз затягнувшись тим запахом, втратили охоту і здатність йти його слідом). (Франц так заповажав псів, що, поселившись у Ялівці, завів собі кількох дуже різних. З поваги ж ніколи не виховував їх. Пси жили, народжувалися і вмирали вільними. Здається, дивлячись на життя інших псів в околицях Ялівця, вони були за це Францові вдячні. Зрештою, саме вони були справжньою інтеліґенцією Ялівця).

6. Щоправда, одного, мабуть, найінтеліґентнішого, названого Лукачем на честь серба — лісівника, який навчив Непростих вирощувати дерева трохи повільніше, як дикий виноград, а під час війни обсадив Ялівець непрохідними для війська хащами, Франц мусив убити власною рукою.

7. Лукача покусав скажений горностай.

Йому вже було дуже погано і невдовзі мало початися остаточне вмирання. Як то є при сказі, корчі могли посилитися від вигляду води, від подуву вітру у лице, від світла, голосної розмови, від доторку до шкіри і повороту шиї.

Лукач лежав у оранжереї, в затінку молодого берґамота. Якраз розцвіли квіти пасіофрута зі всіма своїми хрестами, молоточ¬ками, цвяхами і списами, і Франц мусив накрити весь кущ намоченим полотняним чохлом для піаніно, щоб терпкий запах страстей не подразнював Лукача (колись він так любив ці пахощі, що в час цвітіння цілими днями спав під пасіофрутом, не виходячи з оранжереї).

Берґамот ріс у самому кінці довгого проходу. Франциск йшов до нього з тесаком у руці через цілу оранжерею, минаючи екзоти один за одним. Пес подивився самими очима на обличчя, руку, меч і ледь підняв голову, підставляючи горло. Але Франц зробив інакше — обняв Лукача і притис голову вниз, щоб натягнулися хребці і удар починався від спинного мозку, а не закінчувався ним.

Незважаючи на швидкість операції, Лукач мав би встигнути занюхати власну кров, а Франц виразно чув, як скриплять тканини, через які проривалося лезо. Було враження, ніби ці звуки доносяться у внутрішнє вухо з власної шиї (як чуєш часом свій голос, коли кричиш під водоспадом).

8. Вбивство Лукача так вразило Франца, що потім йому не раз здавалося, що то Лукач дивиться на нього очима своїх дітей, що Лукачеві жести, пози і міміка іноді виринають з-під шерсті псячих внуків і правнуків. Що Лукач виявився безсмертним.

Франц просто замало прожив, аби побачити, що це не цілком так. Бо вже Себастян мав нагоду безліч разів переконатися, як можна входити в одну і ту ж ріку, живучи і з дружиною, і дочкою, і внучкою.

Не вбачав Себастян нічого дивного і в тім, що сам Франц помер, як Лукач {мабуть, лиш крові він не занюхав, але звуки роздертих тка¬нин дійсно чув усередині), хоча вбивали його не так старанно.

9. Так само жодних алюзій не з’явилося у Себастяна, коли років двадцять після смерті Франца на нього просто на середині мосту через Тису накинувся вишколений військовий пес. Себастян лиш трохи присів, щоб втримати прискорений тягар, і підставив летючій пащі вбраний у кожух лікоть. Паща зімкнулася на лівій руці міцніше, ніж кліщі, а Себастян вийняв правою велику бритву з кишені кожуха і одним зусиллям відрізав псячу голову так, що вона залишилася вчепленою за лікоть, а тіло впало на дошки мосту.

10. З такою розширеною фізіологією Францискові не могло бути добре будь-де. Йому найбільше йшлося про місце, в яке — як у випадку плаценти і зародка — його фізіології було би якнайкомфортніше проростати.

Беда добре писав Анні — така собі ботанічна географія. Франц знайшов місце, яке робило подорожі необов’язковими.

Перед прем’єрою одного зі своїх фільмів у сінематографі «Yuniperus»

він навіть сказав публіці з цілої Європи — живу, як трава чи ялівець, так, щоб не бути більше ніде після того, як насіння ожило; дочікуючись світу, який перейдеться мною; побачити його не просто знизу вверх, а спроектованим на небо, себто побільшеним і достатньо спотвореним, щоб бути цікавішим; зрештою, моє місце завжди опинятиметься в центрі європейської історії, бо в цих краях історія у різних формах сама приходить на наші подвір’я.

11. У Ялівці, а властиво у місці, де ще не було Ялівця, Франц почав жити якнайсправжніше. Навіть дещо стидаючись свого щохвилинного щастя.

12. Того дня, коли вони з професором спинилися між Петросом і Шешулом, Франц думав, що мандрує небесними островами. Лиш кілька найвищих верхів визирали над хмарами. Західне сонце світило тільки їм. Червоний верхній бік хмар розливався затоками, лагунами, протоками, заплавами, дельтами і лиманами. Про те, що в глибині, не йшлося.

На м’якому схилі Франц знайшов ягоди. Через обмаль літнього часу у цій високогірній тундрі вони достигли одночасно — суниці, афини, малини, ожини і ґоґодзи. Франц перестав належати собі, включився у якісь космічні рухи, бо не міг спинитися, з’їв стільки ягід, аж мусив лягти, тоді відчув, що опускається до дна небувалого лона, не втримав і вилився.

Трохи вище була ще весна і цвіли пухнасті первоцвіти.

Ще вище повільно топився сніг.

Франц побіг вниз і забіг між буки, серед яких панувала осінь. Під час цього бігу крізь рік він вилився вдруге. Професор тим часом розклав шатро. Вони з’їли по кілька гуцульських коників, виліплених зі сиру, і зварили чай з листя всіх ягід. Тоді почалася ніч. Від місяця все здавалося засніженим, румунські гори вигля¬дали далекою смужкою берега, а землю нестримно покидало тепло із запахом вермуту.

Ходити, стояти, сидіти, лежати

1. Якщо місця справді є найсправжнішими сюжетами, то кульмінацією Ялівця як міста були, безумовно, часи, коли міським архітектором стала Анна — донька Франциска.

Дітям мультиплікаторів, які ні на крок не відходять від тата, стати архітектором неважко. Особливо у місті, яке придумав тато. За її першим ескізом у 1900 році (Анні було тоді сім) був збудований новий сінематограф «Уішірегиз» у вигляді комоди з шуфлядами — спеціально для показів Францових анімаційних фільмів.

Ще дитиною Анна спроектувала басейн у вигляді гнізда чомги, який плавав у озері, підземні тунелі з отворами, як у кротів, на різних вуличках міста, бар, в якому вихід був влаштований так, що, переступаючи поріг залу, опинявся не надворі, як міг сподіватися, а в точнісінько такому ж залі, чотириповерховий будинок-шишку і величезну двоповерхову віллу-соняшник.

2. Бо Анна мислила тілом. Кожен рух вона могла відчувати не тільки цілісно, але і як послідовність напружень і розпружень м’язових волокон, обертання в суглобах, завмирання і вибухи кровотоку, проникання і вичавлювання струменів повітря. Тому реченнями її мислення були просторові конструкції. Тож будь-яку будівлю вона бачила, обминаючи покриття. І, знову ж таки, як простір, у якому відбуваються переміщення інших рухомих і напіврухомих конструкцій — пальців, хребтів, черепів, колін, щелеп.

3. Однак Франциск зауважив, що на початках фантазія Анни не могла вийти за межі симетрії. Він з’ясував для себе, що зачаро¬ваність дивом природної симетрії є першим дитячим кроком до усвідомленого відтворення краси світового ладу.

4. Анна виховувалася досить обмежено.

Ще коли вона називалася Стефанією, а Анною була лише її мама, Франц зрозумів, що головне у вихованні дітей — якнайбільше бути з ними. Мабуть, він перейнявся цим надто буквально, бо після смерті дружини майже двадцять років не було ні одної хвилини, коли б вони з Анною були окремо. Завжди разом. Або в одній кімнаті, або разом виходили з дому, або робили щось у саді, бачачи одне одного. Навіть купаючись, Анна ніколи не зачи¬няла дверей лазнички. їм було важливо могти постійно чути, що говорить інший. Це стало єдиним принципом Францискової педагогіки. Дивно, але їй таке життя подобалося. Відколи Анна почала по-справжньому займатися архітектурою, то аж тремтіла від радості, коли вони працювали за різними столами великого кабінету — вона занотовувала ескізи і робила креслення, а тато малював свої мультфільми.

5. Ціле життя Франциск говорив не так до неї, як просто вголос. Все те, що слухала Анна, чули і їхні пси. Анна рідко щось запитувала, натомість привчилася постійно розповідати про всі свої відчуття, намагаючись знаходити найточніші слово¬сполучення.

Часто вона перебивала Франца — розкажи те саме ще раз, але не так коротко.

Анна не вміла читати і писати, зате щодня передивлялася малюночки в Лярусі. Музику вона чула лише у виконанні курортної капели і ще гуцульських флоярів, цимбалістів, гуслярів, трембітарів. Сама грала лише на дримбі. Коло рисувала бездоганно, але складала його з двох симетричних половин. Так само точно вміла зробити будь-який еліпс, а пряму могла безконечно про¬довжувати, час від часу перепочиваючи кілька секунд або місяців. Про маму знала все, що належиться знати дівчинці. Бавилася з псами і в такий спосіб перебувала у товаристві ровесників.

6. Вона жила вдвічі більше, щодня проживаючи своє і Францискове життя.

7. Несподівано для самої себе Анна почала рисувати фасолини. Рух, яким це робилося, давав їй найвищу фізичну насолоду. Тисячні повторення не робили насолоду меншою. Анна почала про це думати.

Вона скрізь вбачала фасолі — в річковому камінні і місяці, в скручених псах і позі, в якій найчастіше засинала, в овечих нирках, легенях, серці і півкулях мозку, в грудках будзу і шапочках грибів, в тільцях пташок і зародках, в своїх грудях і улюблених двох тазових кістках, які стирчали внизу живота, у берегах озерець і концентричних лініях, якими показувалося збільшення висоти гори на географічних картах. Врешті вирішила, що не що інше, як фасоля, є найпродуманішою формою вилучення малого простору з великого.

8. Про це Анна розповіла старому Беді, коли принесла цілий мішок великої синьої фасолі до його панцерника. Вони витягли мішок на дах панцерника і висипали все у верхній люк. Анна заглянула вниз і завмерла — всередині панцерник був повен фасолі різних розмірів і кольорів, вершина купи повільно зсува¬лася, наче потоки лави у вулкані. Беда збирав зі всього Ялівця фасолю, щоб відвезти її на базар у Косові.

Видно, потім він щось казав Непростим, бо вони прийшли і зробили так, що цілком молоду Анну призначили міським архітектором.

9. Коли Франц вибирав місце, він дбав, щоб там було добре у всіх чотирьох станах — ходити, стояти, сидіти і лежати, в яких може перебувати людина.

З Анною було інакше. Вона від початку жила у такому місці. Став¬ши архітектором, Анна почала видумувати ще щось інше. Вона дуже добре пам’ятала те, чого навчив її Франц, і ще ліпше — що вчив саме Франц. Але вперше не повірила, що він сказав їй все.

10. Можна падати — і під деякими будинками встановили батути, на які зіскакувалося просто з балконів.

Можна висіти — і з двох гір натягнули линви, якими, взявшись за спеціальні держаки (їх Анна знайшла серед маминих альпініст¬ських причандалів), з’їжджалося аж на центральну площу, провисівши кілька хвилин над дахами і нижчими деревами.

Можна гойдатися — і на будинках розмістили трапеції, на яких переліталося на протилежний бік вулиці.

А ще можна котитися, підскакувати, повзати, порпатися — це теж було по-різному враховано в оновленому Ялівці. Пацієнтів на джиновому курорті стало ще більше. Себастян тоді вже воював у Африці, а зі станіславської тюрми втік терорист Січинський.

11. Франц ясно бачив, що нічого нового Анна придумати не змогла, бо навіть під час падіння (чи, скажімо, польоту — якби їй навіть таке вдалося) людина або стоїть, або лежить, або сидить на повітрі.

Але новації йому сподобалися і він запропонував заливати на зиму всі вулиці водою. Ялівець на кілька місяців ставав суцільною ковзанкою. Лише тримаючись за поруччя вздовж вулиць, можна було якось видряпатися у верхню частину міста. Але Франц умів ходити по слизькому.

12. Мандруючи з Франциском найближчими горами, Анна бачила багато різних гуцульських осель. Дивлячись уважніше, вона зрозуміла, що означає мати свій дім. Дбання про дім робить щоденний пошук їжі осмисленим. Мати дім — ніби відкладати рештки харчу або ділитися з кимось їжею. Або часом, призначе¬ним на знаходження їжі.

Якщо тіло — брама душі, то дім — той ґанок, на який душі дозволено виходити.

Вона бачила, як для більшості людей дім є основою біографії і виразним результатом існування. А ще там відпочиває пам’ять, бо з предметами їй найлегше дати собі раду.

її чарувала та гуцульська особливість — самому вибудувати свою хату далеко від інших. На чистому місці. Коли дім збудо¬ваний, він стає мудрішим від усіх пророків і віжлунів — він завжди скаже, що тобі робити далі.

13. Ще така властивість краси. Щоб бути доступною, краса мусить могти формулюватися словами. А тому — бути подріб¬неною. Дім дає той дрібний простір, в якому можна встигнути зробити красу власними силами.

Початковими умовами краси житла Анна вважала простір, світло, протяги, переходи між поділеністю простору. Тому спроектувала кілька будинків як гуцульські хати-ґражди. Окремі кімнати і приміщення помешкання виходили безпосередньо на квадратне подвір’я, замкнуте зі всіх боків власне цими кімнатами.

14. Витоком всієї краси, яка може бути під орудою людей, всієї естетики є, безумовно, рослини (зрештою — їжі теж; тут ідеальне і матеріальне єдині, як ніколи). З іншого боку — мало що інше є таким досконалим втіленням етики, як догляд за рослинами. Не кажучи вже про те, що споглядання сезонних змін — найпростіший вихід у приватну філософію. Тому сербсь¬кий лісівник Лукач засадив подвір’я ґражд привезеними з Македонії квітучими кущами: барбарисом, камеліями, вересом, кизилом, вовчими ягодами, форзиціями, гортензіями, жасмином, маґноліями, рододендронами, клематісами.

15. Саме ж місто Анна сказала обгородити прозорими зиґзаґу¬ватими гуцульськими огорожами з довгих смерекових лат — воринням. Входилося до міста справжніми воротами-розлогами, розсуваючи заворітниці.

Особливої потреби в цьому не було, але Анна хотіла оживити якнайбільше слів, необхідних тоді, коли такі огорожі є — ґари, заворинє, гужва, бильця, кєчка, спиж.

Ситуації у колориті

1. Головним мешканцем Ялівця був, звичайно, сам ялівець. Франц розплановував будову міста так, щоб не знищити жодного куща на всіх трьох сторонах схилу. Оскільки дерева було обмаль, більшість будинків будували з сірих плит кам’яних виступів, якІ в деяких місцях називаються ґорґани. Основними кольорами міста тому були зелений і сірий — ще менше, ніж на гуцульській кераміці. Але якщо сірий був усюди однаковим, то зелень мала багато відтінків. Навіть трохи інакше — недобре було би казати зелений. Краще — зелені. Зелених було справді так багато, що все видавалося неправдоподібно кольоровим. Навіть не враховуючи тисяч справді радикально інших крапок бордових, червоних, рожевих, фіолетових, синіх, блакитних, жовтих, помаранчевих, білих, ще раз зелених, коричневих і майже чорних квіток. За цими квітами маленька Анна вивчала кольори {Франц часто думав про той час, як про щось найліпше. Називання кольорів стало для нього очевидним втіленням ідеї творення світу і порозуміння). Якщо жити уважно, то квітникарство в такому місті не потрібне. Так і було.

Ще треба собі уявити суцільні смуги кольорів ближчих, дальших і далеких гір, які було видно з кожної точки Ялівця. Ще неба, хмари, вітри, сонця, місяці, сніги і дощі.

2. Довкола цього кам’яного поселення росло так багато хлівцю, що запах його нагрітих, розмочених, надламаних, роздушених ягід, гілочок і коріння аж переростав у смак.

3. Важко зрозуміти, коли Себастян встиг так багато пого-порити з Францом, що пам’ятав стільки окремих Францискових фраз. Адже у них був лише рік і дев’ять місяців. Але більшість і казаного Франциском збереглося саме завдяки Себастянові.

Якраз від нього Непрості записали ті найвідоміші речення, які потім були відтворені на різних предметах гігантського обіднього сервізу порцелянової фабрики у Пацикові. Друга Анна якось навіть жартувала, що всі ці казання вигадав сам Себастян, а вислів «Франц казав» — це Себастянові слова-паразити. Так само, як і курва, мабуть, насправді, та, просто.

4. В кожному разі сам Себастян казав, що Франц казав, що життя залежить від того, попри що йдеш. Але те, попри що йдеш, однаково залежить від того, куди ходиш. Тобто змінити його досить просто. Важче з іншими визначальними стихіями — що п’єш і чим дихаєш.

У Ялівці всі дихали етеристими смолами ялівців І пили ялівцівку, в яку ялівець потрапляв тричі. Бо вода, в якій бродили солодкі ягоди, сама спочатку роками переливалася з неба в землю, обмиваючи ялівець, натираючись ним і запам’ятовуючи його, а потім ще й нагрівалася на вогні з ялівцевих полін.

5. Ялівцівку варили на кожному подвір’ї. Свіжі пагони виварювалися у казанах зі спиртом, вигнаним з ягід ялівцю. На камінні збиралися випари, які охолоджувалися і скрапували густим джином. Бувало таке, що над дахами зависали важкі джинові хмари. Тож, коли збиралося на мороз, алкоголь проривався з неба. На землі, вже попередньо охолодженій, він замерзав, і вулиці вкривалися тонким льодом. Якби полизати той лід, то можна було би сп’яніти. В такі дні ходити вулицями треба було ковзаючи. Хоч насправді нога не встигає послизну¬тися, якщо йти достатньо швидко — щоб підошва якнайкоротше терлася об лід.

6. Найперша Анна з’явилася у Ялівці вже тоді, коли місто ставало модним курортом. Незадовго перед тим вона сильно побилася, падаючи зі скелі, хоч була прив’язана шнурком, і довший час нічого не їла. Все ж страшенно перелякалася. На другий день вона все одно пішла у гори і спробувала лізти. Але нічого не вийшло. Вперше тіло відмовлялося бути продовженням каменя. Щось там виявилося сильнішим. Вона приїхала в Ялівець, пила джин, збиралася тренуватися, але пила джин. Не наважувалася навіть підійти до скель. І невдовзі познайомилася з Франциском. Він робив анімаційні фільми, заради яких до Ялівця приїжджало вже не менше туристів, ніж до джину.

7. Анна почувала себе, як лишайник, віддертий від голого берега холодного моря. Мусила попросту протриматися, щоб втриматися. Бо інакше було б ніяк. їй дуже хотілося не бути злою. Боже! Не дай мені когось скривдити — молилася вона щохвилини.

Вперше вони з Францом заночували у барі, де, випадково забрівши під вечір, не могли не лишитися до ранку. Бармен був настільки не подібним на бармена, що вони досить довго чекали на когось, до кого можна було б звернутися. Там вони робили один одному джиновий масаж, відбули три джинові інгаляції, підпалювали джин-первак на долонях і животі, пили розлитий по столі і з рота в рот. Анна ще не уявляла собі Франца в якомусь іншому місці.

8. Вночі лежали поруч на складених стільцях і зрозуміли, що за збігом кісток і м’якоті вони брат і сестра. Або чоловік і жінка. Навіть якщо більше такого не буде, думав Франциск, все одно приємно доторкатися. А вона думала про різні дрібниці і дивноти, які трапляються або можуть трапитися будь-коли.

Заки вони спали, припасовуючи кості до м’якоті, і кості до костей, і м’якіть до м’якоті, їхні черепи безперервно доторкалися якимись нерівностями. Вони поверталися, притискалися, крутилися і відсувалися, а черепи не роз’єднувалися ні на секунду. Часом черепи гримотіли, зачіпаючись особливо виразними горбами і западинами, і вони часто будилися, лякаючись непомірної близькості, яка забезпечувалася самими головами. Більше ніколи Франциск і Анна не переживали такого спільного прояснення і прозріння.

Надворі почало світати. Головна вулиця містечка проминала зачинені бари, темні подвір’я, захаращені виноградом, який ніколи не достигав, низенькі кам’яні огорожі, високі брами і простувала до підніжжя тисячо-шістсот-дев яносто-п ятиметрової гори, поступово переходячи у ледь помітну стежечку, яка в таку пору дня світилася білим.

9. Вагітність Анни була періодом суцільного щастя. Тим, що можна по-справжньому назвати співжиттям, сім’єю.

Вечори вони починали завчасу. Ходили у теплих осінніх плащах найдальшими закапелками серед ще не заселених вілл. Бавилися, що то не їхнє місто. Її руку він тримав у своїй кишені. Вони йшли, одночасно роблячи крок тою ногою, до якої так міцно була притиснена нога іншого, що відчувалися хвилі м’язових скорочень, а стегнові суглоби смішно терлися. їй дуже подобалося, що все так просто. Що її любить той, кого любить вона. Вона вперше переживала радість того, що вранці не треба йти геть. Вона розказувала йому щось із того, що було, коли його ще не було, і дуже любила, як він розказував про те, якою він її знає. Вранці вони довго снідали на балконі медом, квасним молоком, розмоченими у вині сухими грушками, намоченими у молоці підсмаженими сухарями, різними горіхами.

10. На столику коло ванни стояла стара друкарська машинка з непорушною чавунною підставкою, і те, що вони не наважува¬лися сказати одне одному, писали на довгому аркуші найкращого паперу, закладеного у «Ремінґтон». Погано мені з людьми, про яких не знаєш, — писала Анна, — чи добре їм тепер, чи добре їм зі мною, чи добре йому тут. Погано і тяжко з тими, які не кажуть, що їм подобається, а що — ні. Франциск друкував щось зовсім інше: ще не роблячи жодного зла, погані люди нам роблять погано — ми мусимо зважати на їхнє існування. Добрі люди перестають бути добрими, коли починають шкодувати те, що віддавати шкода, — нащось написала Анна. А Франц — сенс і насолода існують лише у деталях, треба знати ці деталі, щоб змогти їх повторювати.

Вже після смерті Франца Себастян знайшов цю машинку. Папір був ще в ній. Потім він часто уявляв собі справжні діалоги живих людей, вибудувані з подібних речень.

11. Франц намагався відучити Анну від страху. Заводив її на скелі з того боку, куди можна було вийти через зарості гірської сосни, ззаду. А там брав на руки і тримав над прірвою. Доля не найважливіше, — казав Франциск. Головне — нічого не бійся. Але щось у його методі було неправильним.

Він вивчив її тіло краще, ніж вона. Міг взяти її руку і подотор-катися нею ж до Анни так, як вона сама ніколи не робила і не зуміла би. Він поступав з нею так, що аж лоскотали жили, судини, вени. Дуже довго показував їй її ж красу. З того всього Анна почала розуміти, яка вона гарна. Гарна не для когось, а для себе. І їй ще більше ставало страшно, що все це може потрощитися, ударяючись об каміння.

Я люблю своє життя, — просила вона Франца. Це добре, наполягав він, бо, крім того, нема нічого іншого, не любити — значить зректися всього.

12. Все ж вона ще один раз спробувала. Коли Франц позатикав їй вуха. Бо раптом запідозрив, що Анна боїться не висоти, а звучання тиші, яке висоту супроводжує.

Підстрахована всіма можливими способами, із закладеними вухами, вагітна Анна лізла по кам’яній стіні, ніяковіючи від того, що не знала, як притулятися животом.

Франциск наважився повзти поруч. Він обмальовував по скелі всі контури притисненого живота. Вниз вони так поспішно з’їжджали линвою, що пообпікали собі долоні. Чомусь часто через такі незначні опіки неможливо заснути. Наступного ранку рухомі даґеротипи силуетів переміщення зародка по скелі були вже готові. Фільм вдався гарний. Дарма, що короткий.

13. Франциск не зважав на час. Всі його фільми тривали кілька хвилин. Він придумав анімацію, якої ще не могло бути. Отримував насолоду від створення заповнених хвилин, яких могло б не бути. Якби не. Якби не зауважив чогось, якби не придумав прийому, якби не допасував, якби не вирізнив — якби багато чого не.

Життя настільки коротке, — казав Франциск, — що час не має ніякого значення. Так чи інакше воно відбувається повністю.

Франц мріяв про щось радикальне. І додумався до того, що найрадикальніше — чекати.

14. Після народження доньки Анна вирішила знову тренува¬тися. Вона пробувала заліплювати вуха, але щось знову поруши¬лося. Внутрішньому вухові бракувало вібрації, без якої тяжко визначити межі свого тіла.

Вона згадала про сад свого батька і вкололася морфієм. Вібрація з’явилася відразу ж.

Але дивно почали поводитися звуки. Вони ніби втратили залежність від відстані. Звуки літали з великою швидкістю щільнозмотаними клубками, не розсіюючись у повітрі. Часом така куля стикалася з іншими, міняючи керунок польоту цілком неочікувано. Від деяких ударів з обох клубків оббивалися звукові крихти і порох. Вони літали незалежно. Перемішуючись, від¬окремлюючись, відлітаючи догори, опускаючись або забиваючись в землю. Вже на висоті чотирьох своїх ростів Анна опинилася в непрозорих хмарах какофонії. Коли ж піднялася вище, то нестерпно було чути гуркіт, з яким дрібнесенькі піщинки з-під її пальців падали на дно провалля.

15. Більше Анна не лазила. Але морфій заживати не перестала. Цілими днями сиділа на веранді і вслухалася у життя різних комах, що мешкали навколо дому. Не чуючи навіть, як плаче голодна Стефанія.

Даремно Франц намагався щось змінити. Найбільше, що йому вдавалося, то відцідити з грудей Анни трохи молока і погодувати ним доньку. Але опій теж полюбив молоко. Він встигав випити його першим, і Франц безсенсово мнув висохлі груди. Франциск пішов до відьми, яка крала молоко у корів, і попросив, щоб та забирала молоко в Анни. Дитина почала наїдатися. Але разом з молоком вона споживала опіум. Франц думав, що дитина спить цілими днями від ситості. Врешті, так було спокійніше. Але коли в Анни молоко скінчилося остаточно і навіть відьма не вцідила ні краплі, Стефанія пережила справжній морфійний абстинентний синдром. Непрості ледве врятували її, наваривши її молоці маку.

Те саме почала робити й Анна. Дитина спала, їй снилися чудесні сни (деякі з них — а їй було ледве півроку — вона пам’ятала ціле життя. Хоч може бути, що пам’ятала відчуття, що такі сни були, а решту взялося пізніше), і Анна спокійно є чухала, як черв’яки розсувають землю, як кричать, кохаючись у напнутих мереживах, павуки, як тріщить грудна клітка жука, штисненого дзьобом трясогузки.

16. В середині грудня Франц узяв Анну на коліна і сказав, щоби вона забиралася з Ялівця. Анна встала, поцілувала Франца і пішла до кімнати збирати дитину. Тоді він запропонував інше

викликав жінку на дуель. Бо малій дитині для подальшого життя потрібно було, щоб хтось із цих батьків був мертвим.

Анна погодилася і вибрала зброю — зараз вони підуть на засніжені обвітрені скелі і лізтимуть двома немаркованими маршрутами без жодного страхування догори. Той, хто вернеться, залишиться і дівчинкою. Незважаючи на всі страхи, була впевнена, що лиш в такий спосіб переможе Франциска (вони зовсім не подумали, що можуть не вернутися обоє, і нічого нікому не сказали, залишаючи малу в колисці).

Ледве добрели снігами до скель. Зняли кожухи, випили по півпляшки джину, поцілувалися і рушили.

17. Франциск уперше мусив стати справжнім альпіністом (чи вперше мені вперше — подумав він). Тому злазив з вершини кілька годин; виявилося, що затверділий сніг навіть поміг йому

на голому камені він би не втримався. Йому було страшенно прикро, але поховати Анну він зміг лише в червні, коли сніг в ущелині розтопився.

Друга стара фотографія — Арджелюджа, 1892

1. Гола жіноча спина закінчується широким чересом, нижче череса — лише смужка чорної тканини. На сильно схиленій вперед шиї тонка риска грубих коралів. Голови вже не видно. Руки опущені вниз, але зігнуті в ліктях. Торс трішки скручений вліво, тому видно лише чотири пальці, якими права рука трима¬ється за передпліччя лівої. Спина виглядає майже трикутною — такі широкі рамена і вузька талія. Між верхнім краєм череса і білою шкірою — трохи вільного місця. Виразні лопатки і верхівки ключиць. Нижче шиї випирають чотири горбики хребців. Там, де вони закінчуються, починаються дві смуги надутих м’язів уздовж середини спини. Ближче до талії відстань між ними найменша, а глибина яру — найбільша. Клавіатура ребер просвічує лише зліва і то — скорше вже не на самій спині, а на боці. Але там, де грудна клітка закінчується, починається вгнута затока талії, лінія якої знову виходить до попереднього рівня на початку таза.

Зважаючи на контраст білої спини і чорного череса, неважко переконатися, що сонячне освітлення максимальне. Хоч ледь помітна тінь утворилася лише між м’язами на хребті.

2. Спина знята зблизька. Справа від неї видно в глибині кадру маленького коня, який стоїть значно далі від камери. Коник-гуцулик досить старий — кращого тоді не залишилося після державної бранки коней до Боснії — але дуже сохранний. Замість сідла — вузький довгий ліжник.

3. Свого першого літа Франц із Анною ходили на Кострич оглянути панораму Чорногори. День був сонячний і вони бачили весь хребет — Петрос, Говерлу, Брескул, Пожижевську, Данциш,

Гомул, Туркул, Шпиці, Ребра, Томнатик, Бребенескул, Менчул, Смотрич, Стайки, трохи Свидовця — Близниці і Татульську, далі — Братківську, Довбушанку, Явірник. Ззаду були Ротила, Біла Кобила і Лисина Космацька.

Дорогою назад, за Арджелюджою, Анна зняла сорочку і постоли, лишилася в самих чоловічих гачах. Йшли догори попри Прут. Час від часу сходили до ріки попити води. Ріка була такою малою, що Анна ставила руки просто на дно і так опускалася до води, занурюючи ціле лице. Кінчики грудей хоч і зближалися до неспокійної поверхні, але залишалися незамоченими. Лише тяжкий сипаний мосяжний хрест з примітивним натяком на розп’яття калатав об каміння. В такі моменти Франц садив Анні на спину зозульку, жучок оббігав крапельки поту, лоскотав шкіру, а Анна навіть ворухнути не могла рукою.

Після купелі вони цілувалися, аж поки губи цілком не висихали. Бо все мокре висихає. Шкіра пахла холодними водоростями у теплих ріках між теплим камінням під теплими вітрами з-понад засніженої Говерли. Якби їм вдалося запам’ятати це тілесне иідчуття так, щоб будь-коли могти його точно згадати, то почуття щастя було би постійним.



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | ... | Вперед → | Последняя | Весь текст




sitemap
sitemap