tdp



70. Суб’єкти правовідносин, їх види. Правосуб’єктність.

Склад правовідносин –це комплексне поняття, що характеризує правовідносини з точок зору її змісту, суб’єктів і об’єктів. Юридичний зміст правовідносин утворюють зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників (сторін). Фактичний зміст правовідносин – це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Правосубєктивність – здатність суб’єкта бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність юрид. осіб визначається змістом їх компетенції. Правоздатність – обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та юрид. обов’язки (загальна правоздатність, галузева правоздатність, соціальна правоздатність). Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юрид. обов’язки. Деліктоздатність – здатність особи нести юрид. Відповідальність за скоєні правопорушення. Об’єкти правовідносин – матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що слугують задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій із приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої взаємні суб’єктивні права та юрид. обов’язки.

71. Поняття і види об’єктів правовідносин.

Об’єкти правовідносин: поняття і види. Об’єкти правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що слугують задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій і з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої взаємні суб’єктивні права та юрид. обов’язки. Види об’єктів правовідносин:- Засоби виробництва – об’єкти, з допомогою яких створюється новий продукт.- Предмети споживання – предмети, призначення яких полягає у задоволенні життєвих потреб людей.- Продукти духовної (інтелектуальної) творчості людини.- Особисті немайнові права людини.- Поведінка певних суб’єктів (розгляд поведінки на предмет визначення в ній складу правопорушення).- Результати поведінки суб’єктів (ремонт побутової техніки, будівництво будинку).- Гроші та цінні папери.- Стан природних об’єктів.

72. Суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів права, їх структура.

Суб’єкти правовідносини (суб’єкти права) – це учасники правових відносин, які мають взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки.Види суб’єктів правовідносин:а) індивіди (фізичні особи):· громадяни; іноземці; біпартиди; апартиди;б) організації та об’єднання:· держ. органи, установи, підприємства, їх посадові особи;· недержавні організації , підприємства , установи та їх посадові особи, рухи, партії, органи громадського самоврядування;в) соціальні спільноти;· держава в цілому;· народ, нація;· населення певних частин території держави;· трудові колективи.Серед суб’єктів цивільно – правових відносин особливе місце посідають юридичні особи.

73. Поняття та класифікація юридичних фактів.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.Види юридичних фактів:1). За юридичними наслідками:- правостворюючі, на основі яких суб’єкти набувають певних прав та обов’язків;- правозмінюючі, що тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язків (службове підвищення);- правоприпиняючі, що ліквідують певні права і обов’язки, носієм яких суб’єкт був до виникнення цих фактів;2). За складом:- прості, що складаються з 1-го факту, якого досить для настання юридичних наслідків (оплата проїзду у транспорті (досить лише зайти до нього));- складні, що являть собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (пенсійні відносини (вік, трудовий стаж, рішення відповідного органу));3).За тривалістю у часі:- одноактні, що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля квитка для проїзду);- триваючі (або юридичні стани) – обставини, що існують упродовж певного часу (перебування у шлюбі);4). Відносно волі суб’єктів:- події – життєві обставини, що виникають незалежно від волі суб’єктів (стихійне лихо…);- діє — життєві обставини виникнення яких залежить від волі суб’єктів (подача заяви про прийом на роботу).Дії бувають:- правомірні, що відповідають приписам норм права;- протиправні, що не відповідають приписам правових норм.Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції.Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом.Правова презумпція –це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів.Поділяються правові презумпції на:- презумпції, що не можуть бути спростовані; (презумпція недієздатності неповнолітнього)- презумпції, що можуть бути спростовані (презумпція не винуватості).

74. Правова поведінка: поняття, ознаки.

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульова-ною нормами права і спричиняє юридичні наслідки.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку;2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльнос-ті. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною), склада-ється із різних висловлень, суджень і оцінок, які виражають вну-трішній стан суб’єкта;3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідом-лення обставин і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати своїми вчинками;4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які або прямо описують умови і ознаки право-вих вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з: а) реалізацією суб’єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей, задоволення потреб, зазнання певних втрат);б) реакцією держави на результати правової поведінки (стиму-лювання, охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі дії).Види правової поведінки:правомірна | неправомірна (протиправна) — правопорушення | зловживання правом- соціальне корис-на, відповідає нор-мам права | — соціальне шкід-лива, суперечить нормам права | — відповідає нормам права, але є соціаль-но-шкідливою

75. Види правової поведінки.

Види правової поведінки:

правомірна

неправомірна (протиправна) — правопорушення

зловживання правом

— соціальне корисна, відповідає нормам права

— соціальне шкідлива, суперечить нормам права

— відповідає нормам права, але є соціально-шкідливою

Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права, такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.

Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона) називають складом правової поведінки.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

— фізичною (діяльність); — усною (вербальною);

— письмовою (документальною).

76. Правомірна поведінка: поняття та ознаки.

Нормативна поведінка – це така поведінка людей, що регулюються будь – якими соціальними нормами звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права…Правова поведінка – це поведінка людей, що регулюється нормами права.Правомірна поведінка – це поведінка, яка є соціально – корисною, відповідає закріпленим у правових нормах моделям поведінки і має позитивні юридичні наслідки.Співвідношення:- правова поведінка є видом нормативної поведінки;- правомірна поведінка є видом правової поведінки.

77. Види правомірної поведінки.

78. Правопорушення: поняття, ознаки та види.

Правопорушення – це суспільно шкідливе, винне протиправне діяння, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.Види правопорушень:1). Злочини – це суспільно небезпечні, протиправні, винні й карні діяння, які вчиняють чи можуть вчиняти суттєву шкоду певним суспільним відношенням, що охороняється кримінальним законом.2). Провини – це правопорушення, що порушують приписи інших, крім Кримінального Кодексу, норм права і не досягають рівня суспільної небезпеки.Види провин:1). Адміністративні – порушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані із здійсненням держ. Управління (адміністративне, фінансове, аграрне право);2). Дисциплінарні – правопорушення, що здійснюються у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів, порушують трудову дисципліну, тому утрудняють виконання їх виробничих функцій.3). Цивільно – правові провини – це – правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і певних немайнових відносин.

79. Причини правопорушень та шляхи їх подолання в Україні.

Причини правопорушення — це ті явища соціальної дійсності, які викликають (або поглинають ) вчинення правопорушення.

Люди здебільшого дотримуються приписів права, однак правопорушення вчиняються досить часто, а їх загальна кількість є настільки значною, що це викликає зрозумілу тривогу громадян. Тому важливим питанням є встановлення та усунення причин правопорушень.

Іноді причиною правопорушень виступає і недосконалість чинного законодавства — наприклад, надмірні ставки оподаткування юридичних осіб змушують їхніх керівників шукати шляхи ухилення Від сплати податків, оскільки без цього виробнича чи комерційна діяльність підприємства буде просто не можливою. У цьому випадку, звичайно ж, необхідно усунути подібну причину — за наявності більш оптимальних податків буде менше тих, хто ухиляється від їх сплати.

Причини і умови злочинності — це система негативних для відповідної суспільно-економічної формації соціальних явищ, детермінуючих злочинність як свій наслідок. Причини і умови злочинності по походженню і по суті соціальні. Вони завжди включені в систему соціальних протиріч суспільства. Причини і умови конкретних злочинів виступають первинним елементом криміногенної системи.

Проте, завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має «утопічний » вигляд, адже для цього потрібно усунути всі суперечності, які існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися, зокрема на початку нашого століття, однак успіху досягнуто не було.

Шляхи подолання правопорушень

для зменшення кількості правопорушень необхідно усунути

причини і умови, які породжують шкідливі і небезпечні для суспільства

діяння

80. Юридичний склад правопорушення.

81. Поняття та ознаки юридичної відповідальності.

У сучасному правознавстві розрізняють перспективну та ретроспективну юридичну відповідальність.Перспективна (позитивна) юридична відповідальність – це сумлінне (відповідальне) виконання суб’єктом усіх правових приписівРетроспективна (негативна) юридична відповідальність – полягає в закріпленому в законі обов’язку правопорушника перетерпіти з боку держави певні негативні наслідки (санкції) за скоєне ним правопорушення.

82. Підстави притягнення до юридичної відповідальності.

Підставами для притягнення до юридичної відповідальності є наявність правової норми, що передбачає склад правопорушення; юридичного факту скоєння правопорушен-ня або правозастосовного акта, що набрав чинності.Невідворотність відповідальності як один з принципів законності держави аж ніяк не означає, що особа за кожне правопорушення обов’язково повинна нести юридичну відповідальність, відбути повністю покарання, чи що на неї слід накласти стягнення. Законодавець передбачає підстави звільнення від юридичної відповідальності.Такі підстави передбачаються в кримінальному, адмі-ністративному, трудовому та іншому законодавстві. Наприк-лад, кримінальне законодавство передбачає випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності та від кримінального покарання (статті 50-51 КК України). Підставами звільнення від кримінальної відповідальності можна назвати такі: давність притягнення до кримінальної відповідальності; коли до часу розслідування чи розгляду справи в суді через зміну ситуації скоєне винним діяння пе-рестало бути суспільно небезпечним чи сама особа переста-ла бути суспільно небезпечною; внаслідок амністії чи поми-лування; застосування до неповнолітнього, який скоїв злочин, примусових заходів виховного характеру; застосування до особи, яка скоїла злочин, що не має великої суспільної не-безпеки, заходів виправлення і перевиховання без застосування кримінального покарання притягненням такої особи до адміністративної відповідальності; передача матеріалів справи на розгляд товариського суду; вжиття заходів медич-ного характеру; передача особи на поруки громадській орга-нізації або трудовому колективу.

83. Звільнення від юридичної відповідальності та обставини, що її виключають.

84. Види юридичної відповідальності.

Види юридичної відповідальності:1). Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочину і передбачає найбільш жорстокі заходи (застосовується тільки у судовому порядку);2). Адміністративна відповідальність (передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження); застосовується органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі, і в судовому порядку;3). Цивільна відповідальність (за порушення обов’язків, що зазначені у договорах, інших умовах. У разі заподіяння шкоди здоровлю чи майну особи), вирішується судом, арбітражем або адміністративними органами держави;4). Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ внаслідок порушення правил внутрішнього розпорядку. Вона накладається згідно з нормами трудового законодавства. Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права.

85. Цілі, функції та принципи юридичної відповідальності.

Принципи юридичної відповідальності — це положення та ідеї, що мають законодавче закріплення та визначають самостійний і реальний характер відповідальності як засобу гарантування і охорони об’єктивного і суб’єктивного права та суспільного порядку.

Принцип законності забезпечує можливість визнання діяння правопорушенням лише за умови, якщо воно передбачене законом саме як протиправне; якщо цей закон вступив у законну силу та його зміст є обнародуваним. Законність відповідальності виявляється у застосуванні міри відповідальності у межах та формах, встановлених законом; в наявності процесуальних вимог застосування відповідальності; у можливості оскарження і спростування незаконних дій та рішень у процесі покладення відповідальності; у можливості недопущення зловживань і помилок при застосуванні матеріальних та процесуальних норм.

86. Поняття і форми реалізації права.

Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб’єктів права, в їх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий резуль-тат.

87. Застосування норм права, як особлива форма їх реалізації.

88. Стадії застосування норм права.

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого Порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу).

Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1)  встановлення фактичних обставин справи;

2)  встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються.

89. Основні вимоги щодо правильного застосування норм права.

Основні вимоги правильного застосування норм права — система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.

Основні вимоги правильного застосування норм права:

1. Правова законність — належне додержання юридичної підстави справи: а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи; б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом; в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом; г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми правозастосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належні реквізити).

2. Обґрунтованість — всебічне і повне дослідження всіх фактичних обставин справи: а) виявляти всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчати факти, встановлювати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законом; в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільність — вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети; б) враховувати, що норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретними життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуальними особливостями; в) зважати на соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність «духу» права, однак не приймати рішення, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).

4. Справедливість — відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі: а) неупереджено (об’єктивно) ставитися до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточного рішення; б) приймати рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, із власними моральними переконаннями та суспільства в цілому — у тому випадку, коли законом передбачені різні варіанти вирішення (тобто коли встановлені відносно визначені й альтернативні санкції).

Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.

90. Поняття та види правозастосовчих актів.

Правозастосовчий акт — це спосіб зовнішнього прояву формально-обов’язкового правила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує юридичні права і обов’язки персоніфікованих суб’єктів у конкретній життєвій ситуації.

Інакше, акт застосування права — це правовий акт компетентного органу або посадової особи, прийнятий на основі юридичних фактів 164

і норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб. Діяльність правозастосовчих органів завершується оформленням відповідного акта, який фіксує прийняте рішення і надає йому офіційного значення і вольового характеру. Щодо конкретних осіб акт застосування права є категоричним, обов’язковим до виконання велінням.

Правозастосовчий акт має ряд особливостей: S його можуть приймати компетентні органи держави; S він має індивідуально визначений (персоніфікований)

характер;

S не може мати зворотної дії в часі; S має встановлену законом форму.

91. Прогалини в законодавстві і шляхи їх усунення.

Прогалина в законодавстві — це відсутність регулювання певних суспільних відносин за умови, коли ці відносини мають бути врегульованими з позицій принципів права.

Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій у суспільних відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають у сфері правового регулювання, тобто коли залишилися неврегульова-ними ті відносини, які повинні бути врегульовані правом.

Причини прогалин різні. Це стосується первісних і наступних прогалин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував у формулюваннях нормативних актів всю багатоманітність життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання. Це може трапитися також через прорахунки, допущені при розробленні закону, у використанні прийомів юридичної техніки. Наступні прогалини з’являються об’ єктивно внаслідок постійного розвитку суспільних відносин, виникнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь передбачені законодавцем.

Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прогалини є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх оперативного заповнення (усунення чи подолання).

Єдиним засобом заповнення прогалин є правотворча діяльність державних органів. Однак якщо прогалину виявлено в процесі право-застосування, то швидке прийняття необхідних правових норм не завжди можливе, тому правозастосовні органи використовують оперативні засоби заповнення прогалин з метою вирішення конкретної юридичної справи. До таких засобів належать: аналогія закону, аналогія права, субсидіарне застосування правових норм.

92. Правові обмеження, стимули та заохочення.

93. Поняття тлумачення норм права.

Тлумачення норм права означає переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу й доступну мову конкретних понять і висновків. Види тлумачення права:1. за своїм змістом тлумачення поділяється на:А) Буквальне тлумачення (зміст норми права відповідає її словесному виразу).Б) розширювальне (розповсюджене) тлумачення (зміст норми права ширше її буквального значення).В) Обмежувальне тлумачення (зміст норми права вужче її буквального значення).2. За суб’єктами (за юрид. силою):А) офіційне тлумачення:- нормативне тлумачення,- казуальне тлумачення.Б) неофіційне тлумачення:- доктринальне (наукове),- компетентне (професійне),- повсякденне (буденне).

94. Способи тлумачення норм права.

Способи (методи) тлумачення — це сукупність прийомів аналізу правових норм, розкриття їх змісту (значення) з метою практичної реалізації.

Розрізняють такі способи (методи) тлумачення:

1) філологічне (граматичне, текстове, мовне) тлумачення — це з’ясування змісту норми права через граматичний аналіз її словесного формулювання з використанням законів філології; ґрунтується на даних граматики, лексики і припускає аналіз слів, пропозицій, словесних формулювань юридичних норм. Передусім установлюють значення кожного слова і виразу, вжитих у нормативному розпорядженні. Потім переходять до аналізу граматичної форми іменників і прикметників, способів дієслів, виду дієприкметників і т.д. Далі усвідомлюють граматичну структуру пропозицій. Окремі слова і вирази, розділові знаки недопустимо трактувати як зайві. В результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, на підставі якого далеко не завжди можна зробити достовірний висновок;

2)  системне тлумачення — це з’ясування значення норми через встановлення її системних зв’язків з іншими нормами. Сутність його полягає в тому, що норма зіставляється з іншими нормами, встановлюються її місце і значення в даному нормативному акті, галузі права, всій правовій системі. Всі норми потребують системного тлумачення, особливо норми відсилочні і бланкетні, які побудовані так, що можуть розглядатися лише у сукупності з нормами, до яких зроблено відсилання;

3)  історико-політичне тлумачення (в тому числі історико-по-рівняльне) — це з’ясування значення норм права на підставі аналізу конкретних історичних умов ‘їх прийняття; з’ясування цілей і завдань, закладених законодавцем. Важливим є урахування соціально-економічних і політичних факторів, які обумовили ініціативу і саму появу акта, процесу його обговорення — парламентського слухання першого, другого, постатейного тощо, зокрема доповіді і співдоповіді про проект прийнятого нормативно-правового акта. Істотне значення в історико-політично-му тлумаченні мають альтернативні проекти, їх порівняння, публікації в пресі під час обговорення законопроекту, дебати в парламенті, внесені поправки, підстави їх прийняття або відхилення. Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути джерелом розуміння закону і стати основою для прийняття юридичних рішень.

95. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права.

Офіційне тлумачення норм права: поняття і види. Офіційне тлумачення – це сформульоване у соціальному акті роз’яснення змісту і мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має обов’язкове значення.Види офіційного тлумачення:1). Нормативне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норми права, що має загальнообов’язковий характер і неодноразово використовується в юридичній практиці. Нормативне тлумачення поділяється на: а). Автентичне, за якого зміст норми права роз’яснює той суб’єкт, що її видав. б). легальне – яке здійснюється суб’єктом, що не видав дану норму, але уповноважений її тлумачити (Конституційний суд, Пленум суддів).2). Казуальне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норми права, яке має обов’язкове значення лише для даного конкретного випадку і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення.Види казуального тлумачення:а). Судове, яке здійснюється судовими органами при розгляданні конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях по цих справах.б). Адміністративне, яке здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою держ. адміністрації посадовими особами56. Неофіційне тлумачення норм права: поняття і види. Неофіційне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норм права, яке немає обов’язкового характеру. Види неофіційного тлумачення: а). доктринальне ( наукове), яке здійснюються науковцями і науково – дослідними закладами в статтях, в підручниках, монографіях, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів. б). Компетентне (професійне), яке здійснюються особами, які мають відповідну юридичну освіту або певний досвід юридичної діяльності. в). Повсякденне (побутове) – це роз’яснення змісту норм права всіма суб’єктами, які не мають юридичної освіти або досвіду юридичної діяльності

96. Тлумачення норм права за обсягом.

Тлумачення за обсягом — це з’ясування співвідношення буквального тексту і дійсного змісту юридичних норм.

Розрізняють три способи тлумачення за обсягом.

Буквальне (адекватне) тлумачення — це роз’яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права відповідає буквальному тексту, тобто «літері» закону. «Дух» і «літера» закону збігаються.

Поширювальне (розширювальне) тлумачення — це роз’яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права ширше за її буквальний текст; «дух» закону ширше за його «літери». Наприклад, дійсне значення поняття «втрата», яке міститься в Законі України «Про заставу», треба розуміти ширше, ніж буквальне значення цього слова: це і загибель, і саморуйнування, і всі інші випадки припинення існування даного предмета. Або інший приклад: «Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» — це нормативне розпорядження не вказує на народних засідателів, однак на них, як і на суддів, поширюється принцип незалежності.

Обмежувальне тлумачення — це роз’яснення, при якому дійсний зміст (значення) норми права вужче за її текстуальний вираз; «дух» закону вужче за його «літери. Наприклад, відповідно до Закону України про шлюб і сім’ю «повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і піклуватися про них», однак цей обов’язок не може поширюватися на дітей, хоча і повнолітніх, але непрацездатних.

97. Акти тлумачення норм права, їх види.

Акт офіційного тлумачення норм права (интерпретаційно-правовий акт) — це акт-документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, і має обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються.

Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:

—  за галузевою належністю норми, що тлумачиться, — акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;

—  за структурними елементами норми, що тлумачиться, — акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції;

— за юридичною формою вираження — постанови, укази, накази, роз’яснення та ін.;

— за сферою дії — нормативні, казуальні;

— за «авторством» норми, що тлумачиться: а) акти автентичного тлумачення,

6) акти легального (делегованого) тлумачення.

— за повноваженнями інтерпретатора:

інтерпретаційні акти правотворчих органів

інтерпретаційні акти правозастосовних органів

— засновані на правотворчих повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять нормативні (загальні) роз’яснення; мають юридичну силу, однакову з юридичною силою правотворчих актів даного органу (наприклад, постанова Верховної Ради України)

— засновані на правозастосовних повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять правила застосування норм права, сформульовані в результаті узагальнення юридичної практики (наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України і Вищого арбітражного судуУкраїни, вказівка з питань розслідування Генерального прокурора України)

Щоб уникнути підміни актів більшої юридичної сили актами меншої юридичної сили, слід скоротити кількість роз’яснень, що виходять від нижчих управлінських органів. Серед інтерпретаційних актів правозастосовних органів слід віддати перевагу актам суду і арбітражу. Свої роз’яснення суд і арбітраж дають на основі вирішення конкретних справ, підсумовуючи судову і арбітражну практику.

Акти тлумачення норм права (интерпретаційно-правові акти) поряд з нормативно-правовими актами і актами застосування норм права (правозастосовними, індивідуальними актами) складають особливу («третю») групу правових актів.

98. Законність: поняття, принципи та вимоги законності.

Законність – один з основоположних принципів діяльності держ. органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Законність розглядається у двох аспектах:- законність як правовий режим точного і неухильного здійснення законів та інших нормативно – правових актів сіх сферах державного і суспільного життя;- законність як існування належного та ефективного та контролю за неухильним дотриманням приписів правових норм , виявлення правопорушень і притягнення винних у їх здійсненні до юридичної відповідальності.

Принципи законності – це ті основні начала, керівні ідеї і основоположні вимоги, що розривають її сутність, основу її змісту як обов’язкового режиму державного та суспільного життя.ПРИНЦИПИ:1). верховенство закону в системі нормативно –правових актів;2). нерозривний зв’язок, підпорядкування, зумовленість законності режимом демократії;3). обов’язковість вимог законності для всіх громадян, посадових осіб .державних органів і громадських організацій;4). забезпечення верховенства закону в системі правових актів;5). зв’язок законності із загальною та правовою культурою населення, посадових осіб;6). неприпустимість протиставлення законності та доцільності;7). єдність законності;8). встановлення дієвого контролю і нагляду за дотриманням законності;9). участь мас у діяльності із забезпечення законності;10). притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення лише при наявності вини за його споєння;11). невідворотність юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

99. Гарантії законності: поняття та види.

Гарантії законності це — це обумовлена ​​закономірностями суспільного розвитку система умов, засобів і передумов, що забезпечує процес реалізації законності і формує таку упорядкованість соціальних відносин, яка сприяє руху суспільства до демократії. Гарантії законності в юридичній літературі поділяють на дві групи: загальні та спеціальні. Економічні, політико-ідеологічні, морально — духовні гарантії відносяться до загального вигляду гарантія. До спеціальних гарантій — відносять юридичні. [5] Визначальне значення серед загальних гарантій мають економічні та політичні: різні форми власності і відповідний їм спосіб виробництва, безкризовий розвиток економіки, рівень зайнятості населення в суспільно корисній праці, стан політичної системи, ідеологія, рівень стабільності в суспільстві, стан культури. Саме неблагополуччя в цих сферах створює сприятливе середовище для розвитку злочинності. Морально-духовні гарантіями законності — є сприятлива морально-психологічна обстановка, у якій реалізуються юридичні права та обов’язки учасників правовідносин; рівень їхньої духовності і культури; чуйність і увага державних органів і посадових осіб до людини, його інтересам і потребам. У створенні здорової моральної обстановки в сфері правового регулювання беруть участь усі ланки політичної системи суспільства, у тому числі благодійні організації, установи культури і мистецтва, школа, вищі навчальні заклади, церква. Морально здорове суспільство — це суспільство, що функціонують на основі законів. Тому морально — духовні начала в будь-якому процесі граю важливу роль, так як у державі, в якому панує волюнтаризму, де ігноруються норми моралі і права, історичні традиції і звичаї, то дана країна рухається до політичної та економічної деградації. Загальні гарантії утворюють матеріальну основу застосування юридичних заходів по зміцненню законності. Останні будучи безпосереднім способом забезпечення законності, в той же час похідні про перші; спеціальні гарантії повинні бути, закріплені в нормативно-правових актах. Юридичні гарантії законності — це обумовлена ​​особливостями соціально-економічного ладу система умов і засобів, закріплених у чинному законодавстві і безпосередньо спрямованих на забезпечення законності. У зв’язку зі зміною форм власності нове цивільне законодавство Росії значною мірою змінює умови забезпечення законності у сфері майнових відносин шляхом введення звичаю ділового обороту. Це дозволяє в рамках спеціально — юридичних гарантії додатково виділити два самостійних типу: Правові, які передбачені чинним законодавством і є обов’язковими для всіх і договірні, які обумовлені нормативними актами, що регулюють сферу договірних відносин, поширюються тільки на учасників договірних відносин. У науковій літературі досить докладно охарактеризовано кількісний і якісний склад юридичних гарантій законності. В якості найбільш значущих можна назвати: повноту і ефективність юридичних норм; ефективність заходів юридичної відповідальності та захисту, що сприяє відновленню порушених прав; високий рівень нагляду за реалізацією вимог законності; високоякісна і професійна робота органів державної влади щодо забезпечення законності і правопорядку; постійне вдосконалення юридичної діяльності ; розвинене правове свідомість і висока правова культура населення в державі.

100. Правопорядок: поняття, ознаки, принципи, зміст, структура.

Правопорядок – це система спільних відносин, будь – яких інших дій, що мають правове значення здійснюється в суспільстві відповідно до вимог норм права. Суспільний порядок – правильно налагоджений стан всіє сукупності суспільних відносин, врегульованих не лише правовими, а й усіма іншими соціальними нормами. Правопорядок є важливим структурним елементом суспільного порядку (тобто норми моралі, звичаїв, корпоративних, релігійних, правових норм.). Правопорядок пов’язаний з реалізацією правових норм. У суспільному порядку важлива роль належить нормам моралі громадянських організацій, традиціям, звичаям. Поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше ніж поняття правопорядку. Кожне правопорушення правопорядку одночасно буде порушенням і суспільного порядку, але не кожне порушення суспільного порядку буде порушенням правової норми, а тому може й не бути порушенням правопорядку.

101. Поняття, структура та види правосвідомості.

Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки відображає у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб’єктів права на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості виділяють такі елементи.

1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.

Виникнення й існування правової психології пов’язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні правові явища. При цьому вона відображає право не узагальнено, а конкретизовано.

У структурі правової психології виділяють:

• сталі частини (настрої, почуття, переживання);

• пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);

• емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої);

• регулятивні елементи (правові звички, традиції).

2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень.

Іншими словами, це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.

У структурі правової ідеології виділяють такі складові:

• правові ідеї, теорії, переконання;

• правові поняття, правові категорії;

• правові принципи.

На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

Сучасна правова ідеологія включає: концепцію поділу влади, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права, теорію правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо.

3. Правова поведінка — це вольова сторона правосвідомості, яка становить процес перетворення норм права в реальну правову поведінку.

У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи:

• мотиви правової поведінки;

• правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.

Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами.

1. 3а суб’єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна.

2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична).

102. Правова культура: поняття та характеристика структурних елементів.

Правова культура – це своєрідна система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

103. Правове виховання: поняття, ознаки, система, форми.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання — дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її по-важати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сфо-рмувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина, зна-ючи свої права і обов’язки, може грамотно захищати себе від не-законних дій з боку юридичних органів, то застосовують право.

Ознаки (риси) правового виховання:1) будується на засадах системи норм права;2) припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових елементів упорядкованих суспільних відносин — до-зволянь, зобов’язувань, заборон.Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного забезпечення, дозволяння, зобов’язування, заборо-ни перетворюються на первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки;3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на пра-вопорушників;4) охоплює суб’єктів права, які не тільки додержуються пра-вових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми;5) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і засобів;6) здійснюється вихователями, що, як правило, мають юри-дичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

104. Правове регулювання та правовий вплив.

правовий вплив – це результативна, нормативно-організаційна дія на суспільні відносини спеціальної системи власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів правореалізації та правозастосування), й інших правових чинників (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу), а також неправових механізмів (соціальних, ідеологічних, психологічних тощо).

Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміють лише одну з форм впливу права на суспільні відносини – вплив за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів правореалізації тощо.

Всі відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом можна визначити як:

відмінності за обсягом;

за змістом;

за механізмом реалізації права.

Відмінності за обсягом полягають у наступному: предмет правового впливу є значно ширшим, ніж предмет правового регулювання. Його складають відносини (економічні, соціальні, політичні), які безпосередньо не врегульовані правом, але на які розповсюджується його дія.

Відмінності за змістом складає таке: правовий вплив не завжди має точний юридичний засіб, адже окрім норм права, вплив охоплює інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей. Правове регулювання завжди містить певний юридичний засіб (регулювання відбувається за допомогою визначеної правової норми).

Відмінності за механізмом реалізації права полягають в наступному: правовий вплив здійснюється шляхом системи неюридичних засобів – ідеологічних, психологічних, інформаційних та інших механізмів, тоді як у правовому регулюванні право реалізується через механізм – систему правових засобів і форм (норми права, правовідносини, акти реалізації та застосування норм права тощо).

105. Предмет, спосіб, метод та тип правового регулювання.

106. Поняття механізму правового регулювання та його структура.

107. Стадії правового регулювання.

1. Перша стадія механізму правового регулювання — стадія загальної дії правових норм. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб’єкта, умов виникнення прав, обов’язків, повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм правотворчості).

Наприклад, дія цього механізму у пенсійних справах можлива лише за наявності норми права, об’єктивованій у законі про пенсії. Однак, як загальне правило, дана норма не вирішує питання про те, кому саме буде нарахована пенсія. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, здійснювані на другій стадії.

2. Друга стадія механізму правового регулювання пов’язана з виникненням конкретних суб’єктивних прав і обов’язків, тобто з виникненням правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов’язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).

Дія механізму у пенсійних справах починається після звернення громадянина С. до установи соціального забезпечення і винесення рішення про призначення йому пенсії на основі загальної юридичної норми.

Винесення індивідуального розпорядження про призначення пенсії означає індивідуалізацію загальних правил стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб’єктивне юридичне право і суб’єктивний юридичний обов’язок.

Після ухвалення рішення про призначення пенсії громадянину С. (індивідуально-правовий акт) він стає носієм суб’єктивного права на одержання пенсії, а орган соціального забезпечення набуває суб’єктивного обов’язку нарахувати і виплачувати йому пенсію (правовідносини). З наведеного випливає, що реалізацією суб’єктивного юридичного права громадянина на пенсію є її одержання, а реалізацією суб’єктивного юридичного обов’язку органу соціального забезпечення — видача пенсії.

У разі правомірної поведінки суб’єктів правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.

3. Третя стадія механізму правового регулювання — застосування санкцій правової норми — виникає у випадках неправомірної поведінки суб’єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона — правопорушники — зазнає втрат державно-владного характеру за вчинені правопорушення (вступає в дію механізм покладання юридичної відповідальності).

108. Поняття та елементи правового статусу особи.

Правовий статус особи у державі закріплюється в Конституції, законах та інших нормативних актах (внутрішньодержавних та міжнародних).

Правовий статус людини (особи) — це сукупність прав, обов’язків, законних інтересів, гарантії їх реалізації, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб’єкта права. У правовому статусі ми можемо виділити соціально-політичний, економічний, ідеологічний, юридичний, психологічний, вольовий, моральний зміст. Усі вони, є гранями прояву правового статусу особи, його сутності. Водночас ця категорія об’єднує складний комплекс різноманітних соціальних зв’язків, інтересів, відносин.. У поняття загального правового статусу як найбільш широкої категорії, слід включити складові елементи змісту, які характеризують його структуру:

— правові принципи, що складають методологічну основу правового статусу;

— норми права, що встановлюють загальні для всіх права, свободи та обов’язки;

— правосуб’єктність, тобто можливість суб’єкта мати права та обов’язки та користуватися ними та нести відповідальність за свої дії;



Страницы: Первая | ← Назад | ... | 2 | 3 | 4 | Вперед → | Последняя | Весь текст




sitemap
sitemap