Л.Керрол_Аліса в Дивокраї_текст



Передмова

«Прочитай мене…»

Колись давно — майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, — жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Ліддел.

Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще вона мала гувернантку, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліддел добрих манер. Бо ж не так-то воно легко навіть якщо ти вже опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник «миша», — запам’ятати назубок усі незліченні правила щоденної ґречності: як робити при знайомстві кніксен, і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть коли на солодке подають сливовий пудинґ!), і як ніколи не забалакувати першою до дорослих, а мовчати, доки вони самі не заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, без жоднісінького слова-паразита (ти ж знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих «ну» і «карочє»)… На кожен твій крок існує якесь неписане правило: порушиш — зостанешся не тільки без десерту, а й без обіду взагалі!

Атож, тогочасною Англією правила королева Вікторія, і правила вона довше за будь-кого з британських королів — аж шістдесят чотири роки: від 1837-го по 1901-й, так що ціла та доба згодом дістала в історії назву «вікторіанської». Коли англійці тепер кажуть на щось чи на когось «вікторіанський», це те саме, що сказати — незворушний і застебнутий на всі ґудзики.

Ось у таку добу й випало жити Алісі Ліддел.

Майже всі ігри тоді були тихі й малорухливі, мовби придумані зумисне, щоб діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу Та не дуже й побігаєш у такому вбранні, як тоді одягали дівчаток — зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет — дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні ключки, молотками маленькі м’ячики до маленьких пронумерованих ворітець. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за іграми настільними — картами або шахами.

Хоч Аліса й була дівчинкою безперечно чемною і добре вчилася в школі, й слухняно завчала напам’ять десятки неймовірно нудних та повчальних віршиків із шкільної читанки, — проте вона не вельми любила довго сидіти на одному місці. Її цікавило геть усе на світі, і невситима її допитливість раз у раз брала гору над добрим вихованням.

І ось тут настав час розповісти про найголовніше. Про те, що, крім тата, мами, сестер, гувернантки й кицьки Діни, в Аліси Ліддел був улюблений і вірний друг — пан Чарлі. Тобто насправді його звали Чарльз Лутвідж Доджсон, а що він трохи затинався, то, рекомендуючись незнайомим, вимовляв своє прізвище як «До-до-доджсон», тож сестрички Ліддел і прозвали його — Додо (так зветься один вимерлий вид великих, смішних і незграбних птахів). Але пан Чарлі нітрохи на таке прізвисько не ображався, бо, сам бувши неабияким витівником, залюбки перекручував на різні лади не тільки власне ім’я, а й всі імена, назви, пісеньки й віршики, які лиш трапляли йому на слух — особливо ж довжелезні занудні поемища з Алісиної читанки.

Дівчатка падали зо сміху (а гувернантка їхня в цей час, мабуть, губи кусала від злості!), коли милий, любенький-дорогенький Чарлі-Додо починав бавити їх своїми віршовими дражнилками. Та хіба тільки дражнилками! Невтомний на прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі та її сестрам найпершим товаришем — дарма що в гості приходив як товариш їхнього тата. Адже пан Чарлі був не просто собі Додо, а професор найславнішого університету Англії — Оксфордського, і викладав математику й логіку в тому самому коледжі Христової Церкви, де Алісин тато був деканом. Ба більше — професор Доджсон мав священицький сан! І такий поважний чоловік, підтикавши довгу чорну рясу, годинами бігає по лужку та регочеться з дітлахами!

«Не інакше як світ кінчається!» — нишком обурювалась Алісина вікторіанська гувернантка, але що вона могла вдіяти?

Дорослі здебільшого таки вважали професора диваком, хоч він і написав для них силу-силенну премудрих книжок з математики й логіки. Коли скласти всі ті книжки докупи, то за все професорове життя (а помер він 1898 року, мавши 66 літ) набереться близько двохсот томиків, тобто аж п’ять полиць — ціла тобі бібліотека! І зовсім осібно — на окремій полиці — стоятимуть кілька, що не містять ні формул, ні креслень, і підписані не справжнім професоровим іменем, а псевдонімом — Льюїс Керрол. А вже [6] серед тих найосібнішими будуть оці дві повісті про Алісу, що їх ти тримаєш зараз у руках.

Усе почалося з того, що одного спекотного літнього дня пан Чарлі вибрався з Алісою та її сестрами на прогулянку човном. Той день — 4 липня 1862 то року — назавжди увійшов в історію світової літератури. Бо там, на воді, сидячи за веслами, Чарлі-Додо розповів Алісі найхимернішу казку, яку їй будь-коли траплялося чути. Так народився великий англійський письменник Льюіс Керрол.

У казці мовилося про неї саму, Алісу: про те, як вона раз погналась була за білим кроликом — і опинилася в країні, зовсім неподібній до тої, в котрій жила з татом і мамою, з усіма своїми шкільними підручниками, приписами й правилами доброго тону. В тій чудернацькій країні всі звичні земні правила що не крок летіли шкереберть: птахи й комахи, риби й звірята, і геть фантастичні поторочі, і, звичайно ж, король із королевою (без королів-бо ніяка країна неможлива, навіть якщо вона Країна Чудес), — усі навперебій варнякали казна-що й чинили глупство за глупством, ніби зумисне заповзялися передражнювати все, чого Алісу дога було навчено — цебто всі її уявлення про те, яким має бути правильний світ. Навіть у крокет там грали ціпком неправильно а вже поводилися всі, без винятку, так, ніби зроду й не чули про добрі манери! А проте, хоч би які шалені пригоди випадали та» Алісі, вона ні разу не злякалася — її й на хвилинку не полишила цікавість: а що ж буде далі? А всяк же знає: поки тобі цікаво — гра триває! (Навіть якщо це гра завдовжки в життя…)

Чарлі-Додо також це знав — хоч він і був на двадцять років старший за Алісу, але гратися за тих двадцять років не розучився як то трапляється з більшістю дорослих. Не дивно, що вони таї здружилися — професор математики і маленька дівчинка. Їхні гра в казку продовжилася й тоді, коли Аліса трошки підросла і на, усе в світі їй запраглося чимшвидше перейти зі становища маленької дівчинки, яку повчають усі, кому заманеться, до рангу доросле дами, перед якою — навпаки — всі шанобливо замовкають. Мовою шахів, що в них так часто грали Чарльз і Аліса, це зветься перейти з пішаків у королеви. І Керрол вволив це Алісине бажання, цим разом перенісши її пригоди у світ за дзеркалом, де і розігрується отака шахова партія. А в числі фігур, що супроводять дівчинку на шляху від першої до восьмої лінійки, зобразив і себе в подобі Білого Лицаря. Це він, незграба, верхи на конику, обчіпляному [7] всякою всячиною, без угаву торочить Алісі про свої дивацькі винаходи, а на прощання просить її озирнутись і помахати йому рукою… Дівчинка стає дорослою. Грі кінець — і дитячій дружбі також.

(Через багато-багато років, коли Чарльза Доджсона вже не буде на світі, а Аліса Ліддел буде старенькою бабцею, вона згадає це прохання свого Білого Лицаря — і напише про нього прегарну книжку спогадів: ніби справді озирнеться й помахає йому рукою, перш ніж переступити за останню лінію свого життя.)

Казка ця, як усе в Керрола, «з секретом». Як відомо, в дзеркальному зображенні все обертається до нас навспак. Дівчинка, яка стане перед дзеркалом, тримаючи в правій руці помаранчу, побачить, що дівчинка в дзеркалі тримає ту саму помаранчу — в руці лівій. Одна мала розумниця, коли пан Доджсон показав їй цей фокус, спитала в нього:

— А якби я стояла по той бік дзеркала, то я б тримала помаранчу в правій, правда ж?

Чарльз Доджсон засміявся і сказав, що це найкраща з усіх можливих відповідей. Справді-бо, головне, так ніким і не з’ясоване питання — по який, власне кажучи, бік дзеркала ми перебуваємо? Котра з двох дівчаток є відносно другої відображенням? Може ж, задзеркальні люди вважають своїми відображеннями -г нас, так само, як ми — їх? Чи, як про це сказано в казці, — хто кому сниться9..

Всюди у Льюїса Керрола світ дітей і світ дорослих протистоять одне одному. Невідомо, котрий із них сам письменник уважав за справжній, а котрий — за сон чи марево. Напевно відомо лиш те, що дітей Чарльз Доджсон любив далеко більше, ніж дорослих. І чи не тому мільйони дітей у цілому світі ось уже майже сто сорок років так люблять слухати ті чудернацькі історії, якими він колись забавляв свою маленьку приятельку.

Настала й твоя черга їх почути…

Оксана Забужко[8]

Червневий південь золотий,Ріки сяйливе скло,В дрібних долоньках дітвориПручається весло,І течією нас аж генВід дому віднесло. 

Безжальні! В час, як червень насСпекотою повив,Тоді, коли понад усеЗдрімнути я б волів, —Вам зажадалося, щоб яВам казку оповів!

І квапить Перша: «Не барись!Розкажеш казку! Згода ?»А Друга: «Щоб у казці тійБули чудні пригоди!»А Третя всіх перебива,Бо нетерпляча зроду.[9]

Та ось мовчанка залягла,І, наче уві сні,Нечутно дівчинка ідеВ країні чарівній,І бачить силу дивних дивВ підземній глибині.

Гай-гай!.. Уяви джерелоВже струменем не б’є.«Кінець опісля розкажу —Ось слово вам моє!»«Опісля, — всі кричать гуртом,За хвилю настає!..»

Снується нитка спрокволаМоєї диво-казки,Вже й сонечко ясне сіда —Доходить до розв’язки…Гайда додому, день погасІ ніч вдягає маски.

Алісо, казку давніх днівСховай до сивиниВ тім тайничку, де бережешДитячі любі сни,Немов прочанин квітку з пільСвоєї сторони![10]

*У цьому вступному вірші Керрол пригадує «південь золотий» 1862 р., коли він і його приятель Робінсон Дакворт вирушили в човні з трьома маленькими доньками ректора Ліддела на прогулянку вгору по Темзі. «Перша» — то старша серед сестер Лоріна Шарлотта, якій на той час було 13 років, «Друга» — десятирічна Аліса Плезнс, яка стала прообразом Аліси; а «третя» восьмирічна Едіт.

 

Розділ перший

Униз і вглиб кролячою норою

Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.

— Чого варта книжка без малюнків та розмов? — зітхнула Аліса.

Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються повіки), піти чи не піти нарвати квіток — це ж бо така втіха сплести собі з них віночок…

Аж тут повз неї промайнув Кролик — білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:

— Ой лишенько, лишенько, як я забарився!

(Згадуючи про це опісля, вона подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним.) Та коли Кролик раптом добув із нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик із нагрудною кишенькою та ще й при годиннику.

Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін — і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.

Аліса з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.[11]

Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася — так зненацька, аж Аліса й не зчулась, як жухнула навсторч у якийсь глибоченний колодязь.

Чи то колодязь був просто таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися і поміркувати, що ж буде далі.

Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, — але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» — та ба! — виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб’є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала.

— Овва! — чудувалася Аліса. — Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та що там сходи! Тепер я й не писнула б, якби впала навіть із даху! (І це, мабуть, було правдою.)

Униз, униз, униз… От би падати так до безкінечності!

— Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? — міркувала Аліса вголос. Мабуть, уже й до центру Землі недалеко. Ану прикиньмо: по-моєму, до нього ще десь чотири тисячі миль.

(Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на уроках у школі, і хоч зараз була не найкраща нагода [12] хизуватися знаннями — слухати нікому! — а все ж попрактикуватися ніколи не завадить.)

— Так, здається, саме стільки, але тоді постає питання: на якій я широті й довготі?

(Аліса уявлення не мала, що таке «широта» й «довгота», але ці поважно-вчені слова неабияк тішили її вухо.)

Трохи згодом вона знову заходилася міркувати вголос:

— А що, як я провалюся наскрізь*? Ото буде кумедно — вигулькнути серед людей, що ходять униз головою! Антипади, чи як їх там (вона була навіть рада, що ніхто зараз її не чує, бо слово пролунало якось трохи не так).

— І тоді, зрозуміло, мені доведеться запитати, в яку країну я потрапила: «Перепрошую, добродійко, це Австралія чи Нова Зеландія?» — Тут Аліса спробувала зробити реверанс. (Уяви собі реверанс у повітрі і спитай себе, що з того вийшло б?)

— Тільки що вона про мене подумає? Що я якась невігласка? Е, ні, питати не годиться: може, десь буде написано…

Униз, униз, униз… Знічев’я Аліса знову заговорила:

*3а часів Керрола в популярній літературі висловлювалися різні здогади про те, що станеться, коли впасти в тунель, що проходить крізь центр Землі. Ще грецький філософ Плутарх (46-127рр.), а згодом і багато відомих мислителів (Ф.Бекон, Вольтер) розмірковували на цю тему Галілей дав правильну відповідь: тіло буде падати дедалі швидше, але з усе меншим прискоренням, доки не досягне центру Землі, де прискорення дорівнює нулю. Після цього швидкість його стане зменшуватися, а сповільнення — збільшуватися, аж поки воно не досягне протилежного кінця тунелю. Тоді знову почнеться падіння до центру Землі. Опір повітря врешті-решт колись зупинить його у центрі.[13]

— Уявляю, як Діні буде сумно сьогодні без мене! (Діна — це кішка.) Хоч би ж не забули, як питимуть чай, поставити і їй блюдечко з молоком. Діно, кицюню моя! Як жаль, що ти не зі мною! Миші так глибоко, боюся, не водяться, але кроти — близькі мишачі родичі, тут, мабуть, є. От лише… чи їдять коти кротів?

Тут Алісу почав змагати сон, і вона вже бубоніла собі під ніс, немов крізь дрімоту:

«Чи їдять коти кротів?.. Чи їдять коти кротів?..»

Часом виходило щось таке:

«Чи їдять кроти котів?..», бо коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити. Аліса відчула, що дрімота вже заволоділа нею і їй почало снитися, ніби вона гуляє попідручки з Діною і цілком серйозно запитує: «Ну-бо, Діно, признавайся: чи ти колись їла кротів?»

Коли це враз — гу-гуп! — і вона опинилася на купі хмизу й сухого листя: політ закінчено!

Аліса нітрохи не забилась і швиденько схопилася на ноги. Підвела голову догори — там усе тонуло в темряві; зате попереду виднів ще один довгий коридор, і в ньому миготіла, швидко віддаляючись, постать Білого Кролика. Гаятись не можна було й хвилини — Аліса як вітер помчала за ним і ще встигла почути, як він проказав, звертаючи за ріг:

— Ох, бідні мої вушка! Мої вусики! Як же я запізнююсь!

Здавалося, він був зовсім близько, та коли Аліса й собі звернула за ріг, за Кроликом і слід пропав, [14] а вона опинилася в довгому низькому коридорі, освітленому рядочком підвішених до стелі ламп.

Довкола було багато дверей, але всі позамикані. Аліса пройшла коридором з одного боку, вернулася з протилежного (дорогою вона торгала усі двері поспіль), і тепер сумно брела серединою, розмірковуючи, як же їй звідси вибратися.

Раптом Аліса наштовхнулася на маленький триногий столик, весь із суцільного скла. На ньому не було нічого, опріч крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від котрихось дверей. Та ба! Чи то замки були завеликі, а чи ключик замалий — у кожному разі він не підходив до жодних дверей. Однак за другим обходом вона раптом нагледіла маленьку завісочку, якої не помітила спершу, а за нею — дверцята заввишки з п’ятнадцять дюймів*. Вона засунула золотого ключика в замок і-о, радість! — він підійшов!

Дверцята відчинилися у вузесенький прохід, мало що більший за мишачу нору. Аліса стала навколішки й угледіла в глибині небаченої краси сад. І так їй закортіло вибратися з цього темного коридору між оті барвисті квітники та прохолодні водограї! Проте у дверцята не пролазила навіть її голова.

«А якби й пролізла, — подумала бідолашна Аліса, — то який у тому сенс? Кому потрібна голова без плечей. Якби ж то я могла складатись, як підзорна труба! Я напевно склалася б, аби лиш знаття, з якого кінця почати».

*Один дюйм дорівнює 2,54 см.[15]

Бачиш, останнім часом Алісу спіткало стільки всіляких дивовиж, що вона почала сумніватися, чи в цьому світі так уже й багато справді неможливих речей.

Збагнувши, що біля дверцят вона нічого не вистоїть, Аліса повернулася до столика — не без надії знайти там якогось іншого ключа чи бодай інструкцію для тих, хто хоче скластися, як підзорна труба.

Цього разу на столику вона вгледіла маленьку пляшечку («Раніше її точно не було», — подумала Аліса) з прив’язаним до шийки папірцем, де гарними великими літерами було видрукувано: «ВИПИЙ МЕНЕ». Коли тобі пропонують «Випий мене» — це, звісно, чудово, але мудра маленька Аліса не збиралася діяти зопалу.

— Ні, — сказала вона собі, — спочатку я гляну, чи нема тут де напису «Отрута».

Бачте, вона читала кілька гарних історійок про дітей, які або попеклися, або потрапили в пазурі диких звірів чи в які інші халепи — і все через те, що не хотіли пам’ятати простих порад своїх друзів, які, скажімо, застерігали, що коли довго тримати розжарену кочергу, то вона попече долоні, і що коли сильно чикнути ножем по пальцю, то неодмінно піде кров. А ще вона ніколи не забувала, що коли напитися з пляшечки з позначкою «Отрута», то з цього майже напевно нічого доброго не вийде, рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьорбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг з вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка, [16] іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса хильцем спорожнила пляшечку.

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

— Цікаве відчуття! — мовила Аліса. — Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.

І справді: тепер вона заледве сягала десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй. нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. Та, про всяк випадок, вона перечекала ще кілька хвилин, аби мати певність, що більше не зменшується (це й досі її трохи бентежило).

— Чого доброго, ще зійду нанівець, як свічка, — сказала собі Аліса. — Цікаво, як би я тоді виглядала?

І вона спробувала бодай уявити, як світить свічка після того, коли згорить дотла, бо досі, наскільки вона пам’ятає, такого бачити їй не траплялося.

Упевнившись, що з нею нічого більше не діється, вона вирішила мерщій податися до саду. Бідна Аліса!.. Біля дверцят вона похопилася, що забула золотого ключика, а коли вернула до столика, то зрозуміла, що тепер до ключика їй не дотягтися. Вона виразно бачила його знизу крізь скло і навіть пробувала вилізти вгору по ніжці, але ніжка була заслизька. Натомившись від мар них зусиль, бідолашка сіла й заплакала.

— Годі! Сльозами тут не поможеш! — наказала вона сама собі. — Раджу тобі зараз же перестати! [17]

Зазвичай Аліса давала собі непогані поради (хоча й рідко до них прислухалася), а подеколи картала себе аж до сліз. Якось, пригадується, навіть спробувала нам’яти собі вуха за те, що змахлювала, граючи сама з собою в крокет. Ця мала химерниця страх любила вдавати двох осіб воднораз.

«Але тепер, — подумала Аліса, — нема сенсу отак роздвоюватися. — Мене заледве й на одну вистачає!»

Аж ось її погляд упав на невеличку скляну скриньку під столом: вона відкрила її й побачила там малесеньке тістечко, на якому красувалися викладені смородинками слова: «З’ЇЖ МЕНЕ».

— А що ж, і з’їм! — промовила Аліса. — І коли від того побільшаю, то дістану ключа, а здрібнію ще дужче, то просунуся під дверцятами. Так чи інак, а в садок я потраплю однаково.

Вона відкусила шматочок і збуджено подумала:

«Так чи інак? Так чи інак?»

Притиснувши долоню до маківки голови, щоб відчувати, в якому напрямку росте, Аліса, на превеликий свій подив, виявила, що зріст її не змінився. Певна річ, так зазвичай і буває, коли їси тістечка, проте Аліса вже настільки звикла до суцільних дивовиж, що коли життя знову пішло своїм звичаєм, воно здалося їй нудним і дурним.

Тож вона відкусила ще шматочок і незабаром доїла все тістечко.[18]

 

Розділ другий

Озеро сліз

— Все дивасніше й дивасніше! — вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула як правильно говорити). — Тепер я розтягуюсь наче найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила — так хутко вони віддалялися).

— О бідні мої ноженята, хто ж вас тепер взуватиме, у панчішки вбиратиме? Напевно не я!.. Тепер ми надто далеко одне від одного, щоб я могла дбати про вас: мусите давати собі раду самі…

«А все ж я повинна їм догоджати, — додала подумки Аліса. — Бо ще ходитимуть не туди куди я хочу!.. О, вже знаю: я на кожне Різдво даруватиму їм нові чобітки».

І вона почала міркувати, як це найкраще зробити.

— Чобітки доведеться слати з посланцем, метикувала вона. — От комедія — слати дарунки своїм власним ногам! І ще з якою чудернацькою адресою:

Ш-ній ПРАВІЙ НОЗІ АЛІСИНІЙКИЛИМОК-ПІД-КАМІНОМ            ВІД АЛІСИ, 3 ЛЮБОВ’Ю

— О людоньки, що за дурниці я верзу!

Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев’ять футів*!

*Один фут дорівнює приблизно ЗО см.[19]

Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят.

Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі, — це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем.

— Як тобі не сором! — сказала собі Аліса. — Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?

Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.

Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом — у другій.

Він дуже поспішав і бурмотів сам до себе:

— Ой, Герцогиня! Ой-ой Герцогиня! Вона ж оскаженіє, коли я змушу її чекати!

З розпачу Аліса ладна була просити помочі в кого завгодно, тож коли Кролик порівнявся з нею, вона знічено озвалася:

— Перепрошую, пане…

Кролик аж звився на місці — кинув віяло й рукавички, і очамріло дременув у темряву.

Аліса підняла одне й друге, і стала обмахуватися віялом: задуха в коридорі стояла страшенна.

— Який божевільний день! — сказала вона. — Ще вчора все йшло нормально… Цікаво, може, [20] це я за ніч так перемінилася? Ану пригадаймо: коли я прокинулась — чи була я такою, як завжди? Щось мені пригадується, ніби я почувалася інакше. А якщо я не та, що була, то, скажіть-но, хто я тепер?.. Оце так головоломка…

І вона почала перебирати в пам’яті усіх своїх ровесниць, аби з’ясувати, чи не перетворилася вона часом на одну з них.

— Безперечно, я — не Ада, — розмірковувала вона. — В Ади волосся спадає кучерями, а в мене — не в’ється зовсім. І, безперечно, я не Мейбл: я ж бо знаю стільки всякої всячини, а вона — ой, вона така невігласка! Крім того, вона — то вона, а я — це я, а… О людоньки, як важко в усьому цьому розібратися!.. Ану перевірмо, чи знаю я те, що знала? Отже: чотири по п’ять дванадцять, чотири по шість — тринадцять, чотири по сім — е, так я ніколи не дійду до двадцяти! Втім, таблиця множення — ще не аґрумент… Перевірмо географію: Лондон — столиця Парижу, а Париж — Риму, а Рим… Ні, все неправильно! Мабуть, я таки не я, а Мейбл! Ану, прочитаю вірша «Хороша перепілонька…»

І схрестивши руки на колінах, так ніби вона проказувала вголос уроки, Аліса стала читати з пам’яті. Але й голос її звучав хрипко та дивно, і слова були не ті:

Хороший крокодилонькоКачається в піску,Пірнає в чисту хвиленьку,Споліскує луску.[21]

Як він покаже зубоньки,Привітно сміючись,То рибоньки-голубонькиСамі у рот плись-плись!*

— Це явно не ті слова, — зітхнула бідолашна Аліса зі слізьми на очах. — Я таки й справді Мейбл, і доведеться мені жити в убогому будиночку, де й гратися немає чим, зате ого скільки уроків треба вчити! Ні, цього не буде: якщо я Мейбл, то залишуся тут, унизу! Нехай скільки завгодно заглядають сюди і благають:

«Вернися до нас, золотко!»

Я тільки зведу очі й запитаю:

«Спершу скажіть, хто я є, і, коли мені ця особа підходить — я вийду нагору, а коли ні — не вийду. Сидітиму тут, аж доки стану кимось іншим».

Тут знову з її очей бризнули сльози.

— Чому ніхто сюди навіть не загляне!.. Я так втомилася бути сама!

З цими словами вона опустила очі і з подивом помітила, що, розмовляючи сама з собою, натягла на руку одну з Кроликових білих рукавичок.

— І як це мені вдалося? — майнуло у неї в голові. — Напевно, я знову меншаю?

Вона звелася й пішла до столика, аби примірятись: так і є — вона зменшилася десь до двох футів і швидко меншала далі. Причиною, як незабаром з’ясувалося, було віяло в її руці, тож Аліса

*Вірші в текстах обох казок переважно пародіюють вірші й пісні, що були добре відомі читачам Керрола. Майже всі вони сьогодні забуті і згадуються здебільшого лише за назвами, та й то лише тому, що Керрол вибрав їх для своїх пародій.[22]

прожогом його відкинула: ще мить — і вона зникла б зовсім!

— Ху-у! Ледь урятувалася! — сказала вона, вельми налякана цими змінами, але й невимовне рада, що живе ще на світі.

— А тепер — до саду! — І вона чимдуж помчала до дверцят. Та ба! Дверцята знову виявилися замкнені, а ключик, як і перше, лежав на скляному столику.

«Кепські справи, кепські, далі нікуди, — подумала нещасна дитина. — Ніколи-ніколи я ще не була такою манюсінькою! І треба ж отаке лихо на мою голову!»

На останньому слові вона посковзнулася і — шубовсть! — по шию опинилася в солоній воді.

Спочатку вона подумала, що якимось дивом упала в море.

— А коли так, — сказала вона собі, — то додому я повернуся залізницею.

(Аліса тільки раз у житті побувала біля моря і дійшла загального висновку, що там усюди є купальні кабінки*, дітлахи, що длубаються в піску дерев’яними лопатками, вишикувані в рядок готелі, а за ними — залізнична станція.)

Проте вона хутко здогадалася, що плаває в озері сліз, яке сама наплакала ще бувши велеткою.

— І чого було аж так ридати? — бідкалася Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках берега. — За те мені й кара!.. Ще потону у власних сльозах! Ото була б дивина! Щоправда, сьогодні — все дивина.

*Маються на увазі невеличкі кабіни на колесах, що вивозилися кіньми в море. Через дверцята в стінці, обернутій до моря, виходили у воду; величезний парасоль, прикріплений ззаду, закривав того. хто купався, від допитливих поглядів публіки.[23]

Тут Аліса почула, як поблизу неї хтось хлюпочеться, і попливла на хлюпіт, аби з’ясувати, хто це. Спершу вона подумала, ніби то морж чи гіпопотам, але, згадавши, яка вона тепер маленька, зрозуміла, що то — звичайна миша, яка теж звалилась у воду.

— Чи є зараз якийсь сенс, — подумала Аліса, — заходити в балачку з цією мишею? Тут усе таке незвичайне, що балакати вона напевно вміє… Та, зрештою, треба спробувати.

І вона звернулася до неї:

— О, Мишо, чи не знаєте ви, де тут берег? Я вже дуже стомилася плавати, о, Мишо!

Аліса вирішила, що до мишей слід звертатися саме так. Правда, досі подібної нагоди їй не випадало, але колись у братовому підручнику з граматики вона бачила табличку відмінювання:

Наз.    мишаРод.    мишіДав.    мишіЗнах.   мишуОруд.  мишеюМісц.  на мишіКлич. мишо!

Миша пильно глянула на Алісу й немовби підморгнула їй крихітним очком, але не озвалася й словом.

«Може, вона не тямить по-нашому? — подумала Аліса. — Може, це французька миша, що припливла з Вільгельмом Завойовником?»

(Треба сказати, що попри всю свою обізнаність з історії, Аліса трохи плуталася в давності подій.) [24]

— Ou est ma chatte?* — заговорила вона знову, згадавши найперше речення зі свого підручника французької мови.

Миша мало не вискочила з води і, здавалося, вся затремтіла з жаху.

— Перепрошую! — зойкнула Аліса, відчувши, що скривдила бідолашне звірятко. — Я зовсім забула, що ви недолюблюєте котів.

— Недолюблюю котів?! — вереснула Миша. — А ти б їх долюблювала на моєму місці?!

— Мабуть, що ні, — примирливо відказала Аліса. — Тільки не гнівайтесь… А все ж таки жаль, що я не можу показати вам нашу Діну. Ви б лише глянули — і одразу б закохалися в котів. Діна така мила і спокійна, — гомоніла Аліса чи то до Миші, чи то до себе, ліниво плаваючи в солоній воді, — сидить собі біля каміна і так солодко муркоче, лиже лапки і вмивається… А що вже пухнаста — так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей… Ой, вибачте, вибачте!.. — знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.

— Ми більше не говоритимем про це, якщо вам не до вподоби.

— Ми?! Ми не говоритимем!.. — заверещала Миша, тремтячи усім тілом аж до кінчика хвоста. — Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів — огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!

— Я більше не буду! — промовила Аліса і поквапилася змінити тему. — А чи любите ви со… собак?

*Де моя кішка? (фр.).[25]

Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:

— Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер’єрчик — очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках — всього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже, вигублює до ноги всіх довколишніх щурів… 0-о-ой! — розпачливо зойкнула Аліса. — Я знов її образила!

І справді, Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.

— Мишечко! шкряботушечко! — лагідно погукала Аліса. — Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!

Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: обличчя в неї було бліде («від гніву!» — вирішила Аліса), а голос — тихий і тремкий.

— Ось вийдемо на берег, — мовила Миша, — і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.

А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег. [26]

 

Розділ третій

Гасай-Коло та Довгий Хвіст

Товариство, що зібралося на березі, виглядало вельми чудернацько: пір’я у птахів позаболочувалося, а на звірятах позлипалася шерсть. З усіх капотіла вода, усі були в лихому гуморі й почувалися вкрай незатишно.

Звісно, відразу постало питання, як обсохнути, тож вони почали радитися. За кілька хвилин Аліса вже розмовляла з кожним запанібрата, наче знала їх усе життя. Щоправда, вона мала довгеньку суперечку з Лорі, яка врешті набурмосилась і сказала:

— Я за тебе старша, і мені краще знати!

Аліса не могла з цим погодитись, бо не знала скільки Лорі має років, а позаяк та вперто відмовлялася назвати свій вік, то більше говорити не було про що. Нарешті Миша (здається, найавторитетніша тут особа) гукнула:

— Прошу всіх сідати і слухати мене уважно! Зараз ви в мене й не зогледитесь, як будете сухі!

Усі слухняно посідали кружкома, а Миша стала посередині. Аліса не зводила з неї очей — потерпала, що схопить нежить, якщо зараз же не обсохне.

— Кх-кх! — діловито прокашлялася Миша. — Готові? Викладаю найсухіший у світі матеріал. Прошу уваги! «З благословення папи римського Вільгельм Завойовник хутко підкорив англійців, [27] яким бракувало вождів і для яких узурпація та завоювання стали річчю вельми звичайною. Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський…

— Бр-р-р! — здригнулася Лорі.

— Даруйте! — підкреслено чемно мовила Миша, насупившись. — Ви щось сказали?

— Ні, ні, то не я, — заперечила Лорі.

— А мені здалося, що ви, — мовила Миша. — Отже, слухайте далі: Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський, виступили на підтримку Вільгельма, і навіть Стиганд, єпископ Кентерберійський і великий патріот, вельми доцільним знайшов те…

— Знайшов що? — поцікавився Качур.

— Знайшов те, — з серцем відповіла Миша. — Ви не знаєте, що означає «те»?

— Знаю, і дуже добре, коли це «те» знаходжу я, — заявив Качур. — Найчастіше це жаба або хробак. А що, скажіть, будь ласка, знайшов єпископ?

Миша пустила це запитання повз вуха і квапливо повела далі:

— …вельми доцільним знайшов те, аби вийти разом із Едгаром Ателінгом Вільгельмові назустріч і запропонувати йому корону. Спершу Вільгельм поводився стримано, але нахабство його норманів…» Ну, як ти, голубонько? — звернулася вона до Аліси.

— Мокра як хлющ, — журливо відповіла Аліса. — По-моєму, від цього сухого матеріалу я ані трохи не обсихаю. [28]

— У такому разі, — врочисто заявив Додо, підводячись на ноги, — у такому разі я пропоную проголосувати за ухвалу про закриття нашого зібрання заради негайного вжиття енергійніших заходів…

— Говори по-людському! — сказало Орлятко. — Я не знаю й половини усіх цих учених слів! Втім, хтозна, чи ти й сам їх знаєш!

І Орлятко нахилило голову, приховуючи посмішку. Декотрі птахи захихотіли, не криючись.

— Я хотів просто сказати, — ображено озвався Додо, — що нема кращого способу обсохнути, як Гасай-Коло!

— Скажіть, а що воно таке — Гасай-Коло? — спитала Аліса не з цікавості, а через те, що Додо значливо замовк — мабуть, сподівався на питання, якого, здається, ніхто не збирався ставити.

— О! — вигукнув Додо. — Я вам не скажу, зате покажу.

(Можливо, одного зимового дня воно тобі теж стане в пригоді, тому я розповім, що затіяв Додо.)

Найперше він накреслив маршрут Гасай-Кола у формі неправильного кола («Правильність форми не має значення», — зазначив Додо), а тоді уздовж нього розставив учасників — кого де. Команди «Раз, два, три — руш!» не було — всі пускалися бігти самі й спинялися коли заманеться, тому визначити, коли Гасай-Колу кінець, було не так то й просто.

Десь через півгодини, коли всі вже були сухісінькі, Додо зненацька вигукнув:

— Гасай-Колу кінець! [29]

Усі з’юрмилися довкола нього, тяжко відсапуючи і допитуючись:



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | ... | Вперед → | Последняя | Весь текст




sitemap
sitemap