tdp



1. Предмет і методологія теорії держави і права

Предметом Т Д і П є загальні закономірності виникнення, функціонування і розвитку, держави і права, і пов’язані з ними суспільні відносини. Теорія Д і П –це провідна юридична наука, яка вивчає загальні закономірності виникнення, функціонування та розвитку держави і права та пов’язаних з ними суспільні відносини.

Методологія теорії держави і права — це система принципів, підходів і методів наукового дослідження свого предмета, теоретичні засади їх використання при вивченні державно-правових явищ.

На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких принципів відбувається це вивчення.

2. Функції теорії держави і права.

Функції ТД і П – це ті завдання , які вона покликана виконувати , досліджуючи свій предмет:- Онтологічна ф –я (пізнавальна) – встановлення основних характеристик об’єкту , який досліджується вперше;- Евристична ф –я – полягає у встановленні нових або дійсних характеристик об’єкту , що раніше досліджувався;- Метрологічна ф – я полягає у розробці понять і визначень, які використовуються іншими юрид, науками, методів дослідження державно – правових явищ, які використовуються іншими юрид, науками, та визначення актуальних напрямків дослідження інших юрид, наук;- Політична ф –я – полягає у розробці принципів організації і функціонування органів держави;- Прогностична ф – я – полягає у визначенні тенденцій розвитку державно – правових явищ.

3. Система юридичних наук і місце в ній теорії держави і права.

Всі юрид. Науки утворюють систему і поділяються на такі видові групи:- Теоретико-історичні науки (Т Д і П, історія Т Д і П, …);- Галузеві юрид. науки, які вивчають окремі галузі права і суспільні відносини, які регулюються цими галузями (конституційне право, сімейне п., земельне п., …);- Прикладні юрид. науки, які вивчають можливість використання досягнень не юрид. наука у юрид. діяльності (судова медицина, криміналістика, судова статистика, …);- Міжнародне право.В системі юрид. наук Т Д і П займає провідне місце, що обумовлюється такими фактами:а) Т Д і П розробляє поняття і визначення, які використовуються всіма іншими юрид. науками;б) Т Д і П розробляє методологію досліджень державно-правових явищ, яку використовують вісі інші юрид. науки;в) Т Д і П визначає перспективні напрямки досліджень для інших юрид. науки.

4. Значення вивчення ТДП для підготовки фахівців права.

Значення вивчення ТД і П полягає у тому, що вона:- дає знання і розуміння зрозуміння змісту державно-правових категорій, без яких не можливе вірне розуміння положень галузевих наук і здійснення законодавства;- дає вірне розуміння місця, ролі і завдань держави і права у суспільстві;- забезпечує високий рівень загальної політичної і правової культури.

5. Основні теорії походження держави і права

розрізняють шість основних теорій походження держави:1. теологічна теорія;2. патріархальна теорія;3. органічна теорія;4. теорія насильства;5. психологічна теорія;6. теорія суспільного договору (природного права)7. історико-матеріалістична теорія.

6. Загальні закономірності виникнення держави і права

Основні закономірності загального формування права і держави:

1) сформованість усталеної, відносно великої і цілісної групи людей (родової общини), яка має певну внутрішню диференціацію (статеву, виробничу, сімейну, соціальну тощо), ієрархічну організацію (різниця у соціальних статусах), здатна самостійно забезпечувати своє існування і має об’єктивну спрямованість на впорядкування суспільних відносин;

2) відокремлення особи як учасника суспільних відносин з домаганням автономності власного існування (соціальної свободи) і водночас з усвідомленням залежності від колективу, відчуттям обов’язку. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб’єктів, де індивід як біолого-психологічна істота не відокремлений як соціальна особистість, котра усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства, і розраховує на умовну, але дієву міжсуб’єктну рівність, забезпечувану комплексом існуючих соціальних норм, освоєння яких є істотною частиною її (особи) соціалізації. Норма-звичай як соціальна норма, що має надбіологічний характер, йде не від загального, а від індивідуального переконання, а стає загальним світоглядом;

3) якісна реорганізація виробництва і соціально-духовного життя суспільства, ускладнення економічних відносин; поява надлишкового продукту в матеріальному виробництві як основи саморозвитку економіки; оформлення головних функцій публічної влади: розподільчо-організаційної (поділ праці; нерівний розподіл продуктів; перерозподіл продуктів, вироблених усім родом); охоронно-захисної (охорона і захист установленого порядку, забезпечення його стабільності);

4) політизація суспільних відносин внаслідок розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи); об’єднання общин у велику племінну спільність, що осіла на певній території, з ієрархією вождів, з єдиними релігійно-культурними правилами — нормами-звичаями, які перетворюються на правові звичаї з метою узгодження суперечливих інтересів соціальних суб’єктів, перехід від примусу сторін у суспільних відносинах до пошуку компромісів, домовленостей та інших мирних форм улагодження конфліктів і підтримання порядку {архаїчне або звичаєве право); обмеження конфліктів між родами і запобігання кровній помсті, що мала винищувальний характер, шляхом укладення договорів примирення, які укладалися спочатку за допомогою народних зборів, старійшин, потім — ради старійшин, вождів (договірне право); зникнення варварського способу охорони звичаїв, що змінилися за своїм змістом, та інших загальнозначущих правил поведінки, вирішення спорів за допомогою правосудної діяльності, що здійснювалася шляхом прийняття індивідуальних рішень (прообраз судового права);

5) переростання публічної влади первісного суспільства в політичну публічну владу, відокремлення її від населення (оформлення апарату управління і апарату примусу), що поширюється на територіально-політичне утворення, поділене на центр (місто) і периферію. Управлінський апарат перебуває в центрі, його очолює вождь-правитель («вождество») — укріплює владні повноваження; обмежує підвладних у поведінці на власний розсуд; придушує опір з їхнього боку; формально і фактично забезпечує панування певної соціальної групи (класу) як усередині державоподібного утворення (роздача земель і зворотне отримання данини як повинності), так і ззовні — у відносинах обміну й інших стосунках із такими самими сусідніми утвореннями (це період виникнення протодержави);

6) перехід у ранню державу з розгалуженою системою органів управління, спеціалізованим управлінським апаратом; з нормативними регуляторами суспільних відносин, що набули характеру писаного права; складання системи норм, з якими має узгоджуватися поведінка людей та їх об’єднань; вироблення стійких процедур, формалізованих рішень і засобів державного примусу для підтримання правопорядку, збереження соціальної цілісності. Тобто своєрідна первісна спільна правова матерія набуває конкретних форм державного права (спочатку станового, а потім загальнодержавного). Генезис держави пов’язаний з появою права і необхідністю його охорони й захисту. Якщо існування права без держави і поза державою можливе за певних соціальних обставин, то існування держави без права неможливе. Учені вирізняють такі стадії розвитку права: архаїчне (звичаєве) — до IX-XI ст.; станове (корпоративне) — до XIII-XV ст.; розвинене (загальнодержавне) — виникає у ХУІІ-ХУІІІ ст. й існує досі.

7. Типи держав: формаційний та цивілізаційний підходи. Типи держав згідно цивілізаційної теорії.

Історичний процес привів до складання понад двох десятківцивілізацій, що відрізняються один від одного не тільки усталеними в нихсистемами цінностей, панівною культурою, але й характерним для нихтипом держави.

У розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший — локальніцивілізації, кожна з яких має сукупність взаємопов’язанихсоціальних інститутів, включаючи державу (древня єгипетська, китайська,західноєвропейська, Індська, Егейського та ін). Другий — особливіцивілізації (індійська, китайська, західно-європейська, східно -європейська, ісламська та ін) з відповідними типами держав. І,нарешті, третій етап — сучасна цивілізація з її державністю,яка в даний час тільки складається і для якої характерноспільне існування традиційних і сучасних соціально-політичнихструктур.

 Типи держав згідно формаційної теорії.

Згідно з марксистською теорією типологія держав в основімає суспільно-економічні формації. Кожна формація викликає до життяпевний історичний тип держави. Оскільки в історії людстваїх виділялося п’ять: первіснообщинний, рабовласницька, феодальна,буржуазна і комуністична, і з кожною з них, крім першого, зв’язувавсяпевний тип держави, був сформульований в рамках марксизмуосновна теза, у якому йшлося, що історія знає чотири історичнітипу держави: рабовласницький, феодальний, буржуазний ісоціалістичний.

8. Ознаки держави, що відрізняють її від організації первісного суспільства

Головні ознаки:- розподіл населення за територіальною ознакою, на відміну первісного суспільства, в якому люди об’єднувались на основі кровних зв’язків з виникненням держави. На цій основі люди, незалежно від їх походження і бажання є підданими держави, на території якої вони проживають;- особливий апарат управління і примусу, підвладний державі, який не бере участі у продуктивній праці, а забезпечує розвиток суспільних відносин згідно з інтересами і потребами пануючих класів;- кошти, необхідні для утримання державного механізму управління суспільствам (публічної влади), які держава одержує з населення шляхом відповідної системи податків;- права , тобто правила поведінки, необхідні для упорядкування суспільних відносин, і які держава формує або санкціонує за допомогою системи нормативно-правових актів і, перш за все, у законах.

9. Ознаки права, що відрізняють його від соціальних норм первісної общини

Основними відмінностями є те, що право:- відповідає потребам пануючого у суспільстві класу, а не відображає волю та інтереси усіх членів роду;- розрізняє і чітко формулює права й обов’язки учасників конкретних суспільних відносин;- набуває формальної визначеності, тобто його норми чітко формулюються в офіційних державних документах;- стає загальнообов’язковим, тобто виконання його приписів не залежить від бажання чи небажання конкретного суб’єкта, як це було у первісному суспільстві щодо звичаїв;- забезпечується всіма доступними державі формами примусу, а до суб’єктів, які належним чином не виконують приписів правових норм, застосуються ті або інші санкції

10. Поняття та ознаки держави. Держава — це особлива політико-територіальна організація, яка володіє суверенітетом, особливим апаратом управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов’язковий характер.Сутність держави полягає у тому, що вона (держава) виступає організатором і гарантом певного типу суспільних відносин.

11. Право і держава: аспекти співвідношення.

По-перше, варто визнати, що в самій постановці питання про співвідношення держави і права вже закладено внутрішнє протиріччя, оскільки право – це система правових норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, а держава – це сукупність матеріальних інститутів. Визначення цих понять вказує на їх неоднорідність, а порівнювати, як відомо, можна лише однорідні явища чи речі.

По-друге, для розуміння співвідношення держави і права варто звернутися до основних концепцій праворозуміння, зокрема природно-правової, нормативіської, соціологічної школи права тощо. З огляду на це варто виділити три точки зору на розуміння співвідношення держави і права, а саме:

– виходячи з теорії нормативізму, складається етатиська концепція співвідношення держави і права. З точки зору цього підходу держава є інститутом, який передує праву та використовує його як інструмент у своїй діяльності;

– інша точка зору на розуміння співвідношення держави і права – природно-правова, яка заснована на природно-правовій концепції праворозуміння. З точки зору цієї теорії, право з’являється раніше держави, і тому право має пріоритет над державою;

– компромісна точка зору, коли держава і право з’являються одночасно і, відповідно, взаємопов’язані між собою (соціологічна концепція).

По-третє, співвідношення держави і права включає в себе три головні аспекти: єдність, відмінність, взаємодія.

Єдність держави і права проявляється в їх походженні, типології, детермінованості економічними, культурними та іншими умовами. У тому, що вони виступають засобами соціальної регуляції і впорядкування, акумулюють та збалансовують загальні і індивідуальні інтереси, гарантують права особи.

Відмінності випливають з визначення цих понять. У держави і права різне соціальне призначення. Держава уособлює силу, а право – волю. Ці категорії не співпадають за формою, структурою, змістом тощо.

Взаємодія держави і права передбачає вплив держави на право та права на державу.

Вплив держави на право полягає в тому, що вона його створює, змінює, вдосконалює, реалізує, охороняє від порушень, втілює в життя.

Право, передусім, легалізує державну діяльність, визначає її загальні межі, забезпечує контроль над легітимністю. За допомогою права закріплюється внутрішня організація держави, її форма, структура апарату управління, статус та компетенція різних органів і посадових осіб.

12. Сутність і соціальне призначення держави. Сутність держави полягає у тому, що вона (держава) виступає організатором і гарантом певного типу суспільних відносин.

Соціальна функція держави покликана забезпечити соціальну захищеність особистості, нормальні умови життя для всіх членів суспільства незалежно від їх безпосередньої участі у виробництві благ

13. Шляхи виникнення держави (східний, західний).

Східні держави мали багато загального. Усі вони були абсолютними монархіями, деспотами; володіли могутнім чиновницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засобів виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.

Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.

Основними причинами появи держави тут були:

• потреба в здійсненні масштабних зрошувальних робіт у зв’язку з розвитком поливного землеробства;

• необхідність об’єднання в цих цілях значних мас людей і великих територій;

• необхідність єдиного, централізованого керівництва цими масами.

Державний апарат виник з апарата керування родоплемінними об’єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому по своїх інтересах, поступово відокремився від іншого суспільства, перетворився в панівний клас, що експлуатує працю общинників.

Варто вказати і на те, що східне суспільство було стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоліть воно практично не розвивалася. Так, держава в Китаї виникла на кілька століть раніше, ніж у Європі (Греція, Рим). Хоча там мали місце істотні соціальні потрясіння (іноземні завоювання, селянські повстання, у тому числі і переможні, і т.п.), вони приводили лише до зміни царюючих династій, саме ж суспільство аж до початку XX ст. залишалося в основному незмінним.

На відміну від східного шляху, що мали універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало «локомотивом історії», саме європейські держави в короткий історичний термін значно обігнали раніше виниклі східні й у вирішальному ступені визначили весь хід людського прогресу.

Ведучим державотворним фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була «військова демократія», відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва — худобу, рабів.

14. Поняття та класифікація функцій держави.

Функції держави – це основні напрями діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі. Види ф-цій держави поділяються:1. За соціальним призначенням: А) основні. Це такі напрями діяльності держави, без здійснення яких вона не може нормально функціонувати та розвиватись (ф-ції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян). Б) неосновні ф-ції держави, які є складовими елементами основних ф-цій.2. за сферами діяльності держави: внутрішні і зовнішні3. з точки зору тривалості здійснення у часі: А) постійні ф-ції, що здійснюються протягом всього часу існування держави (оборона країни, …) Б) тимчасові, що здійснюються лише протягом певного періоду існування держави (у перші роки існування Радянської держави – придушення опору пануючих раніше класів).

15. Внутрішні функції держави: поняття та зміст.

Ф-ції держави – це основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання, цілі. Внутрішні функції держави здійснюються в межах даної держави і в яких виражається її внутрішня політика.- Регулювання економічних відносин.- Організація суспільної праці.- Охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян- Соціальний захист населення- Охорона й раціональне використання природних ресурсів.

16. Зовнішні функції держави: поняття та зміст.

Ф-ції держави – це основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання, цілі. Зовнішні ф-ції держави – це функції, які забезпечують здійснення зовнішньої політики держави.- Оборона країни.- Підтримання міжнародного миру.- Підтримання економічного співробітництва.

17. Форми і методи здійснення функцій держави.

Правові форми здійснення функцій держави — це однорідна за своїми зовнішніми ознаками, характером і юридичними наслідками діяльність державних органів, пов’язана з виданням юридичних актів (нормативних та індивідуальних). У правових формах відображаються зв’язок держави і права, обов’язок держави діяти при виконанні своїх функцій на основі права й у рамках закону. Виділяють три правові форми здійснення функцій держави — правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну.Правотворча діяльність — це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки і видання нормативно-правових актів, без яких реалізація функцій держави практично неможлива. Наприклад, як здійснювати соціальну функцію без законодавства про соціальне забезпечення?Правовиконавча діяльність — це діяльність державних органів з виконання законів і підзаконних нормативних актів шляхом видання актів застосування права. Вона являє собою зв’язану з повсякденним розв’язанням питань управління справами суспільства владну, виконавчо-розпорядницьку роботу державних органів.Правоохоронна діяльність — це форма здійснення функцій держави за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони норм права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпечення виконання юридичних обов’язків, з притягнення осіб, що скоїли правопорушення, до юридичної відповідальності, з охорони правопорядку, попередження правопорушень.

Методи здійснення функцій держави досить різноманітні. Так, виконуючи охоронну функцію, держава використовує методи переконання і примусу, для реалізації економічної функції необхідний цілий набір економічних методів — прогнозування, планування та ін.

18. Політична і державна влада: поняття та аспекти співвідношення.

Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав’язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це владовідносини між суб’єктом і об’єктом.

Політична влада – це здатність одного суб’єкта нав’язувати свою волю іншим суб’єктам у сфері управління справами держави і суспільства.

Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб’єктами, що спираються на державний примус[1].

Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті.

Державна влада в інституціональному розумінні — це система структур, органів, установ, які реалізують функції держави.

Яке співвідношення політичної та державної влади?

Є дві точки зору з цього питання:

•  «політична влада» і «державна влада» — поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;

•  «політична влада» і «державна влада» — поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною.

Дійсно, політична влада нерозривно пов’язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада — головний, типовий засіб здійснення політичної влади. Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

19. Політична система суспільства: поняття, структура, функції.

Політична система суспільства – це система матеріальних та нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади.Політична влада – це здатність одного суб’єкта нав’язувати свою волю іншим суб’єктам у сфері управління справами держави і суспільства.Систему матеріальних елементів політичної системи утворюють суб’єкти політики, тобто суб’єкти, які безпосередньо беруть участь у здійсненні політики, або інакше кажучи, в управлінні справами суспільства.Суб’єкти: народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки, держава, певні об’єднання громадян, громадяни.Нематеріальні елементи політичної системи суспільства:- політичні принципи і норми;- політичні відносини;- політична свідомість, політична психологія, політична ідеологія, політична культура, політична діяльність.

20. Місце і роль держави в політичній системі.

Роль держави у політичній системи суспільства виявляється в тому, що вона:— визначає перелік суб’єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні справами суспільства, тобто визначає перелік матеріальних елементів політичної системи суспільства;- визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів політичної системи у сфері політичних відносин;- контролює, координує і припиняє діяльність будь – яких суб’єктів політики.

21. Поняття та елементи форми держави.

Форма держави – це комплексне поняття, яке характеризує її з точок зору форми правління, форми державного устрою, та державно-правового (політичного) режиму.Елементи форми держави:- форма державного правління – визначає порядок формування вищих органів держ. влади, їх компетенції та взаємовідносини між собою.- Державний устрій – визначає поділ території держави на складові частини, компетенцію цих складових частин та їх взаємовідносини між собою та державою в цілому. Форма держ. устрою буває проста (унітарна держава) і складна (федерація, конфедерація);- Державно-правовий (політичний) режим – визначає форми і методи здійснення державної влади і, перш за все, рівень реального впливу громадян на управління справами держави і суспільства, а також зміст, об’єм і реальність прав і свобод громадян. Види державно-правових (політичних) режимів – демократичні та антидемократичні.

22. Поняття та види форми правління.

Форма держ. правління визначає порядок формування вищих органів держ. влади, їх компетенції та взаємовідносини між собою. Формами держ. правління є монархія і республіка. Монархія – це форма держ. правління, при якій вища держ. влада реально або формально належить одній особі (монарху), який, як правило, одержує цю владу у спадок. Монархія буває необмежена і обмежена. Республіка – це форма держ. правління, при якій вищі органи держ. влади обираються народом або формуються гранами, який обраний народом. Види республік: 1. парламентська республіка, 2. президентська республіка, 3. змішана президентсько-парламентська або парламентсько-президентська республіка.

23. Поняття та види форми державного устрою.

Державний устрій визначає поділ території держави на складові частини, компетенцію цих складових частин та їх взаємовідносини між собою та державою в цілому. Форма держ. устрою буває проста і складно простою і складною. Простою формою держ. устрою є унітарна держава, тобто держава, складові частини території якої не мають жодних ознак державності. Складними формами держ. устрою є федерація і конференція. Федерація – це форма держ. устрою, при якій частина території держави мають певні ознаки державності. Федерації бувають: договірною (союзною) та федерацією, заснованою на автономії. Конфедерація – це союз декількох держав, які об’єднують свої певні зусилля для досягнення конкретної мети, зберігаючи, при цьому, повну взаємну незалежність.

24. Поняття та види державно-правового режиму.

Державно-правовий (політичний) режим – визначає форми і методи здійснення державної влади, і перш за все, рівень реального впливу громадян на управління справами держави і суспільства, а також зміст, об’єм і реальність прав і свобод громадян. Існує 2 основних види державно-правових режимів: 1. демократичні режими, при яких громадяни реально впливають на управління справами держави і суспільства та володіють широкими, демократичними та реальними правами і свободами. 2. антидемократичні режими, при яких громадяни реально не впливають на управління справами держави і суспільства і не володіють широкими демократичними, реальними правами і свободами.В Україні склався державно-правовий режим, який активно розвивається в демократичному напрямку

Правова держава – це держава, в якій панує право

25. Механізм держави: поняття, ознаки та принципи функціонування.

Механізм держави – це система всіх держ. організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції елементами механізму держави:- Державні підприємства – це держ. організації, які забезпечують здійснення функцій держави у виробничій сфері (заводи, фабрики, …).- Державні установи – це держ. організації, які забезпечують здійснення функцій держави у невиробничій сфері (школи, театри, бібліотеки, …).- Державні органи – це держ. організації, які контролюють діяльність держ. установ і підприємств та забезпечують здійснення державного примусу (законодавчі, виконавчі, судові).Сукупність органів держави утворює державний апарат. Орган держави – це особа чи група осіб, сформованих у встановленому законом порядку, які виступають від імені держави і наділені правом застосування державного примусу.

26. Поняття та структура державного апарату.

Державний апарат – це система органів держави як держ. організацій, що наділені правом застосування засобів державного примусу і які контролюють і координують діяльність державних підприємств і державних установ. Елементами держ. апарату є державні органи – це держ. організації, які контролюють діяльність держ. підприємств і установ та забезпечують здійснення державного примусу. Держ. органи поділяються на законодавчі, виконавчі, судові.

27. Принципи організації та функціонування апарату держави.

Апарат держави — це система державних органів, уповноважених здійснювати державну владу та управління по виконанню завдань і функцій держави.

До основних принципів організації та діяльності державного апарату слід віднести:

1) демократизм. Цей принцип передбачає широке залучення населення до активної участі у формуванні та організації діяльності державного апарату, створення рівних умов участі громадян в управлінні державою з урахуванням особистих якостей кожного;

2) гуманізм (пріоритет прав і свобод людини). Цей принцип передбачає конституційне закріплення прав і свобод людини, яка є найвищою цінністю суспільства та держави. Визначення у діяльності державних структур верховенства інтересів, прав і свобод людини. Закріплення засобів відповідальності владних структур держави та їх посадових осіб за порушення конституційно закріплених прав і свобод людини і громадянина;

3) законність. Цей принцип передбачає функціонування лише тих владних державних органів, які передбачені конституцією і у межах, визначених чинним законодавством. їх діяльність спрямована на виконання конституції, законів та єдиним застосуванням нормативноправових актів на всій території держави;

4) єдність і розподіл влади. Цей принцип зумовлює належність державної влади народу та передбачає її розподіл на законодавчу, виконавчу та судову. Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля, а також на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. Тобто без розподілу влади демократії бути не може.

Концепція розподілу влади законодавчо закріплена у ст. 6 Конституції України. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконавчої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нормами Конституції, може здійснюватися виключно судами.

Реальність вказаного принципу забезпечується наявністю механізму стримувань і противаг, який протидіє сваволі, беззаконню з боку органів державного апарату, і тим самим створює певну конкуренцію між владними структурами. Так, органи законодавчої влади стримують виконавчу владу, оскільки остання не може виходити за межи прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює парламентський контроль за його діяльністю щодо виконання ним законів. У свою чергу вищі органи у системі виконавчої влади наділяються правом законодавчої ініціативи.

За парламентськопрезидентської форми правління президент, за наявності певних, передбачених Конституцією України умов має право розпустити парламент і, навпаки, парламент теж за відповідних умов — усунути президента з посади у порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і громадянина від будьякого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд України може стримувати як законодавчу так і виконавчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламентом, і нормативноправових актів вищих органів виконавчої влади неконституційними у разі, якщо вони не відповідають нормам Конституції України;

5) верховенство права. Цей принцип передбачає його конституційне закріплення та виражається у праві кожного громадянина оскаржити у судовому порядку будьяке рішення державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їм незаконними діями посадових осіб;

6) професіоналізм. Цей принцип визначає необхідність реалізації владних повноважень на професійній основі, наявність комплексу спеціальних знань суб’єктів владних відносин та можливість їх оптимального застосування для досягнення поставленої мети. У державних органах створюються сприятливі умови для добору і розстановки високопрофесійних службовців. Від того, якими засобами (анкетування, співбесіда, тестування, екзаменування) і відповідні до яких критеріїв здійснюється добір претендентів на посаду, залежить ефективність діяльності державного апарату.

До принципів організації і діяльності державного апарату також відносять:

ієрархічність;

поєднання виборності і призначуваності;

змінюваність;

поєднання колегіальності та єдиноначальності;

гласність і урахування громадської думки;

рівний доступ громадян до державної служби тощо.

Наявність та взаємодія зазначених принципів зумовлює і забезпечує функціонування апарату держави як взаємопов’язаної системи органів, які забезпечують ефективне виконання владних повноважень

28. Поняття та ознаки органів держави.

Поняття і види органів держави. Орган держави – це особа чи група осіб, які виступають від імені держави й наділені владно-державними повноваженнями, в тому числі правом застосувати засоби державного примусу і здійснювати державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до свого призначення.

29. Види органів держави.

Види держ. органів:1. за місцем у системі держ. апарату органи держави бувають:- первинні (створюються виборами (Верх. Рада, Президент)).- похідні (створюються первинними (Каб. Мін., судові органи)).2. за характером і змістом діяльності: органи законодавчої влади; органи виконавчої влади; органи судової влади.3. за способом створення: виборні (В.Р.); призначувані (місцеві держ. адміністрації).4. за часом функціонування: постійні, тимчасові.5. за територією, на яку поширюються їхні повноваження: загальнодержавні (Каб. Мін.); місцеві (місцеві держ. адміністрації, міський суд).6. за персональним складом: одноособові (Президент); колегіальні (Верховна Рада).

30. Основні напрямки удосконалення державного апарату України.

Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була система принципів.

Принципи організації і діяльності державного апарату — відправні засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і функціонування державних органів.

О.Ф. Скакун виділяє такі основні принципи організації і діяльності державного апарату [11, с. 95]:

І) пріоритет прав і свобод людини;

2) єдність і поділ влади;

3) верховенство права — виражається, наприклад, у праві оскарження в суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх незаконними діями;

4) законність;

5) ієрархічність — підлеглість по вертикалі;

6) організаційно-правова зв’язаність діяльності державних органів і посадових осіб;

7) поєднання виборності і призначуваності;

8) демократизм методів і стилю роботи;

9) змінюваність;

10) поєднання колегіальності та єдиноначальності;

11) гласність і урахування громадської думки;

12) професійна компетентність;

13) економічність, програмування, науковість;

31. Основні положення концепції правової держави.

Правова держава – це держава, в якій панує право. Основні ознаки правової держави:— панування права в усіх сферах державного і суспільного життя, які підлягають правовому врегулюванню.- Зв’язаність правом держави, її органів та посадових осіб.- Непорушність законних прав і свобод громадян.- Взаємна відповідальність держави і громадянина.- Організація і здійснення держ. влади відповідно до принципу розподілу влади.- Наявність ефективних форм контролю і нагляду за додержанням законності у країні.- Забезпечення функціонування держави, її органів і посадових осіб за принципом: “Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється законом”.- Забезпечення участі громадян у всіх сферах державного і суспільного життя за принципом: “Дозволяється все, крім того/, що прямо забороняється законом”.

32. Громадянське суспільство: поняття, ознаки, структура.

Громадянське суспільство — це 1) наявність власності у розпорядженні людей (індивідуальне або колективне володіння);

наявність розвиненої різній структури, що відбиває розмаїття інтересів різних груп і прошарків, розвиненої і розгалуженої демократії;

високий рівень інтелектуального, психологічного розвитку членів суспільства, їх здібності до самодіяльності при включеності в той або інший інститут цивільного суспільства;

законообеспеченность населення, тобто функціонування правової держави.

Громадянським суспільством можна вважати таку спільність людей, де досягнуто оптимальне співвідношення всіх сфер суспільного життя: економічної, політичної, соціальної і духовної, де забезпечено постійне поступальний рух суспільства вперед. «Громадянське суспільство — це таке суспільство, в якому різні за своєю природою об’єднання громадян (партії, союзи, профспілки, кооперативи, групи) здійснюють зв’язок між людиною і державою і не дозволяють останньому узурпувати особистість».

Структура громадянського суспільства — це внутрішня будова суспільства, що відображає різноманіття і взаємодію його складових, що забезпечує цілісність і динамізм розвитку.

Основними ознаками громадянського суспільства є:

— Найбільш повне забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

— Самоврядність;

— Конкуренція їхнім виокремленням його структур і різних груп людей;

— Вільно формується громадська думка і плюралізм;

— Загальна інформованість, і, перш за все реальне здійснення права людини на інформацію;

— Життєдіяльність у цивільному суспільстві базується на принципі координації. На відміну від державного апарату, який побудований на основі принципу субординації, тобто система суворого підпорядкування «молодших старшим».

33. Основні ідеї марксистського вчення про державу.

Держава і право в марксистському вченні — надбудовні явища, дві сторони одного й того ж феномена: політичної влади. У «Німецькій ідеології» підкреслюється: «Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у вигляді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленій цими певними відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону…». Політичне панування, конституйоване в державі, повинне одержати і своє правове закріплення, прийняти тим самим «форму пануючої волі».

Тезу про єдність держави і права, права і закону, про особливий взаємозв´язок політичної і юридичної надбудов конкретизовано у Маркса і Енгельса рядом важливих теоретичних положень: 1) держава і право разом з´являються на історичній арені і разом зійдуть з неї. 2) Кожному історичному типу держави відповідає свій, адекватний йому тип права. 3) Право не може розвиватися і функціонувати без держави, тому що держава є той політичний організм, що переводить соціальне в правове і стежить за тим, щоб розвиток суспільних відносин відповідав праву. 4) Держава, в свою чергу, немислима без права. По-перше, тому що «сама організація державного механізму повинна одержати своє оформлення в праві». По-друге, веління державної влади повинні бути обов´язковими для населення всієї країни, а це неможливо, говориться в «Німецькій ідеології», якщо не виражати державні веління у вигляді загальнообов´язкових правил поведінки, в нормах права. Саме державна охорона, можливість державного примусу, які стоять за правовою нормою, і є основна специфічна риса, що відрізняє правові норми від інших соціальних норм.

Основоположники марксизму робили висновок про все зростаючу роль правотворчості держави, особливо як законодавства, судової правотворчості.

Право захищає інтереси пануючого класу від злочинів. Злочини, пояснюється в марксизмі, коріняться в матеріальних умовах життя індивідів. Злочини в капіталістичному суспільстві — це боротьба індивіда проти існуючих капіталістичних відносин, відносин приватної власності і гніту. Існуюча система законів і покарань не враховує цих обставин.

Перехід від капіталістичного до соціалістичного суспільства, за Марксом і Енгельсом, — перехід від одного класового типу права до іншого, більш високого типу і відмирання права, тому що відпадає потреба в примусовій системі соціальних норм. Відмирання права в майбутньому комуністичному суспільстві не означає відмови цього суспільства від соціального нормування. Але воно стане загальним, гуманним, добровільним (із загальної згоди), заснованим на принципах моралі. Таким чином, відмирання права похідне від відмирання держави, політичної влади.

Марксизм уник долі інших соціалістичних і комуністичних доктрин, що стали надбанням вузького кола однодумців. У XX ст. він стане могутньою ідейною зброєю комуністів за «перебудову світу

34. Доктрина держави загального добробуту.

35. Основні положення теорії плюралістичної демократії.

Плюралістична демократія — сучасна концепція демократії, відповідно до якої влада ніби «розшаровується» і здійснюється як державою, так і багатьма недержавними об’єднаннями (асоціаціями підприємцівцерквоюполітичними партіямифермерськими об’єднаннями тощо), що протидіють і зрівноважують одна одну, завдяки чому нібито досягається «чиста», «вища» демократія. Представниками даної концепції були Г. Ласкі, М. Дюверже,Р. Дарендорф, Р. Даль, Й. Шумпетер та інші.

Модель плюралістичної демократії найбільш близько до ідеалу народовладдя. На сучасному етапі вона стала характерною для більшості європейських країн. У плюралістичної концепції політика розглядається як конфлікт груп інтересів у їх політичній боротьбі, де рішення приймаються на основікомпромісу заради задоволення максимального обсягу інтересів.[1] Плюралістичні концепції зберігають всі цінності ліберальної демократії, але багато в чому йдуть далі. Основні положення плюралістичної концепції:

народ як суб’єкт влади має груповий склад;

реальним джерелом влади є не особа, не народ в цілому, а групи інтересів;

визнання групи інтересів центральним елементом демократичної політичної системи, в якому формуються інтереси, ціннісні орієнтації та яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи; сама особа витискується на другий план, хоча і не відкидається її статус як первинного суб’єкта права;

групи інтересів проявляють себе через політичні інститути, діяльність яких об’єктивується в управлінській системі;

наявність партійної системи, що уможливлює вільну міжгрупову політичну конкуренцію;

головною засадою політики повинна бути репрезентація різних за своїм внутрішнім спрямуванням інтересів, соціальна основа демократичної влади — баланс інтересів;

діяльність держави розглядається як фактор збереження рівноваги суперницьких інтересів і забезпечення саморегулювання всього суспільства;

підтримка державою соціально незахищених груп і індивідів з метою підвищення їх життєвих шансів і дотримання вимог соціальної справедливості.

36. Теорія еліт та елітарної демократії.

Теорія елітарної демократії  — одна із концепцій демократії, заснована на передачі компетенції прийняття політичних рішень спеціалістам — еліті, виходячи з того що «маси» не цікавляться політикою, не мають відповідних знань, навичок та інформації, не вміють приймати правильні політичні рішення. В такому випадку найефективнішим державним механізмом є такий, в якому право прийняття політичних рішень належить компетентним спеціалістам — еліті

Значну роль у становленні концепції елітарної демократії відіграла теорія еліт, на якій перша фактично повністю побудована.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: «політична еліта» і «володарююча еліта». Найбільш містким є поняття «володарююча еліта»: це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу. Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи. Саме на цій теорії побудована елітарна демократія, яка говорить вже й про активні дії цієї еліти. Тобто, політична влада належить меншості (еліті), яка править формально від імені народу.[7]

Елітарна модель передбачає здійснення таких організаційно-правових заходів у державному управлінні, які забезпечують наступне:

Партійно-політичне структурування суспільства відбувається навколо певної кількості політичних лідерів;

Головним спрямуванням передвиборчої агітації є обговорення особистісних якостей лідерів, а не їхніх політичних програм;

Найвищі посади в державі здобувають персоналії, а не політичні партії чи блоки, уряд формується не на коаліційній основі, а прем’єр-міністром;

Виконавча вертикаль (разом із регіональними її керівниками) формується «під лідера» за принципами централізації та концентрації влади і в разі зміни президента (прем’єра-міністра) уряд та регіональні керівники органів виконавчої влади у своїй більшості змінюються;

37. Поняття та види державної дисципліни.

Державна дисципліна — точне дотримання всіма організаціями і громадянами встановленого державою порядку діяльності державних органів (посадових осіб) по виконанню покладених на них державних обов’язків. Основою державних дисциплін є законність, тобто неухильне дотримання законів, строге виконання і не порушення

Державна дисципліна може складатися із різних видів дисципліни: планової, фінансової, договірної, технологічної, службової та ін. наприклад, плановий елемент державної дисципліни полягає в необхідності планування державними органами своєї діяльності, реалізації запланованих програм в будь-якій сфері своєї компетенції.У галузі господарських, комерційних відносин головним елементом державної дисципліни є дотримання договірної дисципліни. Вона виражається у точному і неухильному виконанні юридичними і фізичними особами взятих на себе зобов’язань з договорів.Послаблення договірної дисципліни як важливого господарсько-економічного елементу державної дисципліни призводить до занепаду господарства країни.Вимоги фінансової дисципліни обов’язкові не тільки для виконання державного бюджету, а також розповсюджується на всіх суб’єктів фінансово-економічної діяльності і обов’язкові незалежно від форми їх власності.Виконання державної дисципліни при цьому означає дотримання законодавства, що встановлює систему нормативів, у відповідності із якими можуть плануватися і використовуватися грошові кошти як державних установ, так і приватних підприємств і приватних підприємців.Як вид державної дисципліни у державних органах і установах існує службова дисципліна. Вона направлена на забезпечення чіткої роботи державного апарату, вимагаючи від кожного його працівника розуміння покладених на нього службових функцій, відповідальності у відповідності із займаною посадою. Державна дисципліна учасників управлінського процесу, що регулюється державою, передбачає неухильне дотримання закону не тільки працівниками державного апарату, але і всіма громадянами країни, зайнятими і різних сферах життєдіяльності.

38. Сучасні концепції право розуміння.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття-права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

39. Поняття та ознаки права у його нормативному розумінні.

Поняття і сутність права. Право – це система правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, мають загальнообов’язковий характер і забезпечуються можливістю застосування державного примусу.Сутність права полягає у тому, що воно (право) є специфічним регулятором суспільних відносин, який нерозривно пов’язаний з державою.Ознаки права:- П. нерозривно пов’язане з державою;- П. має загальнообов’язковий характер;- П. забезпечується можливістю застосування держ. примусу;- П. має формальну визначеність, тобто відповідні правила поведінки однозначно формулюються в офіційних письмових документах (нормативно-правових актах).

40. Принципи права, їх види та характеристика.

Принципи права — це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому. Притаманна принципам властивість універсального та абстрактного засвоєння соціальної дійсності зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості та ін. Принципи права: • Визначають нормоутворюючу і правозастосовну діяльність; • Координують функціонування механізму правового регулювання; • Є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян; • Формують правове мислення і правову культуру; • Цементують систему права. Форми існування принципів права різноманітні:- У вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій; — Я к правові орієнтації суб’єктів права; — У вигляді змісту правових норм чи їх угруповань; — У вигляді вимог правового регулювання; — У вигляді правових цінностей та ін. Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення у нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів. 

Призначення правових принципів полягає у тому, що вони: 1) Здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу; 2) Забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системостворюючого та ін.). Залежно від функціонального призначення і об’єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.• Соціально-правові принципи відображують систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т.ін., єдність суспільних і особистих інтересів). • Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Поділяються на: • Загальноправові принципи: 1. Принцип гуманізму — домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід’ємних природних прав і свобод людини; 2. Принцип рівностігромадян пред законом — всі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної й іншої належності, посадового стану мають рівні загальногромадянські права і обов’язки, несуть рівну відповідальність перед законом; 3. Принцип демократизму — право, законодавство адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії; 4. Принцип законності (правності) — здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов’язками людини; 5. Принцип взаємної відповідальності держави і особи — не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою. Вони пов’язані взаємними правами і обов’язками. • Міжгалузеві принципи — діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах (принцип здійснення правосуддя тільки судом); • Галузеві принципи — притаманні окремим галузям права; • Принципи інститутів — їх дія обмежена предметом їх регулювання.

41. Поняття та види функцій права.

 функція права — це реалізація його соціального призначення

У системі функцій права головне місце займає регулятивна функція. Право регулює ті суспільні відносини, які є основою нормального, стабільного існування суспільства, відповідають інтересам його більшості або силі, яка стоїть у влади, а також впливає на суспільні відносини через оформлення їх руху (динаміки).

Регулятивна функція виражається у встановленні позитивних правил поведінки, наданні суб’єктивних прав і покладенні юридичних обов’язків на суб’єктів права.

Необхідність в охороні суспільних відносин існувала і завжди буде існувати. З того моменту, як з’явилося право, воно стає одним із найважливіших засобів охорони суспільних відносин.

Охоронна функція права — спрямована на захист позитивних суспільних відносин, які мають загальне значення, найбільш важливих економічних, політичних, національних, особистих відносин, а також усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей та їх об’єднань, відновлення порушених прав суб’єктів.

Тобто право охороняє загальновизнані, фундаментальні суспільні відносини і усуває соціально шкідливі й небезпечні для даного суспільства діяння.

Основне призначення цієї функції полягає в охороні суспільних відносин, відвертанні, профілактиці порушень норм права. Сам факт встановлення заборони або санкції має серйозний вплив, змушуючи утримуватися від вчинення караних дій. Це означає, що досягається одна з цілей впливу права — охороняються певні суспільні відносини. Відбувається інформування суб’єктів суспільних відносин про те, які соціальні цінності беруться під охорону правових приписів. Спосіб охорони залежить від рівня розвитку суспільства, його політичної сутності та рівня культури.

42. Аксіологічне праворозуміння.

Праворозуміння — це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої діяльності людини, що полягає в пізнанні права, його сприйнятті (оцінці) і усвідомлення його які цілісного соціального явища. Ідеологічний (аксіологічний) підхід (природно-правове праворозуміння): вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

43. Правоутворення: поняття та етапи.

Правоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів

Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі (правозакріплення) відбувається державне санкціонування суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складаються основи правового регулювання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю.

Отже, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.

44. Поняття і види форм (джерел) права.

Джерела (форми) права – це засоби його зовнішнього виразу, за допомогою яких право набуває формальної визначеності та загальнообов’язковості. Соціально-правові джерела права – це суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні джерела права – це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо. Основні джерела права:— Нормативно-правові акти – це офіційні письмові документи, прийняті компетентними суб’єктами, в яких в односторонньому вольовому порядку встановлюються, змінюються чи скасовуються загальнообов’язкові правила поведінки (конституція, закони, укази, постанови).- Правові договори – це добровільні й узгоджені рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).- Правовий звичай – це правило поведінки, що склалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено й охороняються державою.- Судовий чи адміністративний прецендент – це рішення по конкретній юридичній справі, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому

45. Поняття, ознаки та види соціальних норм.

Соціальні норми – це правила поведінки людей та їх об’єднань, що покликані врегульовувати життя суспільства з метою забезпечення в ньому порядку і стабільності. Види соціальних норм:— Норми моралі – регулюють поведінку людей шляхом її оцінки відповідно до категорій добра і зла.- Звичаї – це правила поведінки, що склалися історично і в результаті багаторазових повторень увійшли у звичку людей.- Традиції – це правила поведінки, які впроваджуються в суспільну практику за ініціативою певних структур, з метою витіснення (заміни) якихось існуючих правил поведінки.- Корпоративні норми встановлюються та забезпечуються об’єднаннями громадян і є обов’язковими лише для членів цих об’єднань.- Соціально-технічні норми – правила, що регулюють порядок поводження людей із знаряддями виробництва, встановлюють правила поведінки в тих чи інших природних умовах.- Релігійні норми – правила поведінки людей, що містяться в тих чи інших релігійних ученнях.

46. Поняття та ознаки норми права.

Норми права – обов’язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що в установленому порядку приймається, змінюються, відмінюється та забезпечується відповідними держ. органами в межах їх компетенції. Види норми права поділяються:1. За функціональною спрямованістю:- Регулятивні (встановлюють права та обов’язки суб’єктів).- Правоохоронні (регламентують засоби юрид. Відповідності за порушення прав і невиконання обов’язків).2. За предметом правового регулювання:- Матеріальні (встановлюють бажане правило поведінки, права та обов’язки суб’єктів).- Процесуальні (регламентують порядок, форми й методи реалізації прав і обов’язків, встановлених в нормах права).3. За функціональним призначенням:А) Відправні (мають загальний характер):- Норми-начала (закріплюють основні підвалини суспільного та держ. устрою).- Норми-принципи (закріплюють вихідні принципи права).- Визначально-установчі норми (містять положення, що визначають цілі, завдання окремих галузей права).- Норми-дефініції (містять повні або неповні визначення певних правових категорій і понять).Б) Норми – правила поведінки (регулюють поведінку людей, суспільні відносини).4. З точки зору характеру приписів:- зобов’язуючі (закріплюють обов’язки певних суб’єктів );- забороняючи (містять у собі заборону стосовно здійснення тих або інших діянь);- уповноважуючи (наділяють суб’єктів певними правами);- заохочувальні (надають суб’єктам певні пільги у випадках вчинення ними певних діянь);5. За формою закріплення бажаної поведінки суб’єктів :- категоричні (імперативні) (приписують чітко визначені дії, закріплюють перелік і зміст прав і обов’язків суб’єктів);- диспозитивні (встановлюють певні права і обов’язки суб’єктів );- рекомендаційні (встановлюють варіанти бажаної поведінки);- заохочувальні (встановлюють засоби заохочування на здійснення бажаних або корисних для держави і суспільства діянь).

47. Структура норми права.

Кожна норма права складається з диспозиції, гіпотези та санкції.Диспозиція – це частина правової норми, в якій у вигляді владного припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити, що не повинен робити адресат норми). Диспозиція буває: визначена(закріплює однозначне правило поведінки), не повністю визначена (вказує на загальні ознаки поведінки, суб’єкти оточують свої права та обов’язки самостійно), відносно визначені (надає можливість для уточнення прав та обов’язків суб’єктів залежно від конкретних обставин).Гіпотеза – це частина норми, в якій визначаються умови, за яких наступає чинність права, що встановлені в диспозиції ( Коли? Де? В якому разі?). Гіпотеза буває: визначена (вичерпно визначає ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції правової норми), не повністю визначена (містить формулювання у загальній формі), відносно визначена (обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог). Також гіпотеза поділяється на:- абстрактна гіпотеза – це гіпотеза, в якій умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що дає змогу охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків.- казуальна гіпотеза – визначає умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки.Санкція – це частина правової норми, що містить вказівки стосовно юридичних наслідків порушення правил, зафіксованого в дисципліні або умов, визначених у гіпотезі. (Що буде? Що станеться? Які наслідки?). Види санкцій:- визначена (вказує на конкретний засіб впливу на правопорушника ),- відносно визначена (вказує на кілька можливих засобів впливу на правопорушника).

48. Види норм права.

Види норми права поділяються:1. За функціональною спрямованістю:- Регулятивні (встановлюють права та обов’язки суб’єктів).- Правоохоронні (регламентують засоби юрид. Відповідності за порушення прав і невиконання обов’язків).2. За предметом правового регулювання:- Матеріальні (встановлюють бажане правило поведінки, права та обов’язки суб’єктів).- Процесуальні (регламентують порядок, форми й методи реалізації прав і обов’язків, встановлених в нормах права).3. За функціональним призначенням:А) Відправні (мають загальний характер):- Норми-начала (закріплюють основні підвалини суспільного та держ. устрою).- Норми-принципи (закріплюють вихідні принципи права).- Визначально-установчі норми (містять положення, що визначають цілі, завдання окремих галузей права).- Норми-дефініції (містять повні або неповні визначення певних правових категорій і понять).Б) Норми – правила поведінки (регулюють поведінку людей, суспільні відносини).

49. Норма права і стаття нормативно-правового акта.

Норма права — це основа системи соціальних норм. У сучасній юридичній науці норма права визначається як обов’язкове для всіх правило поведінки, установлене державою, підтримуване її примусовою силою і закріплене в офіційних державних актах.

Норма права характеризується переліком істотних ознак, що відрізняють її від інших правових явищ. Насамперед, вона являє собою загальнообов’язкове правило поведінки і наказує правильний з погляду суспільства і тому обов’язковий для всіх індивідів образ дій. У той же час норма права — це не будь-яке правило поведінки, а тільки таке, котре встановлено державою і допускає можливість державного примусу у випадках його порушення.

Норма права — це також формально-визначене правило поведінки, що виявляється в чіткому визначенні обсягу прав і обов’язків, конкретних указівках на наслідки її порушення. Будь-яка норма права закріплена в статті, главі, розділі офіційного документа — нормативному правовому акті.

Поняття статті нормативно правового акту, її зміст

Зовнішнє вираження правових норм — це їхнє закріплення в офіційних документах, тобто в нормативних правових актах. Нормативний правовий акт — одне з основних джерел права в сучасному світі. Більшість правових норм, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини, містяться саме в нормативних правових актах. Правові звичаї, судові й адміністративні прецеденти відіграють допоміжну роль у регулюванні суспільних відносин.

Класифікація нормативних правових актів залежить від вибору критерію. За суб’єктами правотворчості виділяються акти органів представницької влади (закони, постанови, рішення) і органів виконавчої влади (укази, постанови, накази); за юридично чинністю — законодавчі і підзаконні; за ступенем систематизації — прості і кодифіковані; за сферою дії — федеральні, акти суб’єктів Федерації, акти органів місцевого самоврядування, локальні нормативні акти; за часом — постійні і тимчасові

50. Співвідношення норм права та норм моралі.

Право і мораль — це засоби соціального нормативного регулювання, що взаємно доповнюють один одного, вони мають спільні риси, а саме:

1) є різновидами соціальних норм;

2) мають спільну мету — упорядкування суспільних відносин, встановлення і підтримання порядку в суспільстві;

3) мають однакове функціональне призначення — формувати правила поведінки людей у суспільстві, впливати на їх поведінку, регулювати відносини між ними;

4) є правилами поведінки загального характеру;

5) обумовлені матеріальним і духовним розвитком суспільства, прихильністю людей до ідеалів свободи і справедливості;

6) певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються. Водночас норми права і норми моралі мають відмінні ознаки:

1) за походженням — норми права встановлюються, санкціонуються або визнаються державою, а норми моралі формуються поступово у свідомості людей, на основі їх уявлень про добро і зло, справедливе і несправедливе тощо;

2) за формою зовнішнього виразу — норми права закріплюються у нормативноправових актах (законах, указах, постановах), а норми моралі, як правило, не мають письмової форми і виступають у формі суспільної думки, у вигляді понять, ідей, принципів тощо;

3) за сферою дії — норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які піддаються правовому впливу, а норми моралі регулюють практично всі суспільні відносини;

4) за ступенем деталізації — норми права є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену поведінку, а норми моралі не містять точних правил і мають більш абстрактний характер;

5) за способом забезпечення — норми права забезпечуються, охороняються і захищаються примусовою силою держави, а норми моралі забезпечуються внутрішнім переконанням та силою громадського впливу (осудом чи схваленням).

Отже, мораль є опорою права, за допомогою її норм держава утверджує прогресивні норми моралі, які, в свою чергу, сприяють зміцненню морального авторитету права, і тим самим відбувається вдосконалення як норм моралі, так і норм права.

51. Право, економіка, політика: взаємозв’язок і взаємодія.

Політика — мистецтво управління державою; участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту його діяльності; сфера діяльності, пов’язана з відносинами між різними суб’єктами з приводу здійснення державної влади.

Право є засобом вираження політики, її реалізації, робить легітимними політичні рішення. Право конституційно закріплює політичний устрій суспільства, механізм дії політичної системи. Воно закріплює і гарантує політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх реалізації.

Економіка — це сукупність суспільних відносин, що виникають у сфері виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.

Співвідношення права й економіки, їхні прямі та зворотні зв’язки виявляються в тому, що:

• певні економічні відносини, що виникають об’єктивно, породжують необхідність установлення адекватної правової форми, що їх закріплює, підтримує й охороняє;

• право здатне як стимулювати, так і гальмувати розвиток певних економічних відносин;

• право встановлює юридичну відповідальність за правопорушення у сфері економіки;

• опосередкований вплив економіки на право виявляється в тому, що державою визначаються розміри податків, мінімум заробітної плати тощо;

• право визначає цілі, завдання, принципи ринкових відносин, закріплює тенденції їх розвитку.

52. Поняття, ознаки та структура системи права.

. Поняття і елементи системи права. Поняття системи права відображає внутрішню будову (форму), структуру права як системи правових норм.Внутрішня форма (структура) права характеризується:1). єдністю його складових частин;2). диференціація права на відносно відокремлені складові частини у вигляді певних об’єднань правових норм (галузі та інститути права );3). наявністю різних видів зв’язків норм права та їх об’єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних…).Галузь права – це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об’єднаних загальністю предмета і методу правового регулювання. Галузь права поділяється на:1). Підгалузь права — це складова частина галузі права, яка об’єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду;2). Інститут права – це таке угруповання норм права певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин.

53. Характеристика елементів системи права.

Система права є сукупністю впорядкованих і взаємоузгоджених між собою норм права, які характеризують його внутрішню будову, складовим елементом правової системи.

Серед ознак, що характеризують систему права необхідно виділити наступні:

— це обумовлена об’єктивним розвитком суспільних відносин внутрішня структура права;

— дієвий нормативний регулятор, здатний здійснювати багатосторонній вплив на суспільні відносини;

— зміст характеризується цілісністю й структурованістю взаємопов’язаних між собою норм права, поділених за інститутами, підгалузями та галузями права;

— норми права взаємоузгоджені між собою, знаходяться у відносинах внутрішнього підпорядкування та взаємовпливу.

Системність суспільних відносин надає праву системних властивостей та зумовлює його структуру, яка є цілісним об’єднанням відносно самостійних, але пов’язаних між собою елементів — норм права, основним призначенням яких є регулювання суспільних відносин.

За змістом суспільні відносини можуть бути майновими та немайновими, фінансовими, земельними, сімейними тощо. Кожен із цих видів суспільних відносин регулюється визначеною групою норм права, які відбивають їх характерні особливості та відповідну соціальну спрямованість.

Традиційним у теорії права, як і зазначалося вище, є розгляд у якості складових елементів системи права норм права, інститутів права, підгалузей та галузей права.

54. Поняття, ознаки та структура системи законодавства.

Система законодавства — система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів певної держави, насамперед законів, що є формою існування правових норм, засобом надання їм об’єктивності, визначеності, загальності. На відміну від системи права, система законодавства характеризує її форму, зовнішній вираз .Ознаки системи законодавства:1. Є підсистемою системи нормативно-правових актів.2. Первинним елементом є нормативно-правовий припис, що міститься в законодавчих актах.3. Має галузеву, ієрархічну структуру.4. Має суб’єктивний характер.5. Критерієм групування приписів є предмет і метод правового регулювання.6. є зовнішньою формою існування основної частини системи права;7. є способом надання юридичного (формального) значення нормам права, сформованим у суспільстві;8. має два рівня будови — вертикальну (ієрархічну, супідрядну) і горизонтальну (рівнозначну);9. має структуру — галузі та інститути законодавства. Структура системи законодавстваГалузева (горизонтальна) — відображає предмет правового регулювання — поділ нормативно-правових актів за предметом регулювання: цивільне законодавство, кримінальне законодавство, адміністративне законодавство та ін.Субординаційна, або ієрархічна (вертикальна) — відображає юридичну чинність актів — поділ нормативно-правових актів на певні групи за їх юридичною чинністю: закони, укази, постанови уряду, нормативні акти місцевих органів влади та ін.Державно-організаційна (вертикальна) — відображає особливості форми державного устрою — поділ нормативно-правових актів за територіальним значенням: законодавство федеральне і законодавство суб’єктів федерації (наприклад, у Російській Федерації).

55. Співвідношення системи права та системи законодавства.

Система права і система законодавства співвідносяться як зміст і форма; вплив і залежність між ними є взаємними. Законодавство держави — форма життя «законодавчого права», тобто права, що сформувалося в суспільстві і сформульоване (санкціоноване і деталізоване) вищим законодавчим органом держави. Якщо поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону права — його зміст, то поняття системи законодавства відображає основну зовнішню сторону права.Існування права у формі закону, а системи права у формі законодавства в більшості сучасних держав світу (особливо континентальної Європи) є пріоритетним, але не універсальним. Формами права є не лише законодавчі акти і ратифіковані міжнародні договори, але й інші нормативно-правові акти держави (підзаконні акти): президента, уряду, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ. Право має й інші форми вираження — правовий (судовий і адміністративний) прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий договір (поза законодавчим правом). Поза формами права (природні права людини, правовідносини, правосвідомість) воно існує настільки, наскільки набуло міри, стало нормованим, оскільки право не може бути ненормативним. Отже, система права має більш широку адекватну їй форму вираження, ніж система законодавства.

56. Правотворчість: поняття, функції, принципи.

Правотворчість – форма владної діяльності держави, спрямованої на утворення нормативно-правових актів, з допомогою яких у чинній юридичній системі змінюються чи скасовуються правові норми або запроваджуються нові

57. Стадії правотворчого процесу.

Стадії правотворчості:— волевиявлення народу і формування юридичного мотиву,- нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки,- надання сформульованому правилу юридичних властивостей. 

58. Поняття та ознаки нормативно-правового акта. Види НПА.

Нормативно-правовий акт  це офіційний акт-документ уповноважених суб’єктів правотворчості, який встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. До нормативно-правових актів належать конституції, закони та нормативні рішення органів виконавчої влади.

ознаки нормативно-правового акта:

1. Приймається або санкціонується вповноваженими на те органами держави або народом (референдум).

2. Завжди містить нові форми права, або змінює (скасовує) діючі.

3.Відповідає Конституції, міжнародним договорам держави, не суперечить актам вищої юридичної сили.

4. Містить у собі загальнообов’язкові правила (норми) поведінки.

5. Складається з дотриманням правил нормотворчої техніки: має письмову форму та атрибути, що дозволяють відокремити його від інших документів-найменування акта, найменування ухваливших його органів, дату прийняття, номер, підпис уповноваженої посадової особи та інше (реквізити).

6. Приймається з додержанням правил нормотворчої процедури.

7. Має визначну юридичну силу в залежності від місця акта в системі нормативно-правових відносин і від рівня ухвалившого його органа.

8. Діє протягом визначеного терміну.

9. Охоплює конкретну територію.

10. Доводиться до відома населення в установленому законом порядку-публікується в офіційних спеціальних виданнях. В Україні закони і постанови парламенту містяться на сайті Верховної Ради України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Голос України»; постанови Кабінету Міністрів-у «Зібраннях постанов уряду України» і газеті «Урядовий Кур’єр»; закони і підзаконні акти-у журналі «Офіційний вісник України»

Також акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно обнародуванні через телебачення і радіо.

11. У нормативно-правових актах норми права групуються за статтями та структурними утвореннями: розділам, главам, статтям (наприклад в Сімейному кодексі, розділ «Шлюб. Права та обов’язки подружжя», глава 8 « Право спільної сумісної власності», стаття 63 « Здійснення подружжям права спільної сумісної власності»)

нормативний правовий акт закон підзаконний

Розділ 2: Види нормативно-правових актів

Нормативно-правові акти підрозділяються за подальшими ознаками:

1. За юридичною силою

Акти вищих правотворчих органів мають більшу юридичну силу, аніж акти нижчих правотворчих органів. Наприклад, закон, прийнятий парламентом буде мати більшу юридичну силу, ніж, скажемо, якась постанова місцевого самоврядування. В Україні вищу юридичну силу має Конституція України.

Юридична сила нормативно-правового акту — специфічна властивість мати суворо позначене місце в системі нормативно-правових актів і залежати за формальною обов’язковістю від рівня та обсягу повноважень органу, який видає або приймає цей акт, тобто від того, хто є суб’єктом правотворчості. Юридична сила являється найбільш суттєвою ознакою класифікації нормативно-правових актів.

У правових системах романо-германського типу (сюди входять також Росія та Україна) вища юридична сила належить закону. Це значить, що:

— ніякі акти не можуть змінити закон, вносити зміни в його зміст, бо закон може

бути замінений лише законом;

— ніякі акти не повинні суперечити закону, і змістом повинні відповідати закону;

— всі акти повинні видаватися на основі закону і з метою виконання закону;

— акти можуть контролюватися різними органами (наприклад, прокуратурою), а закон-лише Конституційним Судом.

За юридичною силою нормативно правові акти підрозділяються за закони і підзаконні акти.

59. Поняття, ознаки та види законів.

Закон

Закон — нормативно-правовий акт, який регулює найважливіші суспільні відносини з метою забезпечення прав і свобод особи, та прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосереднім волевиявленням народу і має вищу юридичну силу .

Визначне положення законів в системі нормативно-правових актів виражає одна з основних вимог законності-верховенство закону в регулюванні суспільних відносин. Жоден підзаконних акт не може втручатися у сферу законодавчого регулювання. Він повинен бути приведений у відповідність закону або негайно скасованим.

Ознаки закону:

1. Приймається вищим представницьким органом країни або безпосередньо народом (референдум)

2. Містить первинні норми права, яких в правової системі ще не було, притім норми з ключових, основних питань життя(тобто приймаються по найбільш суттєвим питанням суспільного життя)

3. Встановлює права та обов’язки громадян

4. Має вищу юридичну силу. Усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися на основі законів і не суперечити їм

5. Приймається в суворій відповідності з Конституцією і раніше прийнятими діючими законами

Приймається з додержанням особливої законодавчої процедури, яка називається законодавчій процес (складна система регламентованих процедур-самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій по прийняттю закону. Це порядок діяльності із створення закону і, також, сама ця діяльність.

7. Стабільний до його офіційних змін

8. Не має потреби в додатковому затвердженні

9. Може бути відміненим лише законом і перевірений на відповідність Конституції лише Конституційним судом.

10. Ніякий орган, окрім законодавчого, не може його скасувати або змінити;

Закони поділяються на конституційні і звичайні. Конституційні визначають основні початки державного і суспільного ладу, правове положення особистості і організацій. Це закони, що виходять з конституції, яка має вищу юридичну силу. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять відсилання до неї (виборча система, організація і діяльність президента, парламенту, конституційного суду тощо) Слід також сказати про реформуючі закони-закони, якими вносяться зміни і доповнення в чинну конституцію. Вони здобувають вищу юридичну силу після затвердження і стають складовою частиною конституції. Звичайні закони приймаються і діють в строгій відповідності з Конституцією, регламентують окремі і обмежені сфери суспільного життя та закріплюють ті положення що не закріплені в конституції («Закон про вільну економічну торгівлю»).

В Україні вищу юридичну силу має Конституція. Вона є Основним законом.

Види законів за змістом:

1. Установчі-закони, що утворюють органи державної влади і державні структури, передбачають порядок їх діяльності («Про судоустрій України»)

2. Статусні-закони, присвячені визначенню статусу державних органів та їх посадових осіб («Про правовий статус народного депутата України»)

3. Тематичні-самостійні, одиночні законодавчі акти за певною тематикою. Вони регулюють певну сферу відносин («Про бюджетну систему України»)

4. Проблемно-ситуаційні-закони, що спрямовані на вирішення важливого соціального завдання в межах певного періоду внаслідок спонтанно виникаючої проблеми та ситуації («Про деякі питання оподаткування в зв’язку з проведенням новорічних і різдвяних свят для дітей і підлітків і придбанням новорічних святкових подарунків»)

5. Програмні-закони, що містять концептуальні основи, принципи, програми і цілі, програми подальшої розробки законодавства, проведення державної політики. («Про концепцію Національної програми інформатизації»)

6. Реформуючи-закони, що вносять зміни і доповнення до законів з метою підвищення ефективності їх дії; вони складають особливу групу спеціальних законів («Про внесення змін у закони України»)

60. Підзаконні нормативно-правові акти.

Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, що видається на основі закону і відповідно до закону. Підзаконні акти володіють меншою юридичною силою, аніж закони. Вони базуються на законах і не можуть суперечити їм. Але слово «підзаконний» означає меншу юридичну обов’язковість цього нормативно-правового акта. Підзаконний акт володіє достатньою юридичною силою. Він посідає важливе місце в усій системі правового регулювання, оскільки забезпечує виконання законів шляхом конкретизованого, деталізованого, нормативного регулювання всього комплексу суспільних відносин. Юридична сила підзаконних актів залежить від органів держави, що приймають цей документ, від їх компетенції, а також характеру і призначення самих актів. Вони повинні відповідати не тільки Конституції і законам, а також і іншим нормативно-правовим актам, що мають більш високу юридичну силу. Наприклад, акти Міністерства освіти Україні повинні відповідати не лише Закону про освіту, але й нормативним документам Президента України, Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України.

61. Дія нормативно-правових актів у часі.

Якщо в нормативно-правовому акті зазначено час його вступу в дію, то с цього моменту він вступає в силу. Так у Законі України «Про захист економічної конкуренції» від 27.02.2001р. зазначено, що він вступає в дію через рік після моменту опублікування, тобто 27.02.2002р. Також нормативно-правові акти можуть вступати в силу одразу з моменту прийняття — наприклад Конституція України вступила в силу з моменту ії прийняття13.

Якщо порядок вступу не оговорюється, то закони вступають в дію за загальним правилом, встановленим законодавством-нормативні акти парламенту Україні починають діяти на всій території після десятиденного терміну їх оприлюднення( повинні бути оприлюдненими протягом п’ятнадцяти днів після підписання і прийняття до виконання президентом України). Закони та інші нормативно-правові акти оприлюднюються в спеціальних виданнях14. Контроль за своєчасністю і правильністю опублікування нормативно-правових актів здійснює Міністерство Юстиції України.

Як можна побачити, термін вступу в силу різних акті різний. І це зрозуміло, бо самі акти, по відношенню до яких встановлюються ці терміни, відріжняються між собою. Логічним є положення, багаторазово перевірене державно-правовою практикою різних країн, у відповідності з якім «початок дії закону може бути навмисно відтягнуто через особливу важливість і складність

Для більш складних і більш важливих нормативно правових актів термін вступу в дію повинен бути більшим, ніж для всіх інших нормативно-правових актів. Це викликано тим, що для ознайомлення та вивчення, а в деяких випадках і для підготовки ті прийняття необхідних мір, які пов’язані з реалізацією правових положень, потребується більше часу та зусиль, ніж це потребується по відношенню до менш складних нормативно-правових актів (наприклад прийняття нового податкового кодексу). Також важливі не тільки терміну вступу в дію нормативно-правових актів, а ще й засіб:

Нормативно — правові акти сучасності починають діяти одночасно по всій території, на яку вони розраховані, але не виключається можливість, у випадку необхідності, поступового введення в дію того чи іншого нормативно-правового акту.

Але при всіх умовах закон вступає в дію не раніше дати опублікування. Тобто нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, але не доведені до відома громадян у порядку, встановленому законом не є чинними. Момент набуття чинності нормативно-правового акту залежить від того, хто є суб’єктом його прийняття (народ, уряд, президент, парламент) і яким є його зміст (присвячений він громадянам чи має графи «секретно»). Наприклад, неопубліковані акти Верховної Ради або Президента України вступають в силу з моменту їх одержання державними органами, тобто оприлюдненням такого акту вважається доведення його до відома установ на

Втрата юридичної сили нормативно-правовим актом відбувається з моменту:

— закінчення терміну, на який він був прийнятий;

— зміни обстав, на який був розрахований;

— скасування нормативно-правового акту;

— прийняття рішення о неконституційності нормативно правового акту.

Дія нормативно-правового акту припиняється у випадках:

— прямої відміни

— з закінченням терміну, на який був прийнятий нормативно-правовий акт

— прийняття нового нормативно-правового акту з тих же питань тими же або вищестоящими органами.

Момент припинення дії нормативно-правового акту є моментом втрати його юридичної сили.

Загалом для законів характерна пряма дія-новий закон поширюється на відносини, які виникли після набуття чинності, тобто на всі нові факти і на триваючі «старі» (лише з моменту набуття чинності) — він діє лише уперед.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Вона надає визначеності і стабільності суспільним відносинам, бо громадяни у своїх вчинках орієнтуються на чинні закони. Але таке поняття є.

62. Дія нормативно-правових актів у просторі та по колу осіб.

Дія нормативно-правових актів у просторі визначається територією, на яку розповсюджується суверенітет держави та владні повноваження органу, що видав відповідний нормативно — правовий акт, окремого регіону та адміністративно-територіальною одиницею. Під територією ми маємо на увазі також сушу, надра, територіальні води ( від 3 до 12 км морських міль) та повітряний простір.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни, нормативно-правові акти АРК — на територію АРК.

Також іcнує поняття екстериторіальності  коли установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави розглядаються як такі, що розташовані на власній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави. Право екстериторіальності користуються, наприклад, військові бази за кордоном.

3.3 Дія нормативно-правових актів за колом осіб

Всі особи, що перебувають на території держави тимчасово або постійно, підпадають під дію ії приписів.

Види дії нормативно-правових актів за колом осіб:

1. Загальної дії-розраховані на всіх осіб, що перебувають на території держави. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюється на всіх громадян держави незалежно від місця їх перебування (у тому числі і за кордоном). Також кримінальні закони поширюються на осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні — якщо такі особи будуть притягнути до кримінальної відповідальності або віддані суду, вони підлягають кримінальної відповідальності по Кримінальному Кодексу України.

2. Спеціальної дії-розраховані на певне коло осіб. Поширюються на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців).

3. Виняткової дії-вилучення з нормативних актів загальної та спеціальної дії (працівники дипломатичних представництв-вони звільняються від кримінальної, адміністративної , цивільної та будь якої іншої відповідальності).

Іноземні громадяни зрівняні в правах і обов’язках з громадянами держави (головним чином у соціально-правовому статусі). Наприклад, дія кримінальних законів поширюється на всіх мешканців України. Однак їм не надаються окремі права і не покладаються окремі обов’язки, наприклад обирати і бути обраними в представницькі органи країни , бути суддями. Права іноземців закріплені в ст.24 Закону України « Про правовий статус іноземців».

Усі громадяни, піддані та інші особи, що мешкають на території Урани повинні бути законослухняними.

63. Нормотворча техніка: поняття, елементи, види.

64. Поняття систематизації НПА.

Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність, пов’язана з упорядкуванням і удосконаленням законодавчих та інших нормативно-правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему.

Здійснювати систематизацію нормативно-правових актів необхідно для:

— усунення суперечностей між нормативними актами;

— підвищення якості та ефективності законодавства;

— забезпечення доступності його використання громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними корпораціями.

65. Види (форми) систематизації НПА.

Розрізняють три способи (форми) систематизації нормативно-правових актів.

— кодификацію;

— інкорпорацію;

— консолідацію.

Технічною передумовою трьох способів (форм) систематизації є облік нормативних актів, тобто письмове фіксування виданих нормативно-правових актів (у спеціальних часописах, на картках, у комп’ютері).

Кодифікація — спосіб (форма) систематизації законодавчих актів, який полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробку і узгодження) юридичних норм, пов’язаних загальним предметом правового регулювання, і об’єднання у новий єдиний нормативно-правовий акт. Іншими словами, кодификація виражається в підготовці та прийнятті нових актів, у які заносяться узгоджені між собою як норми старих актів, що виправдали себе, так і нові нормативні розпорядження.

Інкорпорація — спосіб (форма) систематизації законодавства, який полягає у зовнішньому впорядкуванні (розташуванні в тому чи іншому порядку) вже наявних нормативних актів без зміни змісту норм права, які містяться в них.

Результатом інкорпорації є збірники, де нормативні акти розташовуються в хронологічному або алфавітному порядку, за предметною ознакою, з урахуванням юридичної чинності об’єднуваних актів тощо.

Консолідація — спосіб (форма) систематизації, який полягає в об’єднанні кількох нормативно-правових актів, що діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту. Інакше: консолідація виражається в підготовці і прийнятті укрупнених актів на основі об’єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання.

Вона використовується там, де відсутня можливість кодификації; є уніфікацією нормативних актів; усуває їх численність; позбавляє їх надмірної роздробленості; сприяє об’єднанню загальних положень поточної правотворчості в родинні групи; є проміжною ланкою між поточною правотворчістю і кодификацією.[18, c.98-101]

66. Поняття та класифікація юридичних колізій. Колізії в законодавстві.

Юриди́чна колі́зія — (лат. collisio — зіткнення) — розбіжність або суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті ж або суміжні правовідносини, а також між компетенцією органів влади.

Чинному законодавству, як і будь-якій іншій системі, властива певна неузгодженість. Одним з видів такої неузгодженості є формальні, або внутрішні неузгодженості — суперечності всередині правової системи.

Колізії в законодавстві є різновидом юридичних колізій, що виникають за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між реально або формально-чинними нормами права, які закріплені в законодавстві і регулюють однакові фактичні відносини.Для українського законодавства найпоширенішими є темпоральні, ієрархічні та змістовні колізії.

Темпоральна (часова) колізія — це колізія, що виникає внаслідок видання в різний час з того самого питання принаймні двох норм права. Загальним колізійним темпоральним принципом, що використовується для подолання таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того ж питання скасовує дію попередніх.Ієрархічні (субординаційні) колізії виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що знаходяться на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства і тому мають різну юридичну силу. Загальний колізійний принцип, який використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу. Подолання ієрархічних колізій неможливе без з’ясування ієрархічної (вертикальної) структури законодавства України. Ця структура визначається юридичною силою нормативних актів, яка, у свою чергу, залежить від місця, що посідають органи, які видають ці акти, в механізмі держави. Місце акта в ієрархічній структурі законодавства визначається також специфічним змістом самого джерела права, що відрізняє його від інших актів, прийнятих тим самим правотворчим органом. Колізії між нормами національного законодавства і нормами ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорів вважаються різновидом ієрархічних колізій і повинні вирішуватися на користь міжнародних договорів (крім колізій норм міжнародних договорів з нормами Конституції України).Змістовні колізії— це колізії, що виникають внаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовленого специфікою суспільних відносин. Специфіка цих колізій пов’язана з поділом норм права на загальні, спеціальні та виняткові. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах визначеного виду відносин і встановлюють для нього певні особливості порівняно із загальним правилом; виняткові (які є особливим різновидом спеціальних норм права) встановлюють зовсім інший порядок, ніж загальні норми. Змістовні колізії випливають з цілей законодавця відбити особливості врегулювання специфічних відносин у спеціальних нормах. Іншими словами, об’єктивною причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин.При конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм необхідно керуватися принципом: спеціальний або винятковий закон скасовує дію загального.

67. Способи зменшення колізій в законодавстві.

Способи зменшення колізійності законодавства — це конкретні прийоми, засоби і процедури їх попередження, подолання та усунення.

Подолання колізій — це їх переборення в конкретному випадку в процесі правозастосування. В сучасній юридичній літературі обґрунтовують можливість існування трьох основних способів подолання юридичних колізій. Один з них має нормативно-правовий, другий — процедурно-правовий, третій — превентивно-правовий характер. Завданням першого способу є вдосконалення права як системного утворення, завданням другого є діяльність спеціальних органів держави по подоланню колізій, а завданням третього є недопущення можливості виникнення колізій на практиці.Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлумачення закону і застосування правоположень. Вони утворюють колізійний механізм, що повинен включати всі перелічені вище способи і давати можливість у конкретному випадку зменшити шкідливий вплив прорахунків і недбалості законодавця.Основними способами подолання є видання колізійних норм і тлумачення закону і застосування правоположень.Попередження колізій у законодавстві— заходи, що дозволяють запобігати появі колізій ще на стадії підготовка, прийняття і введення в дію нормативних актів до набуття ними чинності. Важливе значення для попередження колізій має суворе додержання правил законодавчої техніки, наприклад, послідовне узгодження проектованих норм із системою чинних норм права.Усунення колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють зняти колізії взагалі. Основним способом їх усунення є нормоворчість.

68. Поняття та ознаки правовідносин.

Правовідносини — це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і зобов’язаними суб’єктами — носіями суб’єктив-них юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальнос-ті — і забезпечуються державою.Ознаки правовідносин:1. Становлять різновид суспільних відносин, соціальний зв’язок.Правовідносини складаються між людьми або колективами як суб’єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів. Не може бути правовідносин з тварина-ми, рослинами, предметами. Відносини з ними є, але не за до-помогою права. За негуманне поводження з собакою людина відповідає не перед собакою, а перед органами, що покликані захищати тварин.У колишні часи (середньовіччя) суб’єктами права визнава-лися тварини і навіть неживі предмети. Наприклад, у Росії в 1593 p. був покараний батогом і засланий до Сибіру церковний дзвін, що «дзвонив» у зв’язку з убивством царевича Дмитра.2. Є ідеологічними відносинами — результатом свідомої діяль-ності (поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх правосвідомістю.3. Є вольовими відносинами, які проявляються вдвох аспектах:а) у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки право відносини виникають на підставі правових норм;б) у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин вони зв’язані предметом інтересу, досягненням його результатПравда, правовідносини можуть виникати і припинятися по волею (інтересом) їх учасників (наприклад, потерплий від зло чину всупереч своєму бажанню залучається у кримінально-процесуальні правовідносини зі злочинцем і судом).Однак реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі (інтересу) їх учасників. При цьому є правовідно-сини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх їх уча-сників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для вини-кнення яких досить волевиявлення лише одного з учасників (проведення обшуку).4. Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нор-мою фактів. Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб’єктів і реальних ситуацій. У нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі (докладніше див. § «Передумови виникнення правовідносин. Взаємозв’язок норми права і правовідносин»).Проте не можна вважати, що наявність правових норм авто-матично призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові норми реалізуються, але правовід-носин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставі аналогії права.5. Мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою взаємного зв’язку між конкретними суб’єктами через їх права, обов’язки, повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна сторона має точно визначені суб’єктив-ні юридичні права (правомочна сторона), на іншу покладені від-повідні суб’єктивні юридичні обов’язки (зобов’язана сторона). Повноваження — прерогатива державних органів і посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинного харак-теру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушен-ня. Основний зміст правовідносин — суб’єктивне юридичне право і суб’єктивний юридичний обов’язок.Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов’язках. Правам однієї сторони відповідають обов’язки іншої. Наприклад, одна сторона — кредитор — має право на одержання боргу, а інша — боржник — обов’язок повер-нути борг. У деяких правовідносинах кожна сторона має і права, і обов’язки (фізичні особи), правомочності і відповідальність (посадові особи).

69. Види правовідносин.

Види правовідносин:1). За функціональною спрямованістю норм права:- регулятивні (в яких поведінка суб’єкта є правомірною);- охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки суб’єкта).2). За рівнем індивідуалізації суб’єктів:- відносні (яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників);- абсолютні (в яких визначена одна уповноважена сторона).3). За галузями норм права (конституційно-правові, адміністративно-правові,…).4). За кількістю суб’єктів: прості (між двома суб’єктами), складні (три і більше суб’єктів).5). За розділом прав і обов’язків між суб’єктами: односторонні (кожна сторона відносно іншої має або лише права або лише обов’язки), двосторонні(в яких кожна із сторін має як права так і обов’язки).6). За характером дій зобов’язаного суб’єкта: активні (зобов’язаний суб’єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов’язаний суб’єкт повинен утримуватись від вчинення певних дій).7). За волевиявленням сторін: договірні (для виникнення яких необхідне волевиявлення як уповноваженої так зобов’язаної сторони), управлінські (для виникнення яких досить

70. Суб’єкти правовідносин, їх види. Правосуб’єктність.

Склад правовідносин –це комплексне поняття, що характеризує правовідносини з точок зору її змісту, суб’єктів і об’єктів. Юридичний зміст правовідносин утворюють зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників (сторін). Фактичний зміст правовідносин – це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Правосубєктивність – здатність суб’єкта бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність юрид. осіб визначається змістом їх компетенції. Правоздатність – обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та юрид. обов’язки (загальна правоздатність, галузева правоздатність, соціальна правоздатність). Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юрид. обов’язки. Деліктоздатність – здатність особи нести юрид. Відповідальність за скоєні правопорушення. Об’єкти правовідносин – матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що слугують задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій із приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої взаємні суб’єктивні права та юрид. обов’язки.

71. Поняття і види об’єктів правовідносин.

Об’єкти правовідносин: поняття і види. Об’єкти правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що слугують задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій і з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої взаємні суб’єктивні права та юрид. обов’язки. Види об’єктів правовідносин:- Засоби виробництва – об’єкти, з допомогою яких створюється новий продукт.- Предмети споживання – предмети, призначення яких полягає у задоволенні життєвих потреб людей.- Продукти духовної (інтелектуальної) творчості людини.- Особисті немайнові права людини.- Поведінка певних суб’єктів (розгляд поведінки на предмет визначення в ній складу правопорушення).- Результати поведінки суб’єктів (ремонт побутової техніки, будівництво будинку).- Гроші та цінні папери.- Стан природних об’єктів.

72. Суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів права, їх структура.

Суб’єкти правовідносини (суб’єкти права) – це учасники правових відносин, які мають взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки.Види суб’єктів правовідносин:а) індивіди (фізичні особи):· громадяни; іноземці; біпартиди; апартиди;б) організації та об’єднання:· держ. органи, установи, підприємства, їх посадові особи;· недержавні організації , підприємства , установи та їх посадові особи, рухи, партії, органи громадського самоврядування;в) соціальні спільноти;· держава в цілому;· народ, нація;· населення певних частин території держави;· трудові колективи.Серед суб’єктів цивільно – правових відносин особливе місце посідають юридичні особи.

73. Поняття та класифікація юридичних фактів.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.Види юридичних фактів:1). За юридичними наслідками:- правостворюючі, на основі яких суб’єкти набувають певних прав та обов’язків;- правозмінюючі, що тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язків (службове підвищення);- правоприпиняючі, що ліквідують певні права і обов’язки, носієм яких суб’єкт був до виникнення цих фактів;2). За складом:- прості, що складаються з 1-го факту, якого досить для настання юридичних наслідків (оплата проїзду у транспорті (досить лише зайти до нього));- складні, що являть собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (пенсійні відносини (вік, трудовий стаж, рішення відповідного органу));3).За тривалістю у часі:- одноактні, що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля квитка для проїзду);- триваючі (або юридичні стани) – обставини, що існують упродовж певного часу (перебування у шлюбі);4). Відносно волі суб’єктів:- події – життєві обставини, що виникають незалежно від волі суб’єктів (стихійне лихо…);- діє — життєві обставини виникнення яких залежить від волі суб’єктів (подача заяви про прийом на роботу).Дії бувають:- правомірні, що відповідають приписам норм права;- протиправні, що не відповідають приписам правових норм.Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції.Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом.Правова презумпція –це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів.Поділяються правові презумпції на:- презумпції, що не можуть бути спростовані; (презумпція недієздатності неповнолітнього)- презумпції, що можуть бути спростовані (презумпція не винуватості).

74. Правова поведінка: поняття, ознаки.

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульова-ною нормами права і спричиняє юридичні наслідки.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку;2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльнос-ті. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною), склада-ється із різних висловлень, суджень і оцінок, які виражають вну-трішній стан суб’єкта;3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідом-лення обставин і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати своїми вчинками;4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які або прямо описують умови і ознаки право-вих вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з: а) реалізацією суб’єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей, задоволення потреб, зазнання певних втрат);б) реакцією держави на результати правової поведінки (стиму-лювання, охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі дії).Види правової поведінки:правомірна | неправомірна (протиправна) — правопорушення | зловживання правом- соціальне корис-на, відповідає нор-мам права | — соціальне шкід-лива, суперечить нормам права | — відповідає нормам права, але є соціаль-но-шкідливою

75. Види правової поведінки.

Види правової поведінки:

правомірна

неправомірна (протиправна) — правопорушення

зловживання правом

— соціальне корисна, відповідає нормам права

— соціальне шкідлива, суперечить нормам права

— відповідає нормам права, але є соціально-шкідливою

Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права, такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.

Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона) називають складом правової поведінки.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

— фізичною (діяльність); — усною (вербальною);

— письмовою (документальною).

76. Правомірна поведінка: поняття та ознаки.

Нормативна поведінка – це така поведінка людей, що регулюються будь – якими соціальними нормами звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права…Правова поведінка – це поведінка людей, що регулюється нормами права.Правомірна поведінка – це поведінка, яка є соціально – корисною, відповідає закріпленим у правових нормах моделям поведінки і має позитивні юридичні наслідки.Співвідношення:- правова поведінка є видом нормативної поведінки;- правомірна поведінка є видом правової поведінки.

77. Види правомірної поведінки.

78. Правопорушення: поняття, ознаки та види.

Правопорушення – це суспільно шкідливе, винне протиправне діяння, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.Види правопорушень:1). Злочини – це суспільно небезпечні, протиправні, винні й карні діяння, які вчиняють чи можуть вчиняти суттєву шкоду певним суспільним відношенням, що охороняється кримінальним законом.2). Провини – це правопорушення, що порушують приписи інших, крім Кримінального Кодексу, норм права і не досягають рівня суспільної небезпеки.Види провин:1). Адміністративні – порушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані із здійсненням держ. Управління (адміністративне, фінансове, аграрне право);2). Дисциплінарні – правопорушення, що здійснюються у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів, порушують трудову дисципліну, тому утрудняють виконання їх виробничих функцій.3). Цивільно – правові провини – це – правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і певних немайнових відносин.

79. Причини правопорушень та шляхи їх подолання в Україні.

Причини правопорушення — це ті явища соціальної дійсності, які викликають (або поглинають ) вчинення правопорушення.

Люди здебільшого дотримуються приписів права, однак правопорушення вчиняються досить часто, а їх загальна кількість є настільки значною, що це викликає зрозумілу тривогу громадян. Тому важливим питанням є встановлення та усунення причин правопорушень.

Іноді причиною правопорушень виступає і недосконалість чинного законодавства — наприклад, надмірні ставки оподаткування юридичних осіб змушують їхніх керівників шукати шляхи ухилення Від сплати податків, оскільки без цього виробнича чи комерційна діяльність підприємства буде просто не можливою. У цьому випадку, звичайно ж, необхідно усунути подібну причину — за наявності більш оптимальних податків буде менше тих, хто ухиляється від їх сплати.

Причини і умови злочинності — це система негативних для відповідної суспільно-економічної формації соціальних явищ, детермінуючих злочинність як свій наслідок. Причини і умови злочинності по походженню і по суті соціальні. Вони завжди включені в систему соціальних протиріч суспільства. Причини і умови конкретних злочинів виступають первинним елементом криміногенної системи.

Проте, завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має «утопічний » вигляд, адже для цього потрібно усунути всі суперечності, які існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися, зокрема на початку нашого століття, однак успіху досягнуто не було.

Шляхи подолання правопорушень

для зменшення кількості правопорушень необхідно усунути

причини і умови, які породжують шкідливі і небезпечні для суспільства

діяння

80. Юридичний склад правопорушення.

81. Поняття та ознаки юридичної відповідальності.

У сучасному правознавстві розрізняють перспективну та ретроспективну юридичну відповідальність.Перспективна (позитивна) юридична відповідальність – це сумлінне (відповідальне) виконання суб’єктом усіх правових приписівРетроспективна (негативна) юридична відповідальність – полягає в закріпленому в законі обов’язку правопорушника перетерпіти з боку держави певні негативні наслідки (санкції) за скоєне ним правопорушення.

82. Підстави притягнення до юридичної відповідальності.

Підставами для притягнення до юридичної відповідальності є наявність правової норми, що передбачає склад правопорушення; юридичного факту скоєння правопорушен-ня або правозастосовного акта, що набрав чинності.Невідворотність відповідальності як один з принципів законності держави аж ніяк не означає, що особа за кожне правопорушення обов’язково повинна нести юридичну відповідальність, відбути повністю покарання, чи що на неї слід накласти стягнення. Законодавець передбачає підстави звільнення від юридичної відповідальності.Такі підстави передбачаються в кримінальному, адмі-ністративному, трудовому та іншому законодавстві. Наприк-лад, кримінальне законодавство передбачає випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності та від кримінального покарання (статті 50-51 КК України). Підставами звільнення від кримінальної відповідальності можна назвати такі: давність притягнення до кримінальної відповідальності; коли до часу розслідування чи розгляду справи в суді через зміну ситуації скоєне винним діяння пе-рестало бути суспільно небезпечним чи сама особа переста-ла бути суспільно небезпечною; внаслідок амністії чи поми-лування; застосування до неповнолітнього, який скоїв злочин, примусових заходів виховного характеру; застосування до особи, яка скоїла злочин, що не має великої суспільної не-безпеки, заходів виправлення і перевиховання без застосування кримінального покарання притягненням такої особи до адміністративної відповідальності; передача матеріалів справи на розгляд товариського суду; вжиття заходів медич-ного характеру; передача особи на поруки громадській орга-нізації або трудовому колективу.

83. Звільнення від юридичної відповідальності та обставини, що її виключають.

84. Види юридичної відповідальності.

Види юридичної відповідальності:1). Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочину і передбачає найбільш жорстокі заходи (застосовується тільки у судовому порядку);2). Адміністративна відповідальність (передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження); застосовується органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі, і в судовому порядку;3). Цивільна відповідальність (за порушення обов’язків, що зазначені у договорах, інших умовах. У разі заподіяння шкоди здоровлю чи майну особи), вирішується судом, арбітражем або адміністративними органами держави;4). Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ внаслідок порушення правил внутрішнього розпорядку. Вона накладається згідно з нормами трудового законодавства. Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права.

85. Цілі, функції та принципи юридичної відповідальності.

Принципи юридичної відповідальності — це положення та ідеї, що мають законодавче закріплення та визначають самостійний і реальний характер відповідальності як засобу гарантування і охорони об’єктивного і суб’єктивного права та суспільного порядку.

Принцип законності забезпечує можливість визнання діяння правопорушенням лише за умови, якщо воно передбачене законом саме як протиправне; якщо цей закон вступив у законну силу та його зміст є обнародуваним. Законність відповідальності виявляється у застосуванні міри відповідальності у межах та формах, встановлених законом; в наявності процесуальних вимог застосування відповідальності; у можливості оскарження і спростування незаконних дій та рішень у процесі покладення відповідальності; у можливості недопущення зловживань і помилок при застосуванні матеріальних та процесуальних норм.

86. Поняття і форми реалізації права.

Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб’єктів права, в їх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий резуль-тат.

87. Застосування норм права, як особлива форма їх реалізації.

88. Стадії застосування норм права.

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого Порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу).

Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1)  встановлення фактичних обставин справи;

2)  встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються.

89. Основні вимоги щодо правильного застосування норм права.

Основні вимоги правильного застосування норм права — система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.

Основні вимоги правильного застосування норм права:

1. Правова законність — належне додержання юридичної підстави справи: а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи; б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом; в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом; г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми правозастосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належні реквізити).

2. Обґрунтованість — всебічне і повне дослідження всіх фактичних обставин справи: а) виявляти всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчати факти, встановлювати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законом; в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільність — вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети; б) враховувати, що норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретними життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуальними особливостями; в) зважати на соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність «духу» права, однак не приймати рішення, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).

4. Справедливість — відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі: а) неупереджено (об’єктивно) ставитися до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточного рішення; б) приймати рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, із власними моральними переконаннями та суспільства в цілому — у тому випадку, коли законом передбачені різні варіанти вирішення (тобто коли встановлені відносно визначені й альтернативні санкції).

Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.

90. Поняття та види правозастосовчих актів.

Правозастосовчий акт — це спосіб зовнішнього прояву формально-обов’язкового правила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує юридичні права і обов’язки персоніфікованих суб’єктів у конкретній життєвій ситуації.

Інакше, акт застосування права — це правовий акт компетентного органу або посадової особи, прийнятий на основі юридичних фактів 164

і норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб. Діяльність правозастосовчих органів завершується оформленням відповідного акта, який фіксує прийняте рішення і надає йому офіційного значення і вольового характеру. Щодо конкретних осіб акт застосування права є категоричним, обов’язковим до виконання велінням.

Правозастосовчий акт має ряд особливостей: S його можуть приймати компетентні органи держави; S він має індивідуально визначений (персоніфікований)

характер;

S не може мати зворотної дії в часі; S має встановлену законом форму.

91. Прогалини в законодавстві і шляхи їх усунення.

Прогалина в законодавстві — це відсутність регулювання певних суспільних відносин за умови, коли ці відносини мають бути врегульованими з позицій принципів права.

Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій у суспільних відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають у сфері правового регулювання, тобто коли залишилися неврегульова-ними ті відносини, які повинні бути врегульовані правом.

Причини прогалин різні. Це стосується первісних і наступних прогалин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував у формулюваннях нормативних актів всю багатоманітність життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання. Це може трапитися також через прорахунки, допущені при розробленні закону, у використанні прийомів юридичної техніки. Наступні прогалини з’являються об’ єктивно внаслідок постійного розвитку суспільних відносин, виникнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь передбачені законодавцем.

Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прогалини є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх оперативного заповнення (усунення чи подолання).

Єдиним засобом заповнення прогалин є правотворча діяльність державних органів. Однак якщо прогалину виявлено в процесі право-застосування, то швидке прийняття необхідних правових норм не завжди можливе, тому правозастосовні органи використовують оперативні засоби заповнення прогалин з метою вирішення конкретної юридичної справи. До таких засобів належать: аналогія закону, аналогія права, субсидіарне застосування правових норм.

92. Правові обмеження, стимули та заохочення.

93. Поняття тлумачення норм права.

Тлумачення норм права означає переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу й доступну мову конкретних понять і висновків. Види тлумачення права:1. за своїм змістом тлумачення поділяється на:А) Буквальне тлумачення (зміст норми права відповідає її словесному виразу).Б) розширювальне (розповсюджене) тлумачення (зміст норми права ширше її буквального значення).В) Обмежувальне тлумачення (зміст норми права вужче її буквального значення).2. За суб’єктами (за юрид. силою):А) офіційне тлумачення:- нормативне тлумачення,- казуальне тлумачення.Б) неофіційне тлумачення:- доктринальне (наукове),- компетентне (професійне),- повсякденне (буденне).

94. Способи тлумачення норм права.

Способи (методи) тлумачення — це сукупність прийомів аналізу правових норм, розкриття їх змісту (значення) з метою практичної реалізації.

Розрізняють такі способи (методи) тлумачення:

1) філологічне (граматичне, текстове, мовне) тлумачення — це з’ясування змісту норми права через граматичний аналіз її словесного формулювання з використанням законів філології; ґрунтується на даних граматики, лексики і припускає аналіз слів, пропозицій, словесних формулювань юридичних норм. Передусім установлюють значення кожного слова і виразу, вжитих у нормативному розпорядженні. Потім переходять до аналізу граматичної форми іменників і прикметників, способів дієслів, виду дієприкметників і т.д. Далі усвідомлюють граматичну структуру пропозицій. Окремі слова і вирази, розділові знаки недопустимо трактувати як зайві. В результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, на підставі якого далеко не завжди можна зробити достовірний висновок;

2)  системне тлумачення — це з’ясування значення норми через встановлення її системних зв’язків з іншими нормами. Сутність його полягає в тому, що норма зіставляється з іншими нормами, встановлюються її місце і значення в даному нормативному акті, галузі права, всій правовій системі. Всі норми потребують системного тлумачення, особливо норми відсилочні і бланкетні, які побудовані так, що можуть розглядатися лише у сукупності з нормами, до яких зроблено відсилання;

3)  історико-політичне тлумачення (в тому числі історико-по-рівняльне) — це з’ясування значення норм права на підставі аналізу конкретних історичних умов ‘їх прийняття; з’ясування цілей і завдань, закладених законодавцем. Важливим є урахування соціально-економічних і політичних факторів, які обумовили ініціативу і саму появу акта, процесу його обговорення — парламентського слухання першого, другого, постатейного тощо, зокрема доповіді і співдоповіді про проект прийнятого нормативно-правового акта. Істотне значення в історико-політично-му тлумаченні мають альтернативні проекти, їх порівняння, публікації в пресі під час обговорення законопроекту, дебати в парламенті, внесені поправки, підстави їх прийняття або відхилення. Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути джерелом розуміння закону і стати основою для прийняття юридичних рішень.

95. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права.

Офіційне тлумачення норм права: поняття і види. Офіційне тлумачення – це сформульоване у соціальному акті роз’яснення змісту і мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має обов’язкове значення.Види офіційного тлумачення:1). Нормативне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норми права, що має загальнообов’язковий характер і неодноразово використовується в юридичній практиці. Нормативне тлумачення поділяється на: а). Автентичне, за якого зміст норми права роз’яснює той суб’єкт, що її видав. б). легальне – яке здійснюється суб’єктом, що не видав дану норму, але уповноважений її тлумачити (Конституційний суд, Пленум суддів).2). Казуальне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норми права, яке має обов’язкове значення лише для даного конкретного випадку і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення.Види казуального тлумачення:а). Судове, яке здійснюється судовими органами при розгляданні конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях по цих справах.б). Адміністративне, яке здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою держ. адміністрації посадовими особами56. Неофіційне тлумачення норм права: поняття і види. Неофіційне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норм права, яке немає обов’язкового характеру. Види неофіційного тлумачення: а). доктринальне ( наукове), яке здійснюються науковцями і науково – дослідними закладами в статтях, в підручниках, монографіях, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів. б). Компетентне (професійне), яке здійснюються особами, які мають відповідну юридичну освіту або певний досвід юридичної діяльності. в). Повсякденне (побутове) – це роз’яснення змісту норм права всіма суб’єктами, які не мають юридичної освіти або досвіду юридичної діяльності

96. Тлумачення норм права за обсягом.

Тлумачення за обсягом — це з’ясування співвідношення буквального тексту і дійсного змісту юридичних норм.

Розрізняють три способи тлумачення за обсягом.

Буквальне (адекватне) тлумачення — це роз’яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права відповідає буквальному тексту, тобто «літері» закону. «Дух» і «літера» закону збігаються.

Поширювальне (розширювальне) тлумачення — це роз’яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права ширше за її буквальний текст; «дух» закону ширше за його «літери». Наприклад, дійсне значення поняття «втрата», яке міститься в Законі України «Про заставу», треба розуміти ширше, ніж буквальне значення цього слова: це і загибель, і саморуйнування, і всі інші випадки припинення існування даного предмета. Або інший приклад: «Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» — це нормативне розпорядження не вказує на народних засідателів, однак на них, як і на суддів, поширюється принцип незалежності.

Обмежувальне тлумачення — це роз’яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права вужче за її текстуальний вираз; «дух» закону вужче за його «літери. Наприклад, відповідно до Закону України про шлюб і сім’ю «повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і піклуватися про них», однак цей обов’язок не може поширюватися на дітей, хоча і повнолітніх, але непрацездатних.

97. Акти тлумачення норм права, їх види.

Акт офіційного тлумачення норм права (интерпретаційно-правовий акт) — це акт-документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, і має обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються.

Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:

—  за галузевою належністю норми, що тлумачиться, — акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;

—  за структурними елементами норми, що тлумачиться, — акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції;

— за юридичною формою вираження — постанови, укази, накази, роз’яснення та ін.;

— за сферою дії — нормативні, казуальні;

— за «авторством» норми, що тлумачиться: а) акти автентичного тлумачення,

6) акти легального (делегованого) тлумачення.

— за повноваженнями інтерпретатора:

інтерпретаційні акти правотворчих органів

інтерпретаційні акти правозастосовних органів

— засновані на правотворчих повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять нормативні (загальні) роз’яснення; мають юридичну силу, однакову з юридичною силою правотворчих актів даного органу (наприклад, постанова Верховної Ради України)

— засновані на правозастосовних повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять правила застосування норм права, сформульовані в результаті узагальнення юридичної практики (наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України і Вищого арбітражного судуУкраїни, вказівка з питань розслідування Генерального прокурора України)

Щоб уникнути підміни актів більшої юридичної сили актами меншої юридичної сили, слід скоротити кількість роз’яснень, що виходять від нижчих управлінських органів. Серед інтерпретаційних актів правозастосовних органів слід віддати перевагу актам суду і арбітражу. Свої роз’яснення суд і арбітраж дають на основі вирішення конкретних справ, підсумовуючи судову і арбітражну практику.

Акти тлумачення норм права (интерпретаційно-правові акти) поряд з нормативно-правовими актами і актами застосування норм права (правозастосовними, індивідуальними актами) складають особливу («третю») групу правових актів.

98. Законність: поняття, принципи та вимоги законності.

Законність – один з основоположних принципів діяльності держ. органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Законність розглядається у двох аспектах:- законність як правовий режим точного і неухильного здійснення законів та інших нормативно – правових актів сіх сферах державного і суспільного життя;- законність як існування належного та ефективного та контролю за неухильним дотриманням приписів правових норм , виявлення правопорушень і притягнення винних у їх здійсненні до юридичної відповідальності.

Принципи законності – це ті основні начала, керівні ідеї і основоположні вимоги, що розривають її сутність, основу її змісту як обов’язкового режиму державного та суспільного життя.ПРИНЦИПИ:1). верховенство закону в системі нормативно –правових актів;2). нерозривний зв’язок, підпорядкування, зумовленість законності режимом демократії;3). обов’язковість вимог законності для всіх громадян, посадових осіб .державних органів і громадських організацій;4). забезпечення верховенства закону в системі правових актів;5). зв’язок законності із загальною та правовою культурою населення, посадових осіб;6). неприпустимість протиставлення законності та доцільності;7). єдність законності;8). встановлення дієвого контролю і нагляду за дотриманням законності;9). участь мас у діяльності із забезпечення законності;10). притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення лише при наявності вини за його споєння;11). невідворотність юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

99. Гарантії законності: поняття та види.

Гарантії законності це — це обумовлена ​​закономірностями суспільного розвитку система умов, засобів і передумов, що забезпечує процес реалізації законності і формує таку упорядкованість соціальних відносин, яка сприяє руху суспільства до демократії. Гарантії законності в юридичній літературі поділяють на дві групи: загальні та спеціальні. Економічні, політико-ідеологічні, морально — духовні гарантії відносяться до загального вигляду гарантія. До спеціальних гарантій — відносять юридичні. [5] Визначальне значення серед загальних гарантій мають економічні та політичні: різні форми власності і відповідний їм спосіб виробництва, безкризовий розвиток економіки, рівень зайнятості населення в суспільно корисній праці, стан політичної системи, ідеологія, рівень стабільності в суспільстві, стан культури. Саме неблагополуччя в цих сферах створює сприятливе середовище для розвитку злочинності. Морально-духовні гарантіями законності — є сприятлива морально-психологічна обстановка, у якій реалізуються юридичні права та обов’язки учасників правовідносин; рівень їхньої духовності і культури; чуйність і увага державних органів і посадових осіб до людини, його інтересам і потребам. У створенні здорової моральної обстановки в сфері правового регулювання беруть участь усі ланки політичної системи суспільства, у тому числі благодійні організації, установи культури і мистецтва, школа, вищі навчальні заклади, церква. Морально здорове суспільство — це суспільство, що функціонують на основі законів. Тому морально — духовні начала в будь-якому процесі граю важливу роль, так як у державі, в якому панує волюнтаризму, де ігноруються норми моралі і права, історичні традиції і звичаї, то дана країна рухається до політичної та економічної деградації. Загальні гарантії утворюють матеріальну основу застосування юридичних заходів по зміцненню законності. Останні будучи безпосереднім способом забезпечення законності, в той же час похідні про перші; спеціальні гарантії повинні бути, закріплені в нормативно-правових актах. Юридичні гарантії законності — це обумовлена ​​особливостями соціально-економічного ладу система умов і засобів, закріплених у чинному законодавстві і безпосередньо спрямованих на забезпечення законності. У зв’язку зі зміною форм власності нове цивільне законодавство Росії значною мірою змінює умови забезпечення законності у сфері майнових відносин шляхом введення звичаю ділового обороту. Це дозволяє в рамках спеціально — юридичних гарантії додатково виділити два самостійних типу: Правові, які передбачені чинним законодавством і є обов’язковими для всіх і договірні, які обумовлені нормативними актами, що регулюють сферу договірних відносин, поширюються тільки на учасників договірних відносин. У науковій літературі досить докладно охарактеризовано кількісний і якісний склад юридичних гарантій законності. В якості найбільш значущих можна назвати: повноту і ефективність юридичних норм; ефективність заходів юридичної відповідальності та захисту, що сприяє відновленню порушених прав; високий рівень нагляду за реалізацією вимог законності; високоякісна і професійна робота органів державної влади щодо забезпечення законності і правопорядку; постійне вдосконалення юридичної діяльності ; розвинене правове свідомість і висока правова культура населення в державі.

100. Правопорядок: поняття, ознаки, принципи, зміст, структура.

Правопорядок – це система спільних відносин, будь – яких інших дій, що мають правове значення здійснюється в суспільстві відповідно до вимог норм права. Суспільний порядок – правильно налагоджений стан всіє сукупності суспільних відносин, врегульованих не лише правовими, а й усіма іншими соціальними нормами. Правопорядок є важливим структурним елементом суспільного порядку (тобто норми моралі, звичаїв, корпоративних, релігійних, правових норм.). Правопорядок пов’язаний з реалізацією правових норм. У суспільному порядку важлива роль належить нормам моралі громадянських організацій, традиціям, звичаям. Поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше ніж поняття правопорядку. Кожне правопорушення правопорядку одночасно буде порушенням і суспільного порядку, але не кожне порушення суспільного порядку буде порушенням правової норми, а тому може й не бути порушенням правопорядку.

101. Поняття, структура та види правосвідомості.

Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки відображає у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб’єктів права на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості виділяють такі елементи.

1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.

Виникнення й існування правової психології пов’язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні правові явища. При цьому вона відображає право не узагальнено, а конкретизовано.

У структурі правової психології виділяють:

• сталі частини (настрої, почуття, переживання);

• пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);

• емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої);

• регулятивні елементи (правові звички, традиції).

2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень.

Іншими словами, це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.

У структурі правової ідеології виділяють такі складові:

• правові ідеї, теорії, переконання;

• правові поняття, правові категорії;

• правові принципи.

На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

Сучасна правова ідеологія включає: концепцію поділу влади, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права, теорію правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо.

3. Правова поведінка — це вольова сторона правосвідомості, яка становить процес перетворення норм права в реальну правову поведінку.

У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи:

• мотиви правової поведінки;

• правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.

Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами.

1. 3а суб’єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна.

2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична).

102. Правова культура: поняття та характеристика структурних елементів.

Правова культура – це своєрідна система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

103. Правове виховання: поняття, ознаки, система, форми.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання — дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її по-важати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сфо-рмувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина, зна-ючи свої права і обов’язки, може грамотно захищати себе від не-законних дій з боку юридичних органів, то застосовують право.

Ознаки (риси) правового виховання:1) будується на засадах системи норм права;2) припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових елементів упорядкованих суспільних відносин — до-зволянь, зобов’язувань, заборон.Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного забезпечення, дозволяння, зобов’язування, заборо-ни перетворюються на первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки;3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на пра-вопорушників;4) охоплює суб’єктів права, які не тільки додержуються пра-вових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми;5) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і засобів;6) здійснюється вихователями, що, як правило, мають юри-дичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

104. Правове регулювання та правовий вплив.

правовий вплив – це результативна, нормативно-організаційна дія на суспільні відносини спеціальної системи власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів правореалізації та правозастосування), й інших правових чинників (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу), а також неправових механізмів (соціальних, ідеологічних, психологічних тощо).

Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміють лише одну з форм впливу права на суспільні відносини – вплив за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів правореалізації тощо.

Всі відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом можна визначити як:

відмінності за обсягом;

за змістом;

за механізмом реалізації права.

Відмінності за обсягом полягають у наступному: предмет правового впливу є значно ширшим, ніж предмет правового регулювання. Його складають відносини (економічні, соціальні, політичні), які безпосередньо не врегульовані правом, але на які розповсюджується його дія.

Відмінності за змістом складає таке: правовий вплив не завжди має точний юридичний засіб, адже окрім норм права, вплив охоплює інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей. Правове регулювання завжди містить певний юридичний засіб (регулювання відбувається за допомогою визначеної правової норми).

Відмінності за механізмом реалізації права полягають в наступному: правовий вплив здійснюється шляхом системи неюридичних засобів – ідеологічних, психологічних, інформаційних та інших механізмів, тоді як у правовому регулюванні право реалізується через механізм – систему правових засобів і форм (норми права, правовідносини, акти реалізації та застосування норм права тощо).

105. Предмет, спосіб, метод та тип правового регулювання.

106. Поняття механізму правового регулювання та його структура.

107. Стадії правового регулювання.

1. Перша стадія механізму правового регулювання — стадія загальної дії правових норм. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб’єкта, умов виникнення прав, обов’язків, повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм правотворчості).

Наприклад, дія цього механізму у пенсійних справах можлива лише за наявності норми права, об’єктивованій у законі про пенсії. Однак, як загальне правило, дана норма не вирішує питання про те, кому саме буде нарахована пенсія. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, здійснювані на другій стадії.

2. Друга стадія механізму правового регулювання пов’язана з виникненням конкретних суб’єктивних прав і обов’язків, тобто з виникненням правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов’язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).

Дія механізму у пенсійних справах починається після звернення громадянина С. до установи соціального забезпечення і винесення рішення про призначення йому пенсії на основі загальної юридичної норми.

Винесення індивідуального розпорядження про призначення пенсії означає індивідуалізацію загальних правил стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб’єктивне юридичне право і суб’єктивний юридичний обов’язок.

Після ухвалення рішення про призначення пенсії громадянину С. (індивідуально-правовий акт) він стає носієм суб’єктивного права на одержання пенсії, а орган соціального забезпечення набуває суб’єктивного обов’язку нарахувати і виплачувати йому пенсію (правовідносини). З наведеного випливає, що реалізацією суб’єктивного юридичного права громадянина на пенсію є її одержання, а реалізацією суб’єктивного юридичного обов’язку органу соціального забезпечення — видача пенсії.

У разі правомірної поведінки суб’єктів правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.

3. Третя стадія механізму правового регулювання — застосування санкцій правової норми — виникає у випадках неправомірної поведінки суб’єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона — правопорушники — зазнає втрат державно-владного характеру за вчинені правопорушення (вступає в дію механізм покладання юридичної відповідальності).

108. Поняття та елементи правового статусу особи.

Правовий статус особи у державі закріплюється в Конституції, законах та інших нормативних актах (внутрішньодержавних та міжнародних).

Правовий статус людини (особи) — це сукупність прав, обов’язків, законних інтересів, гарантії їх реалізації, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб’єкта права. У правовому статусі ми можемо виділити соціально-політичний, економічний, ідеологічний, юридичний, психологічний, вольовий, моральний зміст. Усі вони, є гранями прояву правового статусу особи, його сутності. Водночас ця категорія об’єднує складний комплекс різноманітних соціальних зв’язків, інтересів, відносин.. У поняття загального правового статусу як найбільш широкої категорії, слід включити складові елементи змісту, які характеризують його структуру:

— правові принципи, що складають методологічну основу правового статусу;

— норми права, що встановлюють загальні для всіх права, свободи та обов’язки;

— правосуб’єктність, тобто можливість суб’єкта мати права та обов’язки та користуватися ними та нести відповідальність за свої дії;

— законні інтереси, що спонукають суб’єкта права до відповідних дій, або навпаки орієнтують його на дозволену нормами права пасивність;

— юридична відповідальність як обов’язок нести відповідальність за порушення правового статусу;

— громадянство, тобто такий правовий стан, який вказуючи про належність людини до відповідної держави, дає право на те, щоб розширити коло прав та обов’язків;

— правовідносини загального (статусного) характеру.

109. Поняття, елементи та критерії класифікації правових систем.

Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомістьзаконодавствоправові відносини та ін.).

В такому значенні йдеться про національну правову систему (наприклад, України), субнаціональну (правова система суб’єкта федерації), наднаціональну (правова система ЄС), релігійну (наприклад, канонічна).

У широкому значенні — позначає поняття «правова сім’я».

Класифікація правових систем світу здійснюється за такими критеріями:

спільність історичних коренів виникнення та подальший розвиток;

спільність основного юридичного джерела (форми) права;

єдність у структурі системи і норми права;

спільність принципів регулювання суспільних відносин;

єдність юридичної техніки, у тому числі термінології, юридичних категорій, понять, конструкцій.

Коли правові системи, об’єднані спільністю історичного формування, структурою права, та іншими важливими критеріями, формують сукупність,- то утворюється правова сім’я.

110. Романо-германська правова сім’я.

Романо – німецька правова система. – в основі цієї правової системи закладені принципи Римського права; — диференціація права на публічне і приватне; — диференціація публічного права на галузі ( конституц., амін., міжнародне, кримінальне…); — правова норма – загальна, формально – визначене правило поведінки. Вона не повинна створюватись судами; — кодифікація; — основним джерелом права у країнах Романо – німецької правової системи є нормативно – правовий акт – офіційний письмовий документ, що містить загальнообов’язкове правило поведінки (норму права); — право складається не тільки з правових норм, сформульованих законодавцем , а й включає норма, що створюються в результаті їх тлумачення.

111. Англо-американська правова сім’я.

). Джерелами Англійського права є:— преценденти, що створюються судовою практикою;- закони і підзаконні нормативні акти;- звичай.2). Англійське право не знає внутрішнього поділу на публічне і приватне, загально соціальне й юридичне.3). Воно не диференціюється на цивільне і адміністративне, кримінальне і торгове.4). Класифікується на загальне право і право справедливості.5). В Англійському праві не існує галузевих інститутів права.6). Англійського право створювалось судовою й адміністративною практикою.7). Норма права є відповідальне судовою практикою рішення з конкретної справи.8). Норми Англійського права – це положення, які беруться з особливої частини рішень, що виносяться вищими судовими інстанціями.9). Англійська норма права тісно пов’язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими рішення вже приймалися. Таку норму не можна зробити загальною.

112. Сім’я мусульманського права.

Основні особливості мусульманського права. А). Джерелами мусульманського права є: Коран, суна , іджма. Б). Нерозривний зв’язок з релігією. В).Шаріат – сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного й особистого життя, а його думки і почуття.Шаріат містить 4 групи приписів:- норми, що фіксують регіону догматику ісламу – те, у що зобов’язаний вірити мусульманин;- норми, що закріплюють основи мусульманської моралі та етики;- норми, що регламентують стосунки віруючих з Аллахом;- правила поведінки між мусульманинами та з не мусульманами.Г). Мусульманським правом у вузькому



Страницы: 1 | 2 | 3 | ... | | Весь текст




sitemap
sitemap