Полит.Теория



Зародження і розвиток політичної економії.

Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту пору. Як зазначалося раніше, термін «політична економія» ввів до наукового лексикону франц економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який опублікував працю «Закони суспільного господарства.

перший напрям політичної економії — меркантилізм — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом. У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва.

У середині ХІХ ст. сформувався пролетарський напрям у ПЕ, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818—1883). Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

Неокласичний напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. у різних модифікаціях.

Предмет політичної економії.

Предмет ПЕ – уся система економічних відносин людей, їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політ., ідеологічними і соц. інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, якнайкраще виробляти різні товари і послуги, розподіляти і обмінювати їх з метою максимального задоволення потреб людей.

Економічна теорія і політична економія.

Економі́чна тео́рія — наука про основні закономірності розвитку економічної системи, поведінку людини і груп людей у виробництві, розподілі та споживанні життєвих благ з метою задоволення потреб при обмежених (рідкісних) ресурсах, що породжує проблему економічного вибору і конкуренцію за їх використання. Це наука, яка вивчає економічні закони і економічні відносини. Економічна теорія переважно ретроспективна наука. Вона вивчає те, що було і є в господарському житті. Але може також включати прогнози майбутнього, зокрема обґрунтування певних програм, планів розвитку економіки тощо.

ПЕ – це суспільна наука, що досліджує проблему такого використання чи переміщення рідкісних ресурсів, при якому досягається найбільше максимальне задоволення безмежних потреб суспільства.

Спільне між економічною теорією і ПЕ: єдність наук (дослідження відносин між людьми)

Відмінне: економічна теорія досліджує економ. відносини як вираз економічних інтересів людей.

Закони, принципи, категорії політичної економії.

Економічна категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища. Сутність економічної категорії визначається такими критеріями: відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей; має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність; має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає.

У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших.

В економіці діє низка економічних законів. Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного процесу.

Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами: всезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо; особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку; специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного.

У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

Закони бувають: всезагальні, особливі, специфічні, стадіальні.

Економічні принципи – це узагальнення, що містять певні припущення, усереднення, що вказують на загальні тенденції розвитку економічної системи.

Методи економічних досліджень.

Метод економічної теорії — це сукупність прийо­мів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджу­ються категорії і закони функціонування та розвит­ку економічних систем.

Діалектика як метод базується на використанні законів і принципів філософії, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому зв’язку та взаємозалежності, у стані безперервного розвит­ку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.

Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокрем­лення основних, найсуттєвіших ознак сторін певного яви­ща, очищених (абстрагованих) від всього випадкового, не­істотного. Результатами застосування методу наукової аб­стракції є формування понять, економічних категорій, ви­явлення і формування законів.

Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових.При аналізі об’єкт дослідження розкладається на скла­дові частини, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об’єднання різних елементів, сторін об’єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв’язків між ними.

Індукція і дедукція. Індукція — це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знан­ня вищого ступеня. Дедукція — метод пізнання від загаль­ного до одиничного. Метод індукції і дедукції забезпечує діа­лектичний зв’язок одиничного, особливого і всезагального.

Історичний і логічний методи використовуються еко­номічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності. Історичний метод вивчає ці процеси у тій істо­ричній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним у житті. Логічний метод до­сліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьо­му від історичних випадковостей, зигзагів і подробиць, не властивих цьому процесові.

Економічне моделювання — це формалізований опис економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відтворює ре­альну картину економічного життя. Економічний експеримент — штучне відтворення еко­номічних процесів і явищ з метою вивчення їх за опти­мально сприятливих умов та подальшого практичного впро­вадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій, щоб попередити помилки і провали в економічній політиці держави.

Функції політичної економії.

Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес.

Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії.

Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих і функціональних.

Політекономія, а відповідно і екон.теорія, є суспільною, провідною методологічною наукою в системі екон.наук. За словами М.Твена, «знання політекономії – першооснова вмілого керівництва державою». Сама назва»політ.економія» означає мистецтво держ. управління. нар.госп.Якщо виходити з того, що політекономія є ядром екон.науки, то її завдання, що випливає з практичних функцій, є, передусім, обґрунтування наукової основи екон. Політики

Економічний зміст та організаційні форми виробництва. Структура виробництва.

Тип виробництва — це класифікаційна категорія комплексної характеристики організаційно-технічного рівня виробництва, яка зумовлена широтою номенклатури, регулярністю, стабільністю та обсягом випуску продукції, а також формою руху виробів по робочих місцях.

Тип виробництва визначає структуру підприємства і цехів, характер завантаження робочих місць та руху предметів праці в процесі виробництва. Кожний тип виробництва має свої особливості організації виробництва, праці, технологічних процесів і устаткування, що застосовуються, складу і кваліфікації кадрів, а також матеріально-технічного забезпечення. Конкретний організаційний тип виробництва визначає особливості формування системи планування, обліку та оперативного управління процесами.

Розрізняють три основні типи виробництва: одиничне, серійне, масове.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою виробів, малим обсягом їх випуску на робочих місцях, які не мають певної спеціалізації.

Серійному виробництву властива обмежена номенклатура виробів, що виготовляються періодично повторюваними партіями, і порівняно великий обсяг випуску.

Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою і великим обсягом випуску виробів, що виготовляються безперервно протягом тривалого часу.

Структура виробництва — якісне розчленування і кількісна пропорційність суспільного процесу виробництва.

Технологічний спосіб виробництва.

Базується на техніко-економічному поєднанні речових і особистих факторів виробництва, комплексі техніко-технологічних відносин між речовими та особистісними елементами продуктивних сил та системи техніко-економічних відносин в цілому. Основними підсистемами технологічного способу виробництва є продуктивні сили та техніко-економічні відносини. Організаційно-економічні відносини проміжні між факторами виробництва (речовими та особистісними) і техніко-економічними відносинами, а також виробничими відносинами (відносинами економічної власності).

Фактори виробництва.

Фактори виробництва — це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній теорії виділяють чотири основних фактори виробництва: праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.

Праця — це є функціонування робочої сили, а в більш широкому плані — процес свідомої, доцільної діяльності. Його роль у перетворенні елементів природи в речі, здатні задовольняти потреби людини і суспільства, величезна. Всі сучасні засоби виробництва значною мірою результат минулої праці.

Капітал — це будь благо, що приносить його власнику додатковий дохід. Капітал, який використовується у виробництві, називають засоби виробництва.

Земля як фактор виробництва виступає загальним умовою виробництва. Особлива роль належить їй в сільському господарстві. Саме тут вона головний засіб і предмет праці. Разом з тим вона відіграє велику роль у всіх галузях економіки. На ній будуються виробничі будівлі та житлові будинки, дороги та інші споруди. Земля — ​​обмежений ресурс; в міру зростання населення, розвитку людської діяльності проблема використання цього ресурсу стає все гостріше.

Підприємницькі здібності-це специфічні здібності людини, що дозволяють йому знаходити і використовувати найкращу комбінацію ресурсів у процесі відтворення, створювати і застосовувати нововведення, йти на допустимий виправданий ризик. Мета підприємця — отримання не просто прибутку, а ще додаткового прибутку в результаті нового (інноваційного) поєднання факторів і методів виробництва. Отже, проблема розподілу доходу між власниками факторів ще більше ускладнюється.

Ефективність виробництва та продуктивність праці.

Продуктивність праці — це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції. У процесі виробництва функцією живої конкретної праці є створення нової вартості, а також перенесення робочого часу, матеріалізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт.

Ефекти́вність виробни́цтва — найважливіша якісна характеристика господарювання на всіх рівнях. Під економічною ефективністю виробництва розуміється ступінь використання виробничого потенціалу, що виявляється співвідношенням результатів і витрат суспільного виробництва. Чим вище результат при тих самих витратах, тим швидше він зростає в розрахунку на одиницю витрат суспільно необхідної праці, та чим менше витрат на одиницю корисного ефекту, тим вище ефективність виробництва. Узагальнюючим критерієм економічної ефективності суспільного виробництва виступає рівень продуктивності суспільної праці.

Поняття суспільного продукту та його структура.

Суспільний продукт і його структура. Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства, усіх його ланок і сторін. За системи товарного виробництва кожен продукт виступає як товар, що має певну натуральну і вартісну форму, а за взаємодії з ринком — ще й ринкову вартість. Натуральна форма суспільного продукту дає можливість розглядати його структуру за матеріально-речовим характером. За видами матеріальних благ і послуг можна оцінити рівень суспільного поділу праці і диференціації суспільного продукту. Поділ праці веде до того, що кількість видів продукції розширюється. Сьогодні кількість видів продукції вимірюється десятками мільйонів і швидко зростає. Але за всієї різноманітності продукти як корисні блага діляться на дві великі групи: речі і послуги. Для того щоб бути благом корисним, продукт необов’язково повинен набувати форми речі, матеріального блага. Корисними є і послуги, що мають нематеріальний характер. Це послуги освіти, медицини, культури, сфери попиту і т. д. Виробничі потреби задовольняються науковими, інформаційними, транспортними та іншими послугами. Зараз обсяг і якість послуг — один з важливих показників економічного і соціального прогресу.

Визначення необхідного та додаткового продукту.

Необхідний продукт (НП) — це та частина національного доходу, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників. За рахунок НП повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволен­ня культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи. Мінімальна величина НП визначається життєвим мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й нормального її функціонування. Суспільство завжди повинно виробляти значно більше, ніж воно споживає, тобто воно повинно виробляти й додатковий продукт.

Додатковий продукт (ДП) — це частина ЧП, яка виступає як надлишок над НП.

ДП=ЧП-НП

ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського сус­пільства, при досягненні ним певного рівня розвитку продуктив­них сил.

Економічні потреби суспільства: їх суть та класифікація.

Економічні потреби – це внутр.. мотив людини, що спонукає її до екон. діяльності з метою забезпечення власного добробуту, добробуту членів сім’ї, потреби в матер. благах.

За походженням потреби поділяють на первинні та вторинні. Первинні — породжені тим, що людина є істотою біологічною і їй постійно необхідні повітря, вода, їжа, сон тощо. Вторинні потреби витікають з того, що людина є частиною соціуму, тобто живе в рамках певної соціальної організації. І такий статус людини вимагає і породжує соціальні потреби.

Класифікація потреб:

За суб’єктами (носіями потреб): індивідуальні, колективні, суспільні.

Або: домогосподарств, підприємств, держави.

За об’єктами (предметом, на який вони направлені): матеріальні (потреби в матеріальних благах та послугах); духовні; соціальні (коханні, дружбі, спілкуванні, участь у суспільно-корисній діяльності).

За сферами діяльності: праці, спілкування, рекреації (відпочинку, відновлення працездатності), економічні — частина людських необхідностей, для задоволення яких необхідне виробництво, розподіл, обмін і споживання благ.

За черговістю задоволення:

• першочергові (задовольняються предметами першої необхідності),

• не першочергові (задовольняються предметами розкоші). За ступенем реалізації:

• абсолютні (породжені сучасним рівнем розвитку економіки),

• дійсні (відповідають рівню розвитку економіки певної країни),

• платоспроможні (потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін).

За участю у відтворювальному процесі:

• виробничі (потреби в засобах виробництва),

• невиробничі (потреби у споживчих товарах). За можливостями задоволення:

• насичені, вгамовані (мають чітку межу і можливість повного задоволення),

• ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення)

За значимістю потреби можна представити у вигляді піраміди

Виробничі можливості суспільства і потреби.

Економічні відносини, які є предметом вивчення економічної теорії, складаються у виробництві, або з приводу виробництва. Спонукальним мотивом виробничої діяльності виступають потреби. Основна суперечність економічного розвитку полягає в протиріччі між постійно зростаючими потребами і обмеженістю виробничих ресурсів. Розвиток виробництва завжди породжує нові потреби, які відразу задовольнити неможливо. Одним із фундаментальних положень політичної економії є слідуюче: особисті потреби людини є безмежними, а способи і методи їх задоволення — обмеженими, тобто, виробничі ресурси для задоволення людських потреб — обмежені. Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів економічного життя — закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов’язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з ЇЇ зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів за послідовного нарощування обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

Виробничі фактори безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, але й стають підґрунтям для виникнення нових потреб.

Економічні інтереси. Інтереси і потреби.

Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета ( максимізація прибутку, привласнення товару, користування або володіння певним товаром). Отже, економічні інтереси – це усвідомлення потреби існування різних суб’єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх.

Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину і форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків, бути інтересом суб’єкта зниження рівня задоволення потреб. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою “цеглиною” в структурі соціально-економічних відносин.

Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Економічна система – зв’язуюча ланка між природною та суспільною системами. При цьому вона різними своїми сторонами входить до складу і природи і суспільства. В сфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів.

Під економічною системою розуміється реальна національна економіка, тобто економіка окремої країни з її внутрішньогалузевою стуктурою, фірмами, підприємствами, сімейними гсподарствами

Основні складові частини економічної системи:

1)виробничі сили суспільства, представлені особистими, речовими, соціальними факторами;

2)техніко-економічні відносини;

3)соціально-економічні відносини;

4)господарчий механізм.

Виробничі сили та техніко-економічні відносини утворюють технологічний спосіб виробництва. А технологічний спосіб виробництва разом з соціально-економічними відносинами утворює соціальний або суспільний спосіб виробництва.

Типи і еволюція економічних систем.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма влвсності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і коорднинації економічної діяльності тощо. Поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне суспільство – економічну систему, в якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп’ютерною інформацією.

Ринкова економіка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм гсподарювання, матуріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.

Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо.

Змішана економічна система – різноманітність форм власності та господорювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності, конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування соціально-економічних процесів.

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільнились від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні проецси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально- економічними потрясіннями, кризовими явищами.

Сучасні тенденції в розвитку економічних систем.

Однією з основних характерних сучасної світової економіки є інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства. Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообігу, руху капіталів, робочої сили, взаємного впливу на економічні процеси в країнах та регіонах. Глобалізація – це процес накопичення структурних зрушень та поетапного формування органічно цілісного, взаємопов’язаного та взаємозалежного всесвітнього господарства. Сучасна світова економіка характеризується підвищенням ролі науково-технічного прогресу, інформатизацією та комп’ютеризацією. Використання новітніх інформаційних технологій стало визначальним фактором розвитку міжнародної фінансової системи.Загострюються проблеми оточуючого середовища.

Формаційний і цивілізаційний підходи до типізації економічних систем.

Формалізаційний підхід був розроблений Марксом і Енгельсом і їхніми послідовниками. Розвиток суспільства ґрунтується на розвитку виробництва суспільних благ. Продуктивні сили у єдності з виробничими відносинами становить певний спосіб виробництва. Продуктивні сили визначають розвиток виробничих відносин, а виробничі відносини впливають на розвиток продуктивних сил. Продуктивні сили і виробничі відносини мають розвиватися одночасно, аби не гальмувати один одного. Спосіб виробництва поєднуючись з політ. структурою суспільства утв. соц.-економічну формацію. Розрізняють такі їх типи: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, а в деяких країнах існував і первіснообщинний лад. Цивілізаційний підхід – при аналізі стану економічних систем дотримуються багато вимірності їх природньої еволюційної поступовості, відмови від класових оцінок змісту і цілей функціонування і розв. системи, пізнання стану системи на конкретному етапі її розвитку у єдності, взаємодії її економічних і соціокультурних складових, врахування зростання ролі людського фактора у розвитку суспільства, трактування світової історії як єдиного планетарного цілого.

Власність як економічна категорія. Структура власності, її типи, види і форми.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення людей до певних речей як до своїх.

Власність – це належність речей, матеріальних і духовних цінностей, юридичне право на таку належність, економічні відносини між людьми з приводу належності, розподілу і перерозподілу об’єктів власності. Підсистеми власності: економічна власність( означає привласнення суб’єктами засобів виробництва, предметів споживання, послуг, не залежить від волі та свідомості людей) має дві сторони кількісну і якісну; юридичну власність( відображає реальні економічні відносини власності, є виявом волі певного класу і правовим оформленням цієї волі в юридичних акрах і нормах). Аспекти прояву власності: соціальний( формування соціальних класів), політичний( вплив власності на політику держави), психологічний( відображає ставлення до чиєїсь, своєї, нічиєї речі), національний( відображає наявність суспільної власності, народних надбань). Суб’єкти власності – це носії відносин власності, ті кого стосується відносини володіння, користуванням та розпорядженням майном. Об’єкти — це все те, що є власністю, належить суб’єкту власності. Функції власності: 1.визначення цільової спрямованості виробництва, характеру розподілу, обміну споживання його результатів і доходів; 2.формування суспільної форми праці; 3.реалізація і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб’єктів; 4.визначення всього суспільного устрою виробництва соц. ієрархії, становлення людини в суспільстві.

Структура власності:1.правоволодіння; 2.правокористування; 3.праворозпорядження.

Типи власності:

1) суспільна, формами якої є

•державна (види: загальнодержавна, муніципальна)

•колективна (види:кооперативна, акціонерна, партнерська, власн. гром. органів)

2) приватна, торами якої є

•індивідуальна трудова (види: особиста, сімейна)

•індивідуальна нетрудова (види:монополістична, кооперативна, інд. з використ. найм. праці)

Окремою формою є змішана (види: держ-приват, держ-кооперат та ін.)

Власність на засоби виробництва.

суб’єктами власності (індивідом, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється в процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін., у сфері обміну – через механізм цін на засоби та предмети праці у сфері оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додану вартість тощо. У сфері розподілу власність на засоби виробництва здійснюється через надання податкових пільг, кредитів, лізинг тощо. У сфері споживання (в даному разі виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається в таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо. Тому власність на засоби виробництва щодо системного підходу є не окремим виробничим відношенням

Об’єкти власності. Права власності.

Об’єкт власності — те, що знаходиться у власності, належить суб’єкту власності; матеріальний, фінансовий, інтелектуальний продукт, економічні ресурси, що належать певним особам, організаціям, державі.

Право власності — сукупність юридичних норм, що закріплюють і охороняють приналежність (присвоєність) матеріальних благ певним особам або колективам, що передбачають обсяг і зміст прав власника у відношенні приналежного йому майна, способи й межі здійснення цих прав. Право власності полягає в тому, що власник за своїм розсудом володіє, користується й розпоряджається належним йому майном. Власник може передавати свої права по володінню, користуванню й розпорядженню майном іншій особі, використати майно як предмет застави або обтяжувати його іншим способом, передавати своє майно у власність або управління іншій особі, а також робити у відношенні нього будь-які дії, які не суперечать закону.

Товарне виробництво та його форми організації.

Товарне виробництво є формою господарювання, за якої продукти праці виробляються відособленими господарюючими суб’єктами, які функціонують не для власних, а для задоволення потреб інших суб’єктів через ринок. Його основні риси такі: це — господарство відкритого типу, продукти виробляються для суспільних потреб. Виробництво засноване на суспільному поділі праці та економічній відокремленості товаровиробників. Для нього характерні постійний розвиток продуктивних сил, технології виробництва, використання всіх компонентів людської (розумової, фізичної) праці; властиві непрямі економічні зв’язки: виробництво — розподіл — обмін — споживання.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти виробляються відокремленими спеціалізованими виробниками і для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж тих продуктів, що стають товарами.

Товарне виробництво буває двох типів: просте і розвинуте (капіталістичне).

Просте товарне виробництво — це таке товарне виробництво, що характеризується: розрізненістю, роздробленістю, невеликими розмірами; безпосереднім і добровільним поєднанням працівника із засобами виробництва; відсутністю купівлі-продажу робочої сили; власною працею товаровиробників; продукт праці належить товаровиробнику.

Розвинуте (капіталістичне) товарне виробництво ґрунтується на значній машинній індустрії та автоматизованих системах; виробник відчужений від засобів виробництва; допускається загальна праця товаровиробників і купівля-продаж їх робочої сили; мета виробництва — одержання високого прибутку власниками засобів виробництва.

Товар та його властивості.

Товар — це продукт праці, який виробляється для обміну шляхом купівлі-продажу.

Властивості товару: по-перше, задовольняє певну потребу людини, по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Тобто йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість — здатність речі задовольнити певну потребу людини. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини: одні з них задовольняють потреби в їжі, другі — в одязі, треті — у засобах пересування і тощо. Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов’язана з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у цілому.

Вартість — уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця, що затрачена на виготовлення даного товару.

Мінова вартість — видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого.

Об’єднує всі товари те, що вони — продукти праці, вони є вартостями. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Саме вартість як уречевлена в товарах праця робить всі товари сумірними, надає їм спільного виміру. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості — якісно однорідні. Всі товари мають споживну вартість, але не всі є корисні.

Серед безлічі товарів, що існують в світі, є такі, що задовольняють одну й ту ж саму потребу людини. Такі товари називаються взаємозамінюваними (тобто субститутами). Взаємозамінюваною є також низка послуг. Крім того, існують товари, здатні задовольняти потреби людини лише в комплексі. Такі товари називають взаємодоповнюючими (або комплементарними).

Споживна вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому. Праця товаровиробника є водночас і конкретною, і абстрактною. Конкретною називається корисна праця, яка створює речі, що задовольняють ті чи інші потреби.

Функціонування товарного виробництва та його закони.

Функціонування товарного господарства органічно пов’язане з приватною власністю на ресурси, а також з використанням системи ринків і цін для координації економічної діяльності й управління нею. В такій господарській системі поведінка кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами: кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішення. Велику роль у функціонуванні товарного господарства відіграють такі закони виробництва, обміну, як:

1) Закон вартості – закон, який передбачає, що виробництво і обмін товарів мають здійснюватись на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів. У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції: — регулює пропорції суспільного виробництва; — стимулювання розвитку продуктивних сил; — обумовлює диференціацію товару виробників.

2) Закон попиту — величина (об’єм) попиту зменшується у міру збільшення ціни товару. Тобто підвищення ціни викликає зниження величини попиту, зниження ж ціни викликає підвищення ціни попиту.

3) Закон пропозиції — при інших незмінних чинниках величина (об’єм) пропозиції збільшується у міру збільшення ціни на товар. Зростання величини пропозиції товару при збільшенні його ціни обумовлене в загальному випадку тією обставиною, що при незмінних витратах на одиницю товару із збільшенням ціни росте прибуток і виробникові (продавцеві) стає вигідним продати більше товару.

4) Закон конкуренції — закон економічного суперництва між товаровиробниками, підприємцями, фінансистами та іншими учасниками ринку, який полягає у прагненні забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та збуту товарів (послуг), користування і завоюван ня кращого становища на ринку капіталу. У зв’язку з цим інтереси учасників ринку різні, часто протилежні.

5) Зако́н грошово́го о́бігу — загальний економічний закон, який визначає що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна об’єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів.

Суть грошей. Функції грошей. Грошовий обіг та його закони.

Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні гроші виконують функції світових.

Гроші виконують ряд важливих функцій:

1) Засіб нагромадження — це функція, що пов’язана із здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

2) Міра вартості — це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.

3) Засіб обігу — це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг.

4) Засіб платежу — це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.

5) Світові гроші — це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Грошовий обіг — це неперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу.

Закони:

1) сума грошей виплач. за товари і послуги відповідно рівню ВВП країни.

MV=PQ, де М-грошова маса, V-шв. обігу грошей, Р-заг. рівень цін, Q-пропоз. тов. і послуг.

2)к-сть грошей не може бути довільною, якщо зрост. ціни при незмінному обсязі в-ва і шв. обігу крошей, то їх масса повинна бути збільшеною, якщо зрост. шв. обігу, а ціни й обсяг в-ва незмінні, то масу грошей можна зменшити. M=PQ/V

3)ціни товарів знах. в прямій залежності від к-сті грошей в обігу, і обернені в залежності від к-сті тов. і послуг P=MV/Q

4)для норм. функціонування економіки допустимим вваж. зростання цін (ВВП) та відпов. ї маси грошей в розмірах 2.5-5%

Закон к-сті грошей в обігу КГ=(СЦ-К+П-ВП)/Об

Грошові реформи. Гроші, ціна та інфляція.

Грошова реформа — це цілеспрямовані перетворення, за допомогою яких здійснюються рішучі комплексні дії, спрямовані на оздоровлення економіки, фінансів, грошового обігу тощо.

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов, чи одне і друге водночас.

Чим би не викликалася необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обороту.

Види реформ:

1) формальні реформи, за яких купюри одного зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін не змінюється.

2)деномінаційні реформи, за яких також здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці (масштабу цін).

3) За конфіскаційних реформ співвідношення обміну грошей диференціюється залежно: від величини поданого до обміну запасу старих грошей; від форми зберігання запасу старих грошей; від форми власності власника грошей.

Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу.

Ціна́ — фундаментальна економічна категорія, яка означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару.

Інфляція — тривале зростання загального рівня цін, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей.

Виникнення і розвиток грошових відносин.

Гроші в першому уявленні являють собою товар особливого роду, здатний обмінюватись на всі інші товари, а отже гроші – це загальний товарний еквівалент. Основною формою отримання грошей є виручка від продажу товарів, а беруться вони для здійснення покупок. Тому гроші є посередником в обміні товарів. Спочатку, коли продукти праці лише починали отримувати товарну форму, коло товарів було досить обмежене і товари обмінювались безпосередньо Т-Т. потім такий обмін став майже неможливим через збільшення кількості товарів. В таких умовах безпосередній обмін товарів трансформується в опосередкований обмін Т-Тек.-Т. при цьому роль товарного еквівалента могли виконувати лише такі товари, які користувались найбільшим попитом. В різні часи і в різних місцях товарним еквівалентом виступало зерно, скот, шкіри, сіль, залізо, серебро, золото. Это уже были локальные , региональные или временные деньги. Гроші за їх глибинною сутністю – це відокремлений від товару образ його вартості. Гроші як вартість – це засіб та міра здійснення торгових відносин між товаровиробниками. З виникненням грошей обмін почав здійснюватись за схемою Т-Г-Т. таким чином і виникають грошові відносини, з розвитком яких виникають такі грошові знаки, як паперові та монетні еквіваленти.

Інституціональні основи ринкової економіки. Визначення ринку. Функції ринку.

Ринок – це певна сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами фірм та організацій і державою з приводу купівлі-продажу товарів і послуг у сфері обігу та механізм забезпечення цього процесу відповідно до законів товарного виробництва і грошового обігу. Функції ринку — Регулююча: Стимулююча;

Розподільча Алокаційна , Інтеграційна Інформаційна, Посередницька

Ринкова економіка за своїм соціально-економічним змістом є капіталістичною економікою; вона базується на капіталістичному способі виробництва.

Ринкова економіка чітко виявляє значення свободи, підприємництва і вибору.

Складовою ринкової економіки є ринкова система.

Ринкова система — це система ринків, цін і конкуренції. Саме система ринків, цін і конкуренції забезпечує координуючі й організаційні механізми, що виключають капіталістичний хаос у ринковій економіці, який породжують свобода підприємництва і вибору. Ринкова система являє собою механізм, що виконує одночасно дві корисні функції: по-перше, сповіщає споживачів, виробників і постачальників ресурсів про рішення, які кожен з них прийняв, по-друге, синхронізує ці рішення, що забезпечує узгодження виробничих цілей.

Конкретними ланками ринкової системи є такі категорії, як попит, пропонування, рівноважна ціна, конкуренція, ринок.

Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.

Попит і пропозиція є невід’ємними категоріями ринкової організації господарювання, що виражають об’єктивні економічні відносини товарного вироюництва. Попит визначає сукупну суспільну чи ринкову потребу в товараї (послугах), яка зумовлена алптоспроможністю і виражена в грошовій формі. Попит завжди конкретно визначений, має властивість динамічно змінюватись під впливом ряду факторів. Попит залежить від платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості потенційної потреби в товарах і послугах грошовим покриттям. Отже, універсальною формою вираження попиту є гроші.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності (виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені на ринок у певному обсязі і в певний час. Як функція і результат товарного виробництва пропозиція представлена відповідним суб’єктом – продавцем. Вирішальною передумовою ринкової пропозиції залишається обсяг виробництва.

На практиці ціна рівноваги встановлюється як загальне для попиту та пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості абсолютних потенційних значень пропозиції та попиту. Співвідношення попиту і пропозиції відбиває конкретні пропозиції виробництва і споживання з урахуванням вартісно-цінової визначеності товарів. Діалектика взаємозалежності попиту і пропозиції відбивається у ринковій рівновазі.

.Конкуренція та її суть. Функції та форми конкуренції.

Конкуренція — боротьба мiж товаровиробниками за найвигiднішi умови виробництва i збуту товарiв i послуг, за привласнення найбiльших прибутків чи інших переваг.

Функції конкуренції:

1.Засіб досягнення збалансованості між попитом і пропозицією

2.Спілкування і погодження інтересів виробників

3.Змушувати товаровиробників знижувати індивідуальні виробничі витрати

4.Стимулювання підвищення якості продукції та послуг

5. Формування ринкової ціни

Форми конкуренції:

1. Вільна конкуренція — конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентiв-виробників i конкурентiв-споживачів, вiльний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності, жодна з фiрм не може впливати на ринкову цiну, ціни встановлюються стихійно, однорідність продукції, прозорість ринкових відносин.

— Внутрiгалузева конкуренцiя — боротьба мiж товаровиробниками, якi дiють в однiй галузi народного господарства;

— Мiжгалузева конкуренцiя — конкуренцiя мiж товаровиробниками, якi дiють у рiзних галузях на-родного господарства.

— Міжнародна конкуренція – між країнами за збут своєї продукції та отримання максимального прибутку, встановлення ціни світового ринку на товар, що впливає на виробництво та ціноутворення на національних ринках.



Страницы: 1 | 2 | Весь текст




sitemap
sitemap