Лекция по психологии



ТЕМА: «Предмет і завдання психології, її місце в системі наук»

План

Предмет та об’єкт психології.

Основні розділи психології.

Методи дослідження в психології.

Завдання психології.

Місце психології в системі наук.

На всіх етапах історії суспільні потреби людей визначали пріоритетні напрями розвитку науки. Тривалий час на першому місці була механіка, потім її замінила біологія, далі кібернетика, соціологія. На зламі ХХ – ХХІ ст. значну зацікавленість викликає психологія.

Об’єктом кожної науки є та реальність, яку вона вивчає, безвідносно до самого факту вивчення (тобто оскільки ця реальність є об’єктивною). Об’єкт психології становить психічна реальність як така. Якщо не мати сумнівів в існуванні цієї реальності, то психологія теж має право на існування. У чому ж специфіка психічної реальності? За видатним вітчизняним психологом Г.І. Челпановим, який стояв біля витоків наукової психології взагалі, відмінність психічних явищ від явищ фізичних і матеріальних, які складають предмет наук про природу, полягає в тому, що:

1) психічні явища не можуть бути сприйнятими через посередництво зовнішніх органів чуття (зовнішнього досвіду), а можуть безпосередньо пізнаватися тільки шляхом внутрішнього досвіду;2) психічні явища можуть бути підвладні безпосередньому спогляданню тільки тої особи, яка їх переживає – тоді як фізичні явища можуть сприйматися великим числом споглядачів;3) психічним явищам не може бути приписана просторова протяжність (на відміну від явищ, скажімо, фізіологічних).

Щодо третього пункту можна зазначити, що згідно сучасним поглядам просторовість психічним явищам може бути приписана (але не протяжність у “фізичному” просторі, яку справедливо заперечував Г.І. Челпанов).

Предметом кожної науки має бути сутність її об’єкту. Що ж може бути визначеним як сутність психічного? На це питання є дуже багато відповідей,

оскільки предмет науки (на відміну від об’єкта) залежить від того кута зору, під яким сприймають досліджувану реальність науковці.

Слово «психологія» вперше заявило про себе наприкінці ХVІ ст.. у працях відомого магдебурзького професора філософії Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана. Воно виникло шляхом поєднання двох грецьких слів: psyche (душа) і logos ( слово,вчення ) . Поняття «психіка» позначало психічні явища в житті людей і тварин. Однак у той час поняття «психологія» не набуло визнання. Воно поширилося у науці лише у ХVІІІ ст.. після виходу книг німецького філософа Крістіана Вольфа «Емпірична психологія» і «Раціональна психологія».

Коло психічних явищ, які почала вивчати психологія, охоплювало найрізноманітніші вияви психіки.

До психічних явищ зараховуються психічні процеси (сприймання, мислення та ін.), психічні стани (наприклад, стан афекту або кризи), психічні якості (наприклад, особистісна тривожність, креативність).

Специфіка психічних процесів, станів і властивостей залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини – темпераменту, характеру психічних явищ, здібностей тощо. Усю сукупність психічних явищ у розмаїтті їх проявів, взаємозв’язків і динаміці нерідко називають психічним життям людини.

Будь-яка наука не обмежується лише збиранням і описуванням фактів, а переходить до їх пояснення шляхом виявлення законів, яким вони підпорядковані. Тому разом із психологічними фактами психологія вивчає і психологічні закономірності та психологічні закони. Психологічні закони не можна повністю розкрити без розуміння механізмів психічної діяльності.

Психіка властива і тваринам. Ось чому психологія – це наука про психіку людини і тварини.

Психологія (гр. psyche – душа і logos – слово, вчення) – наука про факти, закономірності та механізми психічного життя людей і тварин.

За допомогою спеціальних методів вона виявляє особливості та закономірності розвитку психіки, функціонування її механізмів. ЇЇ завданнями є розкриття закономірностей і законів виникнення, розвитку і перебігу психічної діяльності людини, становлення її психічних властивостей. Психологія з’ясовує життєве значення психіки і сприяє підвищенню психологічної культури індивідів та суспільства. Здобуті нею знання спрямовуються на підвищення якості життя, рівня навчальної та професійної підготовки, поліпшення психічного здоров’я людей та гармонізацію їх взаємовідносин.

ТЕМА: « Основні розділи психології»

На сучасному етапі психологія становить собою складне утворення з багатьох психологічних наук, що мають спорідненість у визначенні предмету й методу, але мають і певні розбіжності. Найдрібніші гілки дерева психологічного знання стосуються психологічної практики у певній сфері дійсності і засновані, виходячи з її потреб.

Всі психологічні науки поєднуються (прямо, чи опосередковано) із загальною психологією. Вона вивчає психіку людини, й загальні закономірності, встановлює логічний осередок (головний пояснювальний принцип) психології, визначає методологічні засади психологічних досліджень, формує категоріальний апарат, найбільш загальні психологічні поняття. Внутрішні підрозділи загальної психології традиційно визначають такі: вчення про розвиток психіки у філо- та онтогенезі людини, вчення про окремі психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення, увагу, процеси пам’яті, уяву, та ін.), стани і властивості людини. До загальної психології інколи відносять і психологію особистості – як вершину загальної психології, що вивчає найбільш інтегроване психічне утворення – особистість, її структурні й функціональні підрозділи та зв’язки між ними. Формування людини як суб’єкта життєтворчості, рушійні сили та умови самоактуалізації людини як носія потенцій дійсно людського буття – це сучасні пріоритети досліджень у галузі психології особистості. Методологічні засади загальної психології сьогодення невідривні від історичного процесу розвитку, становлення психологічних знань, уявлень та настанов, і в цьому поєднанні логічного й історичного аспектів розвитку психіки й знань про неї специфіка історії психології як галузі психологічної науки. Вікова психологія вивчає онтогенез людської психіки, специфічні психічні особливості індивіда в процесі зміни вікових стадій його розвитку; вона розгалужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, акмеологію (психологію зрілої людини) та геронтопсихологію (психологію старості). Диференціацію, психічні відмінності між окремими індивідами й групами, а також причини й наслідки цих відмінностей вивчає диференціальна психологія. Медична психологія вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого на різних етапах перебігу патологічного процесу. Психотерапія вивчає проблему впливів із лікувальною метою на психіку хворого. Комплекс знань, що містить систематичний опис процесу надання психологічної допомоги окремим людям, групам, чи організаціям, установам, становить собою консультативну психологію. Галуззю психологічної науки, що розробляє методи виявлення і виміру індивідуально-психологічних особливостей людини (тобто психологічні тести), є психодіагностика.

Відносно відокремленою від загальної психології є соціальна психологія, яка вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, обумовлені включенням у соціальні групи. Соціальних психологів цікавлять процеси спілкування та психічні феномени, пов’язані з функціонуванням малих та великих груп. До соціальної психології тяжіє цілий ряд психологічних наук, пов’язаних із загальною психологією саме через неї (політична психологія тощо). Психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів вивчає психологія управління. Психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення і розвиток індивідуальності в умовах педагогічного впливу вивчає педагогічна психологія. Психологічні особливості трудової діяльності людини вивчає психологія праці. Психологічні закономірності функціонування систем «людина-машина» досліджує інженерна психологія. Найкращою метафорою, що пояснює структурну побудову психологічної науки, буде дерево. Можна вважати, що «корінням» психології є історія психології, «стовбур» дерева психологічної науки утворює загальна психологія, а інші галузі психології нагадують розгалужені гілки, деякі з яких відходять прямо від стовбура. «Листям» на цих «гілках» можна позначити конкретні шляхи практичного застосування психологічних знань у реальному житті. Щоб дерево зеленіло, йому потрібен міцний стовбур та надійне коріння. Умови для найшвидшого розвитку цього дерева створюють також інші науки.

Тема: «Методи дослідження в психології»

Специфіка психічної реальності потребує розроблення і застосування спеціальних методів її пізнання, що втілювали б вимоги об’єктивності, системності й генетичного підходу.

На основі аналізу особливостей усіх методів дослідження, які використовуються в психології, Б. Ананьєв розподілив їх на чотири групи.

Організаційні методи. До цієї групи належать порівняльний, лонгітюдний і комплексний.

Порівняльний метод, який іноді називають методом поперечних зрізів, реалізується шляхом зіставлення результатів дослідження окремих індивідів або груп.

1. Лонгітюдний метод застосовують при вивченні результатів багаторазових обстежень тих самих осіб впродовж тривалого часу. Комплексний метод доречний тоді, коли те саме психічне явище вивчають різними засобами або навіть у різних науках.

Емпіричні методи. Сюди зараховують спостереження і самоспостереження, експеримент, тест, бесіду, анкету, інтерв’ю, аналіз продуктів діяльності, соціометрію та ін.

Кількісний і якісний методи оброблення даних. Кількісні методи – це визначення середніх величин якостей, що досліджуються, і мір їх розсіювання; визначення коефіцієнтів кореляції; факторний аналіз; побудова графіків, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез зібраних даних, їх порівняння і узагальнення.

Інтерпретаційні методи. Цю групу утворюють генетичний і структурний методи. Генетичний метод дає змогу інтерпретувати весь оброблений матеріал дослідження в характеристиках розвитку з виділенням етапів, стадій, критичних моментів тощо. Структурний метод є засобом встановлення структурних зв’язків між якостями особистості, що є предметом аналізу.

Одним із основних методів психологічних досліджень, який, у свою чергу, має кілька модифікацій, є спостереження – цілеспрямоване збирання психологічних фактів поведінки і діяльності особистості з метою їх подальшого аналізу і тлумачення.

Спостереження є методом психологічного дослідження тільки тоді, коли, послуговуючись ним, не обмежуються описом явищ, а переходять до пояснення їх психологічної природи.

Включене спостереження передбачає, що дослідник сам на певний час приєднується до групи, яка є об’єктом дослідження. Причому для групи він є не спостерігачем, а рівноправним членом, який бере участь у всіх видах трудової і громадської діяльності.

За невключеного спостереження дослідник не входить до складу групи, а веде спостереження ніби ззовні. Ніхто в групі не знає, що за ним спостерігають.

Провідну роль у психологічних дослідженнях відіграє експеримент – метод збирання фактів у спеціально створених умовах, які забезпечують активний прояв необхідних психічних явищ.

Експериментатор сам моделює ситуацію дослідження, може змінювати її у процесі експерименту, а за необхідності провести його повторно.

Експеримент буває констатувальним, коли вивчають наявні психічні факти без зовнішнього втручання, і формувальним, коли психічні якості особистості досліджують у процесі навчання і виховання.

Лабораторний експеримент проводять в спеціально обладнаному приміщенні за допомогою психологічної апаратури відповідно до інструкції, яка визначає дії того, кого досліджують.

З початку ХХ ст. в психологічних дослідженнях почали широко використовувати тести.

Тест (англ. test – випробування) – короткочасне стандартизоване випробування, спрямоване на визначення у того, кого досліджують, показників розвитку певних психічних властивостей.

За допомогою тестів визначають наявність певних знань, навичок і вмінь, характеризують деякі властивості особистості, встановлюють професійну придатність людини тощо.

Діагностична цінність тесту значною мірою залежить від рівня наукового експерименту, достовірності покладеного в його основу психологічного факту та фахової підготовки дослідника. Нині розроблено й апробовано тестові методики, що використовуються при дослідженні різних психічних процесів і якостей людини.

Як допоміжне джерело фактів при проведенні психологічних досліджень використовують групу методів опитування, до якої належать бесіда, анкета, інтерв’ю та ін. Усі вони мають один спільний недолік – значну суб’єктивність одержаних результатів.

Бесіда – метод збирання фактів про психічні явища в процесі безпосереднього спілкування за спеціально розробленою програмою. Метод бесіди доцільно застосовувати для отримання відомостей про минуле людини, пояснення її теперішніх дій і вчинків.

Інтерв’ю (англ. іnterview – зустріч, побачення) – метод отримання соціально-психологічної інформації шляхом усного опитування.

На відміну від бесіди, інтерв’юер не повинен переривати респондента, коментувати його відповідь чи підштовхувати до певних висновків.

Зібрати матеріал, що стосується характеру, змісту, спрямованості думок, оцінок, настроїв людини дає змогу анкета.

Анкетування (лат. іnquerere – розслідувати, шукати) – метод збирання фактів на основі письмового самозвіту досліджуваних за спеціально розробленою програмою. Анкети поділяють на закриті та відкриті. У відкритій анкеті досліджуваний сам формулює відповідь на поставлене запитання, у закритій –вибирає одну із запропонованих.

Соціометрія є методом вивчення міжособистісних стосунків у малих групах. Обґрунтував його американський вчений Джекоб-Леві Морено (1892-1974).

Соціометрія (лат. societas – cуспільство; гр. metron – міра) – метод кількісного визначення взаємозв’язків, які утворюються між членами групи в процесі міжособистісного спілкування і взаємодії. На основі простої процедури взаємного вибору між членами групи за ознакою «симпатія – антипатія» розкривають структуру міжособистісних стосунків, визначають соціометричних зірок та аутсайдерів (ізольованих).

Аналіз продуктів діяльності – метод збирання фактів під час вивчення матеріалізованих результатів психічної діяльності людини – архівних матеріалів, щоденників, креслень, малюнків, виготовлених предметів тощо. Застосовуючи цей метод, дослідник має справу не з конкретною людиною, а з матеріальними продуктами її попередньої діяльності. Аналіз продуктів діяльності використовують у психології як допоміжний метод, бо не завжди на його основі можна визначити всі види психічної діяльності, що спричинили певний результат.

Реалізація будь-якого психологічного методу відбувається в умовах конкретного дослідження, яке складається з чотирьох етапів: підготовчого, експериментального, кількісного оброблення даних дослідження та інтерпретації одержаних результатів.

На підготовчому етапі ознайомлюються з проблемою дослідження, збирають необхідний матеріал, вивчають стан її розроблення в літературних джерелах тощо.

Експериментальний етап передбачає реалізацію обраної методики дослідження.

Кількісне оброблення зібраних під час експерименту матеріалів здійснюється за допомогою математично-статистичних методів: ранжування даних, визначення середніх значень, застосування кореляційного, дисперсного чи факторного аналізу. Вони дають змогу встановити достовірність зроблених висновків.

Інтерпретують одержані результати на основі конкретних психологічних теорій.

Вибір методу дослідження залежить від поставлених цілей, особливостей досліджуваних об’єктів, уподобань і досвіду дослідника.

ТЕМА: «Завдання психології»

Найбільш загальними завданнями психології у третьому тисячолітті є:

вивчення впливу суспільної дійсності на психіку людини та психологію різних людських спільнот. У цьому аспекті здійснюється психологічний аналіз діяльності, поведінки і вчинків людини, визначаються вимоги суспільної дійсності до її психіки тощо;

розкриття психологічних закономірностей формування в людини готовності до діяльності та розроблення психологічних шляхів підвищення її ефективності;

виявлення психологічних умов підвищення ефективності виховання громадян, механізмів розвитку та вияву мотивів їхньої поведінки;

здійснення психологічного аналізу системи «людина – техніка», виявлення можливості людей щодо їхнього використання, проведення психологічного аналізу аварій, катастроф тощо;

забезпечення саморегулювання людиною психічних станів, які виникають у небезпечних та інших (стресових) ситуаціях, а також визначення умов і засобів боротьби зі страхом та панікою, запобігання іншим психічним станам, які знижують ефективність діяльності, і їхнє подолання;

підвищення ефективності управління в різних сферах суспільства, розкриття впливу особистості керівника та його стилю керівництва на психологію колективу, на його суспільну й виховну функції тощо;

оптимізація всіх аспектів праці та життя людини в різних умовах;

виявлення умов і чинників ефективної професіоналізації кожної людини з урахуванням реальних потреб і можливостей суспільства;

психолого-педагогічне забезпечення розв’язання завдань освіти молодих;

боротьба з тероризмом і злочинністю, бездуховністю, наркоманією, алкоголізмом тощо;

підвищення ролі психології в підтриманні правопорядку, організованості й дисципліни, психічного здоров’я і добробуту громадян;

дослідження психолого-педагогічних проблем сучасного стилю практичної діяльності кадрів, вироблення і впровадження рекомендацій з оволодіння продуктивними технологіями ефективної праці та життя;

створення необхідних передумов і комфортних соціально-психологічних умов для продуктивної життєдіяльності, розкриття творчого потенціалу суб’єктів праці та життя;

розвиток психології як інтегративної сфери людинознавства в сучасному суспільстві.

Місце психології в системі наук

Сучасна психологія не лише посідає проміжне становище між різними науками, а часто з ними безпосередньо пов’язана, є для них засобом поєднання із життєдіяльністю людини. В центрі її уваги завжди залишається людина – головна дійова особа суспільного і світового прогресу. Тому психологія розвивається як людська теорія і практика.

Психологія має тісний генетичний зв’язок передусім із філософією. У нашій метафорі «дерева» філософія виступає тим «грантом», який тримає в собі «коріння» психології. Філософія (й передусім філософська антропологія – для загальної психології, та соціальна філософія – для соціальної психології) становить наукову методологію психологічної науки, тобто систему найбільш загальних засад, до якої психологи повинні звертатися, щоб їх дослідницькі дії не втрачали наукової вартості. Сучасна філософія багатоманітна, тож психолог може вирішувати, якої саме філософської методології він буде дотримуватись у конкретному дослідженні: екзистенціалізму, позитивізму, герменевтики, феноменології, чи, може, марксизму. Психологія пов’язана із природничими науками. На перетині з фізикою Г.Т. Фехнером утворена галузь психології психофізика, яка вивчає психічні явища в залежності від фізичних ситуацій, наприклад, залежність інтенсивності відчуття від сили чи тривалості фізичного подразника. На перетині з нейрофізіологією існує спеціальна галузь дослідження психофізіологія, головною проблемою якої є причинне пояснення психічних явищ через діяльність нейрофізіологічних механізмів. На перетині медичної психології, нейрофізіології та патопсихології склалася галузь психофармакологія, яка досліджує вплив на психіку людини фармакологічних засобів. На перетині з зоологією існує наука зоопсихологія, яка займається особливостями психіки тварин. Плідні зв’язки психології з гуманітарними науками. Синтетичною науковою дисципліною є психолінгвістика, яка вивчає обумовленість процесів мовлення та сприйняття мови структурою самої мови.

Педагогіка широко використовує психологічні закономірності навчання та виховання. Окремі галузі психології (педагогічна і вікова психологія, зокрема) пов’язані з розділами теорії та методики педагогіки, дидактикою, методиками викладання окремих навчальних предметів. Продуктивний характер взаємозв’язку психології та педагогіки виявляється в тому, що створюються умови для випередження реальної педагогічної практики, відкриваються нові шляхи для пошуку ефективних сучасних технологій навчання та виховання. Водночас психологія базується на даних педагогіки при вивченні психології формування особистості. Тісним є взаємозв’язок психології з літературою, мовознавством, історією, мистецтвом, кібернетикою та іншими науками. Психологія активно застосовує у власне-психологічних цілях методи математичного моделювання й статистики, при цьому математичний апарат, що його застосовують у психології, має певну специфіку.

Лекція 2. Особливості становлення предмета психології

Загальне уявлення про психологію як науку.

Завдання курсу.

Особливості психології як науки.

Наукова й життєва психологія.

Проблема предмета психології.

Психічні явища, психологічні факти.

У системі наук психології повинно бути відведене зовсім особливе місце, і от з яких причин.

По-перше, це наука про найскладніше, що поки що відоме людству. Адже психіка — це «властивість високоорганізованої матерії». Якщо ж мати на увазі психіку людини, то до слів «високоорганізована матерія» потрібно додати слово «найбільш»: адже мозок людини — це найбільш високоорганізована матерія, відома нам.

Цікаво, що з такої ж думки починає свій трактат «Про душу» видатний давньогрецький філософ Аристотель. Він уважає, що серед інших знань дослідженню про душу варто відвести одне з перших місць, тому що «воно — знання про найбільш піднесене й дивне».

По-друге, психологія перебуває в особливому становищі тому, що в ній як би зливаються об’єкт і суб’єкт пізнання.

Щоб пояснити це, скористаємося одним порівнянням. От народжується на світ людина. Спочатку, перебуваючи в дитячому віці, вона не усвідомлює й не пам’ятає себе. Однак розвиток її йде швидкими темпами. Формуються її фізичні й психічні здібності; вона вчиться ходити, бачити, розуміти, говорити. За допомогою цих здібностей вона пізнає світ; починає діяти в ньому; розширюється коло її спілкування. І от поступово із глибини дитинства, приходить до неї й наростає зовсім особливе відчуття — відчуття власного «Я». Десь у підлітковому віці вона починає набувати усвідомлених форм. З’являються питання: «Хто я? Який я?», а пізніше й «Навіщо я?». Ті психічні здібності й функції, які дотепер служили дитині засобом для освоєння зовнішнього світу — фізичного і соціального, обертаються на пізнання самого себе; вони самі стають предметом осмислення й усвідомлення.

Точно такий же процес можна простежити в масштабі всього людства. У первісному суспільстві основні сили людей ішли на боротьбу за існування, на освоєння зовнішнього світу. Люди добували вогонь, полювали на диких тварин, воювали із сусідніми племенами, одержували перші знання про природу.

Людство того періоду, подібне дитині, не пам’ятає себе. Поступово росли сили й можливості людства. Завдяки своїм психічним здібностям люди створили матеріальну й духовну культуру; з’явилися писемність, мистецтва, науки. І от наступив момент, коли людина поставила собі запитання: що це за сили, які дають їй можливість творити, досліджувати й підкоряти собі світ, яка природа його розуму, яким законам підкоряється її внутрішнє життя?

Цей момент і був народженням самосвідомості людства, тобто народженням психологічного знання.

Подію, що відбулася у той час, можна коротко виразити так: якщо раніше думка людини була спрямована на зовнішній світ, то тепер вона звернулася до самої себе. Людина наважилася на те, щоб за допомогою мислення почати досліджувати саме мислення.

Отже, завдання психології набагато складніше завдань будь-якої іншої науки, тому що тільки в ній думка робить поворот на себе. Тільки в ній наукова свідомість людини стає її науковою самосвідомістю.



Нарешті, по-третє, особливість психології полягає в її унікальних практичних наслідках.

Практичні результати від розвитку психології повинні стати не тільки набагато значнішими результатів будь-якої іншої науки, але і якісно іншими. Адже пізнати щось — значить опанувати цим «щось», навчитися їм керувати.

Навчитися керувати своїми психічними процесами, функціями, здібностями — завдання, звичайно, грандіозніше, ніж, наприклад, освоєння космосу. При цьому треба особливо підкреслити, що, пізнаючи себе, людина буде себе змінювати.

Психологія вже зараз нагромадила багато фактів, що показують, як нове знання людини про себе робить її іншою: міняє її ставлення, цілі, її стани й переживання. Якщо ж знову перейти до масштабу всього людства, то можна сказати, що психологія — це наука, що не тільки пізнає, але й конструює та творить людину.

І хоча ця думка не є зараз загальноприйнятою, останнім часом усе голосніше звучать голоси, які закликають осмислити цю особливість психології, котра робить її наукою особливого типу.

У підсумку треба сказати, що психологія — дуже молода наука. Це більш-менш зрозуміло: можна сказати, що, як і у вищезгаданого підлітка, повинен був пройти період становлення духовних сил людства, щоб вони стали предметом наукової рефлексії.

Офіційне оформлення наукова психологія одержала трохи більше 100 років тому, а саме в 1879 р.: цього року німецький психолог В. Вундт відкрив у м. Лейпцизі першу лабораторію експериментальної психології.

Появі психології передував розвиток двох більших областей знання: природничих наук і філософії. Психологія виникла на перетині цих галузей, тому дотепер не визначено, вважати психологію природничою наукою або гуманітарною. З вищесказаного слідує, що жодна із цих відповідей, очевидно, не є правильною. Ще раз підкреслю: це — наука особливого типу. Перейдемо до наступного пункту нашої лекції питанню про співвідношення наукової й життєвої психології.

Будь-яка наука має за свою основу деякий життєвий, емпіричний досвід людей. Наприклад, фізика спирається на здобуті нами в повсякденному житті знання про рух і падіння тіл, про тертя й інерцію, про світло, звук, теплоту й багато іншого.

Математика теж виходить із уявлень про числа, форми, кількісні співвідношення, які починають формуватися вже в дошкільному віці.

Але інакше виглядає справа із психологією. У кожного з нас є запас життєвих психологічних знань. Є навіть видатні життєві психологи. Це, звичайно, великі письменники, а також деякі (хоча й не всі) представники професій, що передбачають постійне спілкування з людьми: педагоги, лікарі, священнослужителі тощо. Але і звичайна людина має у своєму розпорядженні певні психологічні знання. Про це можна судити по тому, що кожна людина якоюсь мірою може зрозуміти іншу, вплинути на її поведінку, передбачити її вчинки, урахувати її індивідуальні особливості, допомогти їй тощо.

Давайте задумаємося над питанням: чим же відрізняються життєві психологічні знання від наукових?

Я назву вам п’ять таких відмінностей.

Перше: життєві психологічні знання, конкретні; вони присвячені конкретним ситуаціям, конкретним людям, конкретним завданням. Говорять, офіціанти й водії таксі — теж гарні психологи. Але в якому смислі, для вирішення яких завдань? Як ми знаємо, часто досить прагматичних. Також конкретні прагматичні завдання вирішує дитина, поводячись у певний спосіб з матір’ю, в інший — з батьком, і знову зовсім інакше з бабусею. У кожному конкретному випадку вона точно знає, як треба поводитися, щоб домогтися бажаної мети. Але навряд чи ми можемо очікувати від неї такої ж проникливості стосовно чужої бабусі або мами. Отже, життєві психологічні знання характеризуються конкретністю, обмеженістю завдань, ситуацій і осіб, на які вони поширюються.

Наукова ж психологія, як і всяка наука, прагне до узагальнень. Для цього вона використовує наукові поняття. Відпрацьовування понять — одна з найважливіших функцій науки. У наукових поняттях відбиваються найбільш істотні властивості предметів і явищ, загальні зв’язки й співвідношення. Наукові поняття чітко визначаються, співвідносяться один з одним, пов’язуються в закони.

Наприклад, у фізиці завдяки введенню поняття сили І. Ньютонові вдалося описати за допомогою трьох законів механіки тисячі різних конкретних випадків руху й механічної взаємодії тіл.

Те ж саме відбувається й у психології. Можна дуже довго описувати людину, перераховуючи в життєвих термінах її якості, риси характеру, учинки, стосунки з іншими людьми. Наукова ж психологія шукає й знаходить такі узагальнюючі поняття, які не тільки економізують описи, але й за конгломератом приватностей дозволяють побачити загальні тенденції й закономірності розвитку особистості та її індивідуальних особливостей. Потрібно відзначити одну особливість наукових психологічних понять: вони часто збігаються з життєвими за своєю зовнішньою формою, тобто попросту говорячи, виражаються тими ж словами. Однак внутрішній зміст, значення цих слів, як правило, різні. Життєві терміни звичайно більше розпливчасті й багатозначні.

Один раз старшокласників попросили письмово відповістити на запитання: що таке особистість? Відповіді виявилися дуже різними, а один учень відповів так: «Це те, що варто перевірити по документах». Я не буду зараз говорити про те, як поняття «особистість» визначається в науковій психології, — це складне питання, проте визначення це сильно розходиться з тим, яке було запропоновано згаданим школярем.

Друга відмінність життєвих психологічних знань полягає в тому, що вони носять інтуїтивний характер. Це пов’язане з особливим способом їхнього одержання: вони здобуваються шляхом практичних проб і налаштувань.

Подібний спосіб особливо чітко помітний у дітей. Я вже згадувала про їх гарну психологічну інтуїцію. А як вона досягається? Шляхом щоденних і навіть щогодинних випробувань, яким вони піддають дорослих, і про які останні не завжди здогадуються. І от у ході цих випробувань діти виявляють, з кого можна «сукати мотузки», а з кого не можна.

Часто педагоги й тренери знаходять ефективні способи виховання, навчання, тренування, ідучи тим же шляхом: експериментуючи й зірко помічаючи найменші позитивні результати, тобто в певному смислі «ідучи на дотик». Нерідко вони звертаються до психологів із проханням пояснити психологічний зміст знайдених ними прийомів.

На відміну від цього наукові психологічні знання раціональні й цілком усвідомлені. Звичайний шлях полягає у висуванні словесно сформульованих гіпотез і перевірці наслідків, які логічно з них випливають.

Третя відмінність полягає в способах передачі знань і навіть у самій можливості їхньої передачі. У сфері практичної психології така можливість досить обмежена. Це безпосередньо випливає із двох попередніх особливостей життєвого психологічного досвіду — його конкретного й інтуїтивного характеру. Глибокий психолог Ф. М. Достоєвський виразив свою інтуїцію в написаних їм творах, ми їх усі прочитали — сталі ми після цього настільки ж проникливими психологами? Чи передається життєвий досвід від старшого покоління до молодшого? Як правило, у дуже незначному ступені. Вічна проблема «батьків і дітей» полягає саме в тому, що діти не можуть і навіть не хочуть переймати досвід батьків. Кожному новому поколінню, кожній молодій людини доводиться самій «набивати шишки» для отримання цього досвіду.

У той же час у науці знання акумулюються й передаються з більшим, якщо можна так виразитися, ККД. Хтось давно зрівняв представників науки з пігмеями, які стоять на плечах у велетнів — видатних учених минулого. Вони, можливо, набагато менші на зріст, але бачать далі, ніж велетні, тому що стоять на їхніх плечах. Нагромадження й передача наукових знань можлива завдяки тому, що ці знання кристалізуються в поняттях і законах. Вони фіксуються в науковій літературі й передаються за допомогою вербальних засобів, тобто мови.

Четверта відмінність полягає в методах одержання знань у сферах життєвої й наукової психології. У життєвій психології ми змушені обмежуватися спостереженнями й міркуваннями. У науковій психології до цих методів додається експеримент.

Суть експериментального методу полягає в тому, що дослідник не чекає на збіг обставин, у результаті якого виникає явище, яке його цікавить, а викликає це явище сам, створюючи відповідні умови. Потім він цілеспрямовано варіює ці умови, щоб виявити закономірності, яким дане явище підкоряється. Із введенням у психологію експериментального методу (відкриття наприкінці минулого століття першої експериментальної лабораторії) психологія оформилася в самостійну науку.

Нарешті, п’ята відмінність, і разом з тим перевага, наукової психології полягає в тому, що вона має у своєму розпорядженні великий, різноманітний і часом унікальний фактичний матеріал, недоступний у всьому своєму обсязі жодному носію життєвої психології. Матеріал цей накопичується й осмислюється, у тому числі в спеціальних галузях психологічної науки, таких, як вікова психологія, педагогічна психологія, пато- й нейропсихологія, психологія праці й інженерна психологія, соціальна психологія, зоопсихологія тощо. У цих галузях, маючи справу з різними стадіями й рівнями психічного розвитку тварин і людини, з дефектами й хворобами психіки, з незвичайними умовами праці — умовами стресу, інформаційних перевантажень або, навпаки, монотонії й інформаційного голоду тощо,- психолог не тільки розширює коло своїх дослідницьких завдань, але й зустрічається з новими несподіваними явищами. Адже розгляд роботи якого-небудь механізму в умовах розвитку, поломки або функціонального перевантаження з різних сторін висвітлює його структуру й організацію.

Для ілюстрації вищесказаного існує гарний приклад. У кожній країні існують спеціальні інтернати для сліпоглухонімих дітей. Це діти, у яких немає слуху, немає зору й, звичайно, спочатку немає мови. Головний «канал», через який вони можуть вступати в контакт із зовнішнім світом,- це дотик.

І от через цей надзвичайно вузький канал в умовах спеціального навчання вони починають пізнавати світ, людей і себе! Процес цей, особливо спочатку, іде дуже повільно, він розгорнутий у часі й у багатьох деталях може бути побачений як би через «тимчасову лупу» (термін, що використали для опису цього феномена відомі вчені А. И. Мещеряков і Є. В. Іл’єнков). Очевидно, що у випадку розвитку нормальної здорової дитини багато чого проходить занадто швидко, стихійно й непомітно. Отже, допомога дітям в умовах жорстокого експерименту, що поставила над ними природа, допомога, яка організовується психологами разом з педагогами-дефектологами, перетворюється одночасно в найважливіший засіб пізнання загальних психологічних закономірностей — розвитку сприйняття, мислення, особистості.

Отже, узагальнюючи, можна сказати, що розробка спеціальних галузей психології є методом загальної психології. Такого методу позбавлена, звичайно, життєва психологія.

Отже, наукова психологія, по-перше, спирається на життєвий психологічний досвід; по-друге, витягає з нього свої завдання; нарешті, по-третє, на останньому етапі їм перевіряється.

Знайомство з будь-якою наукою починається з визначення її предмета й опису кола явищ, які вона вивчає. Що ж є предметом психології? На це питання можна відповісти двома способами. Перший спосіб більш правильний, але й складніший. Другий — відносно формальний, але проте короткий.

Перший спосіб припускає розгляд різних точок зору на предмет психології — так, як вони з’являлися в історії науки; аналіз підстав, чому ці точки зору поміняли одна одну; знайомство з тим, що в остаточному підсумку від них залишилося і яке розуміння склалося на сьогоднішній день.

Слово «психологія» у перекладі українською мовою буквально означає «наука про душу» (гр. psyche — «душу» + logos — «поняття», «навчання»).

У наш час замість поняття «душа» використовується поняття «психіка», хоча в мові дотепер збереглося багато слів і виразів, похідних від первісного кореня: бездушний, споріднення душ, душевна хвороба, задушевна розмова тощо.

З лінгвістичної точки зору «душа» і «психіка» — те саме. Однак з розвитком культури й особливо науки значення цих понять розійшлися. Про це ми будемо говорити пізніше.

Щоб скласти попереднє уявлення про те, що таке «психіка», розглянемо психічні явища. Під психічними явищами звичайно розуміють факти внутрішнього, суб’єктивного досвіду.

Що таке внутрішній, або суб’єктивний, досвід? Ви відразу зрозумієте, про що мова йде, якщо звернете погляд «усередину себе». Вам добре знайомі ваші відчуття, думки, бажання, почуття.

Ви бачите приміщення, у якому перебуваєте, й усе, що в ньому знаходиться; чуєте, що говориться, і намагаєтеся це зрозуміти; вам може бути зараз радісно або нудно, ви щось згадуєте, переживаєте якісь прагнення або бажання. Усе перераховане — елементи вашого внутрішнього досвіду, суб’єктивні або психічні явища.

Фундаментальна властивість суб’єктивних явищ — їх безпосередня представленістъ суб’єктові. Що це означає?

Це означає, що ми не тільки бачимо, відчуваємо, мислимо, згадуємо, бажаємо, але й знаємо, що бачимо, відчуваємо, мислимо тощо; не тільки прагнемо, коливаємося або приймаємо рішення, але й знаємо про ці прагнення, коливання, рішення. Іншими словами, психічні процеси не тільки відбуваються в нас, але також безпосередньо нам відкриваються. Наш внутрішній світ — це як би більша сцена, на якій відбуваються різні події, а ми є одночасно й діючими особами, і глядачами.

Ця унікальна особливість суб’єктивних явищ відкриватися нашій свідомості вражала уяву всіх, хто замислювався над психічним життям людини. А на деяких вчених вона зробила таке враження, що вони пов’язали з нею вирішення двох фундаментальних питань: про предмет і про метод психології.

Психологія, вважали вони, повинна займатися тільки тим, що переживається суб’єктом і безпосередньо відкривається його свідомості, а єдиний метод (тобто спосіб) вивчення цих явищ — самоспостереження. Однак цей висновок був подоланий подальшим розвитком психології.

Справа в тому, що існує цілий ряд інших форм прояву психіки, які психологія виділила й включила в коло свого розгляду. Серед них — факти поведінки, неусвідомлювані психічні процеси, психосоматичні явища, нарешті, твори людських рук і розуму, тобто продукти матеріальної й духовної культури. У всіх цих фактах, явищах, продуктах психіка проявляється, виявляє свої властивості й тому через них може вивчатися. Однак до цих висновків психологія прийшла не відразу, а в ході гострих дискусій і драматичних трансформацій уявлень про її предмет.

Важливо зрозуміти відмінності між психічними явищами й психологічними фактами. Під психічними явищами розуміються суб’єктивні переживання або елементи внутрішнього досвіду суб’єкта. Під психологічними фактами мається на увазі набагато ширше коло проявів психіки, у тому числі їхні об’єктивні форми (у вигляді актів поведінки, тілесних процесів, продуктів діяльності людей, соціально-культурних явищ), які використовуються психологією для вивчення психіки — її властивостей, функцій, закономірностей.

У різні епохи й періоди розвитку психології змінювались погляди на її предмет. Психологія зародилася в надрах філософії, і перші уявлення про її предмет пов’язувалися з поняттям «душа». Практично всі древні філософи намагалися виразити за допомогою цього поняття самий головний, сутнісний початок будь-якого предмета живої (а іноді й неживої) природи, розглядаючи її як причину життя, дихання, пізнання тощо.

Питання про природу душі вирішувалося філософами залежно від приналежності їх до матеріалістичного або ідеалістичного табору.

Так, Демокрит (460 — 370 р. до н.е.) уважав, що душа — це матеріальна речовина, що складається з атомів вогню, кулястих, легких і дуже рухливих. Усі явища душевного життя Демокрит намагався пояснити фізичними й навіть механічними причинами. Так, на його думку, душа одержує відчуття від зовнішнього світу завдяки тому, що її атоми приводяться в рух атомами повітря або атомами, безпосередньо «стікаючими» від предметів. Матеріалізм Демокрита носив наївний механістичний характер.

Набагато більш складне уявлення про душу розвив Аристотель (384 — 322 р. до н.е.). Його трактат «Про душу» — і перший спеціальний психологічний твір, що протягом багатьох століть залишався головним посібником із психології. Сам Аристотель по праву вважається засновником психології, як, втім, і цілого ряду інших наук.

Аристотель заперечував погляд на душу як на речовину. У той же час він не вважав за можливе розглядати душу у відриві від матерії (живих тіл), як це робили філософи-ідеалісти. Для визначення природи душі він використав складну філософську категорію «ентелехія», що означає існування чогось.

«…Душа,- писав він,- необхідно є сутність у смислі форми природного тіла, що володіє в можливості життям. Сутність же (як форма) є ентелехія; отже, душа є ентелехія такого тіла». Один улюблений Аристотелем образ добре допомагає зрозуміти зміст цього визначення. «Якби око було живою істотою, — пише Аристотель, — то душею його був би зір». Отже, душа є сутність живого тіла, «здійснення» його буття, так само як зір — сутність і «здійснення» ока як органа зору.

Аристотель заклав глибокі основи природничо-наукового підходу до вивчення психіки. Радянський філософ В. Ф. Асмус характеризує його як «справжнього батька майбутньої матеріалістичної психології». Головна функція душі, по Аристотелю, — реалізація біологічного існування організму. Потрібно сказати, що таке уявлення закріпилося згодом за поняттям «психіка»: з погляду матеріалістичного природознавства психіка стала одним з факторів еволюції тваринного світу. Що ж стосується поняття «душа», то воно усе більше звужувалося до відбиття переважно ідеальних, «метафізичних» і етичних проблем існування людини. Основи такого розуміння душі були закладені філософами-ідеалістами, і насамперед Платоном (427 — 347 р. до н.е.). Познайомимося з його поглядами трохи більш докладно.

Коли говорять про Платона, то відразу ж з’являється на сцені ім’я іншого знаменитого античного філософа — Сократа (470 — 399 р. до н.е.). Чому ці два імені з’являються разом?

Справа в тому, що Платон був учнем Сократа, а Сократ не написав жодного рядка. Він був філософом, що проповідував власні погляди усно, у формі бесід. Свої дні він проводив у тому, що ходив по вулицях Афін, сидів на ринковій площі й розмовляв з людьми, людьми дуже різними. Це були й прості городяни, і приїжджі філософи, і його власні учні.

У двадцятилітньому віці Платон зустрів Сократа, і ця зустріч перевернула його життя. Він залишався із Сократом до самої його смерті, тобто приблизно 7 — 8 років. Згодом усі твори Платона були написані у формі діалогів, де головна діюча особа — Сократ. Так і залишилося невідомим, яка частина ідей, які ми знаходимо в Платона, належить йому, а яка — Сократові. Швидше за все, у текстах Платона органічно з’єдналися погляди обох цих великих філософів.

У текстах Платона ми виявляємо погляд на душу як на самостійну субстанцію: вона існує поряд з тілом і незалежно від нього. Душа — початок незримий, піднесений, божественний, вічний. Тіло — початок зримий, низинний, минущий, тлінний.

Душа й тіло перебувають у складних взаєминах один з одним. За своїм божественним походженням душа покликана управляти тілом, направляти життя людини. Однак іноді тіло бере душу у свої окови. Тіло роздирається різними бажаннями й страстями. Воно піклується про їжу, піддано недугам, страхам, спокусам. Війни й сварки відбуваються через потреби тіла. Воно заважає також чистому пізнанню.

У поглядах на те, як душа й тіло пов’язані з пізнанням, яскраво проявляється ідеалізм Платона (він родоначальник об’єктивного ідеалізму).

Платон постулює споконвічне існування світу ідей. Цей світ ідей існує поза матерією й поза індивідуальною свідомістю. Він являє собою сукупність абстрактних ідей — ідей про сутності предметів зовнішнього світу. Існують ідеї чесноти взагалі, краси взагалі, справедливості взагалі. Те, що відбувається на землі в повсякденному житті людей, є лише відбиття, тінь цих загальних ідей, істинне пізнання є поступове проникнення в світ ідей. Але для того щоб залучитися до нього, душа повинна звільнитися від впливу тіла. У всякому разі вона не повинна сліпо довіряти показанням органів почуттів. Істинне знання досягається тільки шляхом безпосереднього проникнення душі в світ ідей.

Зі свого уявлення про душу Платон і Сократ роблять етичні висновки. Оскільки душа — найвище що є в людині, вона повинна піклуватися про її здоров’я набагато більше, ніж про здоров’я тіла. При смерті душа відділяється від тіла, і залежно від того, який спосіб життя вела людина, її душу чекає різна доля: вона або буде блукати поблизу землі, обтяжена тілесними елементами, або відлетить від землі в ідеальний світ.

Основні думки про природу душі і її стосунки з тілом ми знаходимо в діалозі Платона «Федон», що у стародавності називався «Про душу». Кілька слів про події, які в ньому описуються.

Це останній день життя Сократа. Він сидить в афінській в’язниці, і після заходу сонця повинен випити отруту. Із Сократом відбулася дивна історія: він був присуджений до смерті афінським судом за свою філософську діяльність, за ті бесіди, які він цілими днями вів на вулицях. За час цих бесід він нажив багато ворогів. Справа в тому, що його цікавили не тільки абстрактні філософські проблеми, але й істини, що стосуються життя. А співрозмовниками його були іноді й імениті громадяни, і політичні діячі. Сократ дошкуляв їм всім питаннями, показував їхні недоліки, викривав образ їхнього життя.

До Сократа у в’язницю приходять учні. Вони в страшному горі й час від часу видають свій стан пригніченим виглядом або яким-небудь вигуком. Сократ знову й знову переконує їх у тому, що для нього це день не нещасний, а, навпаки, самий щасливий. Він не відчуває, що з ним сьогодні відбудеться лихо. Адже він уважав філософію справою свого життя й протягом всього життя правдивий філософ прагнув до відділення душі від тіла. Невже тепер, коли ця подія, нарешті, повинна наступити, він здригнеться й сприйме її як покарання? Навпаки, це буде самий радісний момент у його житті.

З іншого твору Платона — «Апологія Сократа» — ми довідуємося про поведінку Сократа в дні суду.

Сократ відмовляється від захисту. Він розглядає суд як ще одну прекрасну можливість поговорити з афінянами. Замість того щоб захистити себе, він пояснює їм знову й знову на прикладі їх і свого життя, як треба поводитися.

«Навіть якби ви сказали мені,- звертається він до афінян,- цього разу, Сократ, ми <...> відпустимо тебе з тим, однак, щоб ти більше вже не займався цими дослідженнями й залишив філософію <...> то я б вам сказав: «Я вам відданий, афіняне, і люблю вас, але слухатися буду скоріше бога, ніж вас, і поки я дихаю <...> не перестану філософствувати, умовляти й переконувати всякого з вас, кого тільки зустріну, говорячи те саме, що звичайно говорю: «Ти кращий з людей, раз ти афінянин, громадянин найбільшого міста <...> чи Не соромно тобі піклуватися про гроші, щоб їх у тебе було якнайбільше, про славу й про почесті, а про розум, про істину й про душу свою не піклуватися й не помишляти, щоб вона була якнайкращою?» І якщо хто з вас стане сперечатися й стверджувати, що він піклується, то я не відстану <...>, а буду його розпитувати, випробовувати, викривати, і якщо мені здасться, що в ньому немає чесноти, а він тільки говорить, що вона є, я буду докоряти йому за те, що він найдорожче ні в що не цінує, а погане цінує дорожче за все».

Після оголошення смертного вироку Сократ звертається до афінян з останнім проханням: коли підростуть його сини, постежити за ними, і якщо вони побачать, що сини ведуть негідний спосіб життя, робити з ними так, як робив він з жителями Афін,- указувати їм на їхні недоліки, соромити за негідний спосіб життя й закликати до життя доброчесного.

От так своєю поведінкою, життям і навіть смертю Сократ доводить свої погляди на природу душі й на її призначення. І може бути саме через це вони зробили величезне враження на світову культуру. Вони ввійшли в християнську релігію, довго живили світову літературу, філософію.

До речі, плащі, які незабаром почали носити філософи, відтворювали плащ Сократа, у якому він ходив, не знімаючи його взимку й улітку, а згодом цей одяг повторився в чернечих рясах.

Якщо подивитися на вчення Сократа й Платона в цілому з наших позицій, то можна виявити ряд піднятих ними проблем, цілком актуальних і для сучасної психології. Потрібно тільки підійти до них особливим чином — поставитись як до яскравих і точних художніх метафор.

Давайте запитаємо себе: «А чи не існує, дійсно, у деякому смислі той світ ідей, про який говорив Платон? Чи не існує такий «світ ідей», що протистоїть індивідуальній свідомості кожної конкретної людини, існує до нього й незалежно від нього й до якого кожна людина, що з’являється на світ, долучається, здобуваючи знання й осягаючи істини?» І ми можемо відповісти: так, у якомусь смислі існує. Що ж це за світ? Це світ духовної людської культури, зафіксований у її матеріальних носіях, насамперед у мові, у наукових і літературних текстах. Це світ абстрактних понять, у яких відбиті загальні властивості й сутності речей. Це світ людських цінностей і людських ідеалів.

Дитина, яка розвивається поза цим світом (а такі історії відомі — це діти, вигодувані тваринами), якими б природними задатками вона не володіла, не стає людиною, її психіка не стає людською. І от, коли читаєш Платона й сприймаєш його навчання як художню метафору, дивуєшся, наскільки проникливо і яскраво він показав процес прилучення індивідуальної свідомості до загальнолюдської свідомості, процес вростання кожного індивіда в світ духовної людської культури.

Візьмемо іншу проблему: уявлення про душу як про початок, що покликаний спрямовувати життя людини, але яка має потребу в турботі з метою збереження її чистоти, «звільнення від оков тіла». Довгий час ці ідеї залишалися, мабуть, найбільшою проблемою для психології й довгий час психологією не приймалися. Та «нова експериментальна психологія» оголосила поняття душі метафізичним і відмовилася від розгляду як самого цього поняття, так і пов’язаних з ним морально-етичних висновків. І тільки в останні десятиліття Духовні аспекти життя людини стали інтенсивно обговорюватися в психології у зв’язку з такими поняттями, як зрілість особистості, ріст особистості, здоров’я особистості тощо. І багато чого з того, що зараз виявляється, цілком перегукується з етичними наслідками вчення про душу видатних античних філософів.

Початок нового великого етапу розвитку психології відноситься до останньої чверті XIX ст., коли оформилася наукова психологія. У витоків цієї нової психології стоїть французький філософ Рене Декарт (1596-1650). Латинський варіант його імені -Ренатус Картезиус, звідси — терміни: «картезіанська філософія», «картезіанська інтуїція» тощо.

Декарт закінчив єзуїтську школу, де виявив блискучі здібності. Особливо він захоплювався математикою. Вона приваблювала його тим, що стоїть на ясних підґрунтях і тверда у своїх висновках. Він вирішив, що математичний спосіб мислення повинен бути покладений в основу будь-якої науки. До речі, Декарт зробив видатний внесок у математику. Він увів алгебраїчні позначення, негативні числа, винайшов аналітичну геометрію.

Декарт уважається родоначальником раціоналістичної філософії. Відповідно до його думки, знання повинне будуватися на безпосередньо очевидних даних, на безпосередній інтуїції. З неї воно повинне виводитися методом логічного міркування.

В одному зі своїх творів Р. Декарт міркує про те, як найкраще дістатися істини. Він уважає, що людина з дитинства усмоктує в себе дуже багато оман, приймаючи на віру різні твердження й ідеї. Тому якщо хотіти знайти істину, то для початку треба все взяти під сумнів. Тоді людина легко може засумніватися в показаннях своїх органів почуттів, у правильності логічних міркувань і навіть математичних доказів, тому що якщо бог зробив людину недосконалою, то й її міркування можуть містити помилки.

Так, піддавши все сумніву, ми можемо дійти висновку, що немає ні землі, ні неба, ні бога, ні нашого власного тіла. Але при цьому обов’язково щось залишиться. Що ж залишиться? Залишиться наш сумнів — вірна ознака того, що ми мислимо. І тоді ми можемо стверджувати, що існуємо, тому що «…мислячи, безглуздо припускати неіснуючим те, що мислить». І далі слідує знаменита декартівська фраза: «Мислю, отже, існую» («cogito ergo sum»).

«Що ж таке думка?» — ставить собі далі питання Декарт. І відповідає, що під мисленням він має на увазі «все те, що відбувається в нас», усе, що ми «сприймаємо безпосередньо саме по собі». І тому мислити — значить не тільки розуміти, але й «бажати», «уявляти», «відчувати».

У цих твердженнях Декарта й міститься той основний постулат, з якого стала виходити психологія кінця XIX ст.,- постулат, який стверджує, що перше, що людина виявляє в собі, — це її власна свідомість. Існування свідомості — головний і безумовний факт, і основне завдання психології полягає в тому, щоб піддати аналізу стани й змісти свідомості. Так, «нова психологія», сприйнявши дух ідей Декарта, зробила своїм предметом свідомість.

Що ж мають на увазі, коли говорять про стани й змісти свідомості? Хоча передбачається, що вони безпосередньо відомі кожному з нас, візьмемо для прикладу кілька конкретних описів, узятих із психологічних і художніх текстів.

От один уривок із книги відомого німецького психолога В. Келера «Гештальтпсихологія», у якому він намагається проілюструвати ті змісти свідомості, якими, на його думку, повинна займатися психологія. У цілому вони становлять деяку «картину світу».

«У моєму випадку <...> ця картина — блакитне озеро, оточене темним лісом, сіра холодна скеля, до якої я притулився, папір, на якому я пишу, приглушений шум листя, і цей сильний запах, що йде від човнів і улову. Але світ містить значно більше, ніж ця картина.

Не знаю чому, але переді мною раптом виникло зовсім інше блакитне озеро, яким я любувався кілька років тому назад в Іллінойсі. Віддавна для мене стала звичним поява подібних спогадів, коли я перебуваю на самоті.

І цей світ містить ще безліч інших речей, наприклад, мою руку й мої пальці, які поміщаються на папері.

Зараз, коли я перестав писати й знову оглядаюся навколо себе, я зазнаю відчуття сили й благополуччя. Але миттю пізніше я відчуваю в собі дивну напругу, що переходить майже в почуття загнаності: я обіцяв здати цей рукопис завершеним через кілька місяців».

У цьому уривку ми знайомимось із вмістом свідомості, що один раз знайшов у собі й описав В. Келер. Ми бачимо, що в цей опис входять і образи безпосереднього навколишнього світу, і образи-спогади, і скороминущі відчуття себе, своєї сили й благополуччя і гостре негативне емоційне переживання.

Наведу ще один уривок, цього разу взятий з тексту відомого натураліста Г. Гелъмголъца, у якому він описує процес мислення.

«…Думка осяює нас раптово, без зусилля, як натхнення <...> Щоразу мені доводилося спершу всіляко перевертати мою задачу на всі лади, так що всі її вигини й сплетіння залягли міцно в голові й могли бути знову пройдені напам’ять, без допомоги письма.

Дійти до цього звичайно неможливо без довгої тривалої роботи. Потім, коли пройшло стомлення, яке наступило, була потрібний годинка повної тілесної свіжості й почуття спокійного добробуту — і тільки тоді приходили гарні ідеї».



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | ... | Вперед → | Последняя | Весь текст




sitemap
sitemap